20 років тому, 14 грудня 2000 року помер Блаженніший Патріарх Мирослав Іван Любачівський Отець і Глава Української Греко-Католицької Церкви
Похорон Глави Української Греко-Католицької Церкви, відбувся дня 20 грудня 2000 р.Б.
Зі святими упокій, Господи, душу усопшого раба Твого Архиєрея Мирослава-Івана Любачівського (24.06.1914 – 14.12.2000)
Проповідь виголосив Владика Мирослав Марусин, а також Папський нунцій Антоніо Франко
Дитинство і родина
Народився майбутній Патріарх 24 червня 1914 року у м. Долина (Івано-Франківська область) у сім’ї Євстахія Любачівського та Анни Олійник і був первістком. 28 червня Мирослав Іван був охрещений у долинській церкві Різдва Пресвятої Богородиці, у якій у травні 1921 року прийняв також перше Святе Причастя. Його середній брат Євген загинув під час Другої світової війни, а наймолодший Богдан став інженером і оселився в США. Вчився у Долинській народній школі та Стрийській гімназії, яку закінчив у 1933 році з відзнакою. Продовжив навчання у Львівській богословській академії на факультеті філософії, а потім — теології. Митрополит Андрей Шептицький, зауваживши здібного студента, відправив його вчитися до відомого у Західній Європі богословського університету Канізіанум в Інсбруці (Австрія).
Священиче служіння
Через рік, 18 серпня 1938 року, Мирослав прийняв дияконські свячення, а через декілька днів 21 вересня 1938 року приїхав до Львова та з рук митрополита Андрея Шептицького прийняв ієрейські свячення. Його призначили на служіння у Львівську архиєпархію. Однак, він не покидає навчання в Інсбруці, а продовжує студії у швейцарському місті Сіоні через початок війни та аншлюз Австрії. Саме там, о. Мирослав захистив докторську дисертацію з богослов’я на тему «Боротьба св. Василія Великого з аріанством, виражена в його літургії». Вищу теологічну освіту освоював у Біблійному Інституті у Римі протягом 1942—1945 років (здобуває ступінь магістра біблійних наук і доктора теології) та на студіях Папського Григоріанського університету (1945—1947 роки) (отримав ліцензіат з філософії). Одночасно, за дозволом кардинала, протягом тих самих років студіював медицину в Італійському королівському університеті.
29 травня 1947 року Мирослав Любачівський переїхав до США у м. Філадельфія (штат Пенсильванія), а потім у м. Стемфорд (штат Коннектикут, США). У 33-річному віці о. Мирослав активно виконує організаційні церковні завдання. Згодом служить у парохіях аж двох штатів Пенсильванія і Вісконсин, є парохом церкви св. Петра і Павла у м. Клівленді (штат Огайо, США). Цікаво, що о. Мирослав мав ще неабиякі письменницькі здібності! Писав недільні проповіді, богословські статті, переклав Катехизм Тридентського Собору. Але особливо цінними є його праці «Вірую в єдиного Бога», «Ранішні розважання» та «Десять заповідей Божих». «Вірую в єдиного Бога» кожен може прослухати в аудіоформаті, який було видано до 95-ї річниці з дня народження. Самі ж записи зроблено у 1993 році на радіо «Воскресіння» у Львові.
Отець Мирослав Любачівський у 54 роки стає духівником Української католицької семінарії св. Йосафата у м. Вашингтон. Через два роки — професор Академії св. Василія у Філадельфії. У 1973 році у м. Стемфорд його призначають духівником Семінарії св. Василія. Через п’ять років Папа Павло VI надав о. Мирославу Любачівському ступінь почесного прелата.
Єпископська діяльність
У 1979 році у житті о. Мирослава стались важливі події. 13 вересня Папа Іван Павло II призначив його митрополитом Філадельфійської архиєпархії. Тоді ж, у листопаді, він приїздить до Рима (Італія). За участі Йосифа Сліпого, митрополита Максима Германюка та Папи Івана Павла II 12 листопада у Сикстинській капелі відбулась його хіротонія на єпископа. Відтак Мирослав-Іван Любачівський став архиєпископом УГКЦ у м. Філадельфія.
На бажання Патріарха Йосифа Сліпого, після Синоду Єпископів УГКЦ, 27 березня 1980 року владика Мирослав Любачівський був призначений коад’ютором (з правом спадкоємності) Верховного Архиєпископа. «Після довгої застанови і призивання помочі Господа в молитві, прийшов я до висновку, щоб іменувати як коад’ютора з правом наслідства для Блаженнішого Кардинала Йосифа Сліпого Преосвященнішого Кир Мирослава Івана Любачівського, митрополита Філадельфійського для українців. Для цього високого завдання його чинять достойним його непересічна побожність, його пастирська ревність, його наукова підготовка і гарні прикмети лагідності та покори, що скращують його вдачу. Йому належить моє довір’я і мої побажання — дуже щирі й сердечні», — проголосив у своєму «Слові до українських владик» Римський Папа Іван Павло ІІ.
Після смерті Йосифа Сліпого 7 вересня 1984 року Мирослав-Іван Любачівський перебрав керівництво УГКЦ і став наслідником покійного Патріарха та опікуном семи мільйонів вірних своєї Церкви. 25 травня 1985 року Папа Іван Павло ІІ призначив його членом колегії кардиналів з титулом собору Св. Софії на Віа Боччеа в Римі. Він став четвертим кардиналом в історії УГКЦ після Львівських митрополитів Михайла Левицького, Сильвестра Сембратовича та Патріарха Йосифа Сліпого.
Коли Україна отримала незалежність, Блаженніший Мирослав повернувся на Батьківщину. Сталось це 31 березня 1991 року. Перше, що зробив очільник УГКЦ — це навідався до рідного дому у м. Долині (Івано-Франківська область). Опісля, береться до невтомної праці відбудовника Церкви. Легалізує з підпілля Українську Греко-Католицьку Церкву в Україні.
Засновує архиєпископську курію, створює нові єпархії, реорганізує структури клиру, висвячує нових священиків, налагоджує напружені стосунки з православними, велику увагу звертає на освіту та молодь. Фактично, в час незалежності, Блаженніший Мирослав-Іван Любачівський закладає першу цеглину для визнання УГКЦ як Патріархату. Адже у 1992 році відкрив перший Синод Єпископів УГКЦ.
Як писав ректор Дрогобицької духовної семінарії УГКЦ о. Мирон Бендик: «Кир Мирослав поглиблює історичні фундаменти змагань УГКЦ, вказуючи на епізоди прихильного ставлення Апостольського Престолу до українського патріархату в минулому: „У XIX ст. Папа Григорій XVI у 1843–1853 pоках хотів визнати українцям Патріархат, бо сто років тому Українська Церква була загрожена переслідуванням та небезпекою знищення з боку царської Росії“. З цього Любачівський виводить історичні паралелі з 80-ми роками XX ст.: „Ваша Святосте, скріпіть нашу віру, посиліть нашу надію і бодріть у боротьбі з силами тьми призначенням патріархату, що про нього просимо в нашому зверненні“. Крім історичних, кир Мирослав наводить екуменічні мотиви: „Як Східна Католицька Церква, ми глибоко турбуємося про наших східних православних братів. Ми для них — „уніати“, ми є для них еклезіологічною аномалією. Для них — ми латинники в східних шатах, бо ми залежні прямо від західного патріархату Риму. Для них ми не є повноправною Церквою східного обряду в злуці з Римом“. Відсутність патріаршого статусу — це недостатність еклезіальної повноти зі східної точки зору. Особливо неекуменічними є факти безпосереднього канонічного підлягання Східних Церков Латинській Церкві, включно з іменуванням східних єпископів патріархом Заходу чи навіть затвердження ним Верховного Архиєпископа. При такій латинській системі управління східними залишаються тільки „шати“, зовнішня екзотика».
З 1992 по 1994 роки Блаженніший Мирослав Любачівський докладає чимало зусиль, щоб відновити Львівську богословську академію (тепер Український католицький університет). Також, завдяки йому було відкрито Дрогобицький єпархіально-катехитичний інститут Пресвятої Трійці, при якому створено у 1996 році Дрогобицьку духовну семінарію блаженних священномучеників Северина, Віталія та Якима.
Мирослав Іван Любачівський про Берестейську унію – https://www.youtube.com/watch?v=iDBwT3E-dAs&feature=emb_logo
За час його невтомної діяльності в Україні було розбудовано необхідні для подальшого життя Церкви структури, створено чотири нових єпархії, висвячено сотні священиків, налагоджено катехитичну працю. Соціальна праця Церкви отримала поштовх для свого подальшого розвитку як із відновленням лічниці митрополита Андрея Шептицького, так і з заснуванням в Україні міжнародної благодійної організації «Карітас».
На 81 році життя Патріарх Мирослав захворів на запалення легенів, що серйозно вплинуло на його здоров’я. Тому, у 1996 році, з огляду на його важкий стан, Синод Єпископів обрав владику Любомира Гузара єпископом-помічником УГКЦ.
14 грудня 2000 року Верховний Архиєпископ Мирослав Любачівський помер після довготривалої хвороби. Похований у крипті Архикатедрального собору св. Юра у м. Львові.
Вітаю тебе, український народе (частина 1) – https://www.youtube.com/watch?v=diadYWCxr_U&feature=emb_logo
На його честь названі вулиці в містах Івано-Франківську та Долині.
У рідному місті Мирослава Любачівського — Долині, біля будинку в якому він народився (нині вул. Стуса, 1) встановлено пам’ятний знак, урочисто освячений у серпні 2008 року.
10 серпня 2014 року на честь 100-річчя з дня народження Мирослава Любачівського, біля церкви Різдва Пресвятої Богородиці в старій частині міста Долини встановлено пам’ятне погруддя Кардиналу. Автори проекту: Руслан Романишин та Василь Залясько.
Ім’я Мирослава Любачівського носить започаткований у 2012 році в місті Долині щорічний фестиваль духовної пісні «З піснею до Бога».
Після себе він залишив велику кількість наукових праць, статей, підручників та перекладів. Владика видав 3 книги своїх проповідей (1884–1990) в Українському католицькому університеті ім. св. Папи Климента у Римі. Його діяльність у справі відновлення українського Патріархату стала одним з найвизначніших вкладів у визначенні самобутності нашої Церкви.
Вітаю тебе, український народе (частина 2) – https://www.youtube.com/watch?v=QqcklmEvMbc&feature=emb_logo
Згадуючи світлу пам’ять Патріарха, о. д-р Іван Дацько згадував: «Малий на зріст, фізично слабкий, непомітний і без особливого дару красномовності, однак Боже провидіння мало безліч планів для архипастирського служіння кардинала Любачівського». Натомість, владика Борис Ґудзяк відзначив: «Ми повинні задуматися, якою ж була людина, яка дала нам стільки? Протягом свого життя і тепер Блаженніший Мирослав-Іван Любачівський був і є прикладом правди, скромності, смиренності й великої довіри, яку він виявляв до ближніх. Його щоденна щира молитва і батьківська опіка впливали на людей та події. Ставши Главою УГКЦ у переломний момент історії, він продемонстрував справжню честь і людяність, а це заслуговує на нашу пам’ять і на вічну пам’ять».
Сучасна УГКЦ й справді багато в нього перейняла, а саме: аристократичний дух, завзяття у праці та велику любов до свого багатостраждального, але нездоланного народу. І ці риси, запозичені у всіх Патріархів нашої Церкви, сформували новий генетичний код християнина, який допомагає прямо дивитися у вічі злу і не лякатися захищати власну свободу. Саме цю відданість Богові й Україні священики УГКЦ проявили під час подій на Майдані й продовжують проявляти у моменті війни, яка триває на Сході країни.
«Блаженніший Мирослав Іван Любачівський став уособленням трьох головних чеснот християнина: гідності, свободи і молитви. Він був носієм надії, через яку творилася Господня благодать, жив, керуючись Божим Словом. Це людина, яка відкрила своє серце для Бога, і через Всевишнього в ній відобразився образ Батька для своєї Церкви. Блаженніший навчив нас, що свобода — не вибір між добром і злом, а дар Божий вибирати добро, адже тільки тоді ми уподібнимося до Творця», — о. д-р. Михайло Димид, викладач УКУ.
Мирослав-Іван Любачівський 43 роки провів в еміграції. Як тільки стало можливо, повернувся на рідну землю, адже дуже любив Україну і Бога. Всі, хто особисто знав Патріарха Мирослава Любачівського, відзначали його смиренність та мудрість. А відлуння його слів звучать сьогодні як орієнтир: «Богоугодне життя не полягає лише в оминанні гріха, але передусім — у творенні добра».
Перші роки М. І. Любачівського в Україні – https://www.youtube.com/watch?v=6x9UyoTGVvs&list=PLCDVEPzFO7w_h4aZvKwAnZUFJL-ricyez
Перша зустріч священиків УГКЦ з патр. М.І. Любачівським – https://www.youtube.com/watch?v=y___hJnimqg&list=PLCDVEPzFO7w_h4aZvKwAnZUFJL-ricyez&index=2
Страсний Четвер 1991 р. у соборі св. Юра – https://www.youtube.com/watch?v=_EY57Iczv_E&list=PLCDVEPzFO7w_h4aZvKwAnZUFJL-ricyez&index=4
Блаженніший Мирослав Іван Любачівський і Радіо Ватикан (до 100-річчя з дня народження) – http://www.archivioradiovaticana.va/storico/2014/06/27/%D0%B1%D0%BB%D0%B0%D0%B6%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D1%96%D1%88%D0%B8%D0%B9_%D0%BC%D0%B8%D1%80%D0%BE%D1%81%D0%BB%D0%B0%D0%B2_%D1%96%D0%B2%D0%B0%D0%BD_%D0%BB%D1%8E%D0%B1%D0%B0%D1%87%D1%96%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9_%D1%96_%D1%80%D0%B0%D0%B4%D1%96%D0%BE_%D0%B2%D0%B0%D1%82%D0%B8%D0%BA%D0%B0%D0%BD_(%D0%B4%D0%BE_100-%D1%80%D1%96%D1%87%D1%87%D1%8F_%D0%B7/ucr-809831
Всеукраїнська проща до Зарваниці 1995 р. Під Покров Богородиці – https://www.youtube.com/watch?v=OKw5hMqXSEE&feature=emb_logo
Похорон Мирослава-Івана Любачівського – https://www.youtube.com/watch?v=AjtErI0NIP0&list=PLCDVEPzFO7w_h4aZvKwAnZUFJL-ricyez&index=3
БЛАЖЕННІШИЙ МИРОСЛАВ ІВАН ЛЮБАЧІВСЬКИЙ: ЛЮДИНА, ЯКА ПОДАРУВАЛА УГКЦ КРИЛА
Істинна мужність небагатомовна: захист правди і справедливості вона сприймає як честь, а не як подвиг. Люди, сповнені цього благородного відчуття, здатні долати щоденну кривду, боронячи добро і велич духу. Таким же рішучим і милосердним, щирим і водночас сильним був й дух Верховного Архиєпископа УГКЦ Мирослава Івана Любачівського, 100-й ювілей якого відзначаємо 24 червня 2014 року.
Ця людина стала ключовою постаттю в історії Української Греко-Католицької Церкви, адже на його плечі випав важкий, проте благословенний тягар проторувати їй шлях до світлого майбутнього. Наступник двох титанів віри, які стали фундаментом, на якому до сьогодні тримається наша Церква: Митрополита Андрея Шептицького і Патріарха Йосипа Сліпого, Блаженніший Мирослав Іван Любачівський мав продовжити їхню справу заради своєї землі, своєї віри й життя, позбавленого страхів та осуду.
Він був спокійним і тихим, задумливим і виваженим, але за всім цим ховалися незламна надія, хоробре серце і сталевий характер. Провівши 43 роки в еміграції, Блаженніший Мирослав Іван знав, що його завданням є знайти орієнтир для Церкви, яка хоча вже й піднялася з колін, але тільки починала робити перші кроки. У неї та її вірних вже було коріння, почуття ментальної спорідненості та відповідальності, Господньої ласки, залишалося тільки вивести її із тіні та подарувати крила. Заради цього Блаженніший Мирослав-Іван невтомно працював, жив і перебував у постійних пошуках.
«Ми повинні задуматися, якою ж була людина, яка дала нам стільки? Протягом свого життя і тепер Блаженніший Мирослав Іван Любачівський був і є прикладом правди, скромності, смиренності й великої довіри, яку він виявляв до ближніх. Його щоденна щира молитва і батьківська опіка впливали на людей та події. Ставши Главою УГКЦ у переломний момент історії, він продемонстрував справжню честь і людяність, а це заслуговує на нашу пам’ять і на вічну пам’ять», – Преосвященний Владика Борис, президент УКУ.
Блаженніший Мирослав Іван не просто легалізував УГКЦ в Україні, він перетворив цю Церкву на джерело надії, на справжню домівку для кожного віруючого. Це був той Батько, якого так потребували і душпастирі, й прості люди. А ще – Слуга Божий і справжній патріот, який не мовою агресії, а закликами до миру спромігся модернізувати свідомість багатьох українців, яких десятиліттями зомбувала безбожна і кривава радянська система. Він також засновує й Архиєпископську Курію, створює нові єпархії, реорганізує структури клиру, висвячує нових священиків тощо. Крім того, Блаженніший діяв за принципами екуменізму, налагодивши напружені стосунки з православними заради порозуміння та миру.
Усвідомлючи, що без молоді, її активності й запалу, її життєвої енергії, Церква багато втратить, велику увагу Блаженніший звертає на освіту та молодих людей, а ще – намагається втілити ідею визнання УГКЦ як Патріархату. Наприклад, 1992 року відкрив перший Синод єпископів УГКЦ. Вже з 1992 по 1994 рр. Любачівський докладає чимало зусиль, щоб відновити Львівську богословську академію (тепер УКУ). Завдяки йому було відкрито Дрогобицький єпархіально-катехитичний інститут Пресвятої Трійці.
Сучасна УГКЦ й справді багато в нього перейняла, а саме: аристократичний дух, завзяття у праці та велику любов до свого багатостраждального, але нездоланного народу. І ці риси, запозичені у всіх Патріархів нашої Церкви, сформували новий генетичний код християнина, який допомагає прямо дивитися у вічі злу і не лякатися захищати власну свободу. Саме цю відданість Богові й Україні священики УГКЦ проявили під час подій на Майдані й продовжують проявляти у моменті війни, яка триває на Сході країни.
«Блаженніший Мирослав Іван Любачівський став уособленням трьох головних чеснот християнина: гідності, свободи і молитви. Він був носієм надії, через яку творилася Господня благодать, жив, керуючись Божим Словом. Це людина, яка відкрила своє серце для Бога, і через Всевишнього в ній відобразився образ Батька для своєї Церкви. Блаженніший навчив нас, що свобода – не вибір між добром і злом, а дар Божий вибирати добро, адже тільки тоді ми уподібнимося до Творця”, – о. д-р. Михайло Димид, викладач УКУ.
На жаль, сьогодні більшість віруючих УГКЦ ще дуже мало знають про постать Блаженнішого Мирослава Івана Любачівського, проте його ідеї та погляди є надзвичайно актуальними. Юнак, який народився у маленькому м. Долина Івано-Франківської області, довгий час служив у Філадельфії (США), невдовзі став Главою і щитом для своєї Церкви, із яким вона мужньо долала випробування часу, маніпуляції та інтриги ворогів, без якого вона б не змогла утвердитися як нескорена фортеця українського духу. Він не зрадив і не підвів свого народу. Блаженніший Мирослав Іван Любачівський жив тим даром, яким Господь його наділив: даром любити свій край, бути щирим патріотом, ніколи не втрачати віри й людського обличчя, багато працювати, що й стало свідченням справжнього дива – відродження УГКЦ.
Джерело: “католицький оглядач”. Лідія Батіг. – http://ichistory.org.ua/2014/08/01/lidiya-batig-blazhennishyj-myroslav-ivan-lyubachivs-kyj-lyudyna-yaka-podaruvala-ugkts-kryla/
ВІДЕО-ФОТО БЛАЖЕННІШИЙ ПАТРІАРХ МИРОСЛАВ ІВАН ЛЮБАЧІВСЬКИЙ – https://www.youtube.com/watch?v=hiXVzON4xT0&feature=youtu.be
о. Петро Фостик
