3 лютого – вшановується 15 річниця дня смерті, владики Йоана Хоми – Титулярний єпископ Патарський, прокуратор при Святому Престолі.
У вічність владика Іван відійшов після довгої недуги 3 лютого 2006 року.
Поховано його в крипті Собору Святої Софії у Римі (Італія).
Народився Іван Хома 27 листопада 1923 року в місті Хирові (сьогодні — Старосамбірський район, Львівська область) в багатодітній сім’ї залізничного робітника, учасника Першої світової війни на боці Австрії. Батьків звали Осип і Катерина. Початкову школу закінчив у рідному місті Хирові, а середню освіту здобув у гімназіях м. Перемишля (сьогодні — Польща) та м. Самбора (сьогодні — Львівська область).
Освіта
Подальший його життєвий шлях був тернистим. По закінченні гімназійної освіти відкрив покликання до священства. Але у розпалі була Друга світова війна і пов’язана з нею зміна кордонів. Тому бажання навчатися в духовній семінарії наразилося на ряд труднощів. Канонічно територія, де проживав Іван, належала до Перемиської єпархії. Але Перемишль знаходився по інший бік кордону. Деякі знайомі священики радили Іванові вступати у Львівську семінарію. Він спочатку й сам думав так зробити. Але перед тим ще вирішив порадитися з о. Миколою Цариком, який раніше викладав у Перемиській семінарії, а на той час служив парохом у м. Добромилі. І о. Микола таки порадив Іванові йти вчитися у Перемишль. Як показав перебіг наступних подій, ця порада виявилася дуже слушною, бо Львівську семінарію згодом ліквідували. Перемиську ліквідували також, але з цього міста над Сяном майбутньому єпископові вдалося вирватися на Захід. 1945 року її було остаточно закрито. Студенти розійшлися, хто де міг.
Після розмови з віце-ректором семінарії о. Голинським 22 вересня 1945 року молодий Іван Хома відважився йти на Захід, в Рим (Італія), аби там завершити богословську освіту і стати священиком. Дороги назад, в радянську Україну, не було. Ось так і пройшов майбутній архиєрей свій тернистий чотиримісячний шлях-прощу з Перемишля до Риму: від села до села, від пароха до пароха, від одного кордону до іншого. Іван Хома не був ані міцної статури, ані надто міцного здоров’я не мав. Сміливо можна сказати, що без допомоги інших 22-річний юнак не подолав би самостійно свій такий нелегкий шлях. Як згадує о. Іван Музичка, владика не раз казав: «Мандрував я з молитвою, і провадив мене Бог…»
Дорога в Рим була далекою, а дійти пішки серед зими практично неможливо. Не маючи, окрім студентського посвідчення, жодних документів, Іван Хома не раз опинявся у великій небезпеці. Кожний наступний контроль на кордоні чи в поїзді міг стати причиною депортації в Україну та заслання в Сибір. Саме з цієї причини, бачачи реальну небезпеку, майбутній єпископ часто висідав з поїзда і долав подальший шлях пішки. Багато разів довелось мандрувати вночі через густий ліс. Шлях до Риму виявився для Івана Хоми довшим, ніж він на це сподівався. Побував він у Південній Польщі, Словаччині, Чехії, Німеччині (міста Мюнхен, Франкфурт-на-Майні) та в Австрії (м. Інсбрук). Під час цих поневірянь юнак наразився на американський контроль, і його без будь-якого пояснення заарештували, привели в казарму за містом, і замкнули на ніч у кімнаті, в якій була лише цементована підлога.
Опинившись в Італії, в лютому 1946 року, Іван Хома розпочав навчання в Папському університеті Урбаніана і виховувався в Українській Папській колегії св. Йосафата. У 1951 році він здобув докторат із богослов’я. Окрім цього, молодий Іван протягом 1951–1952 років навчався у Папській школі архівістів.
Священиче служіння
29 червня 1949 року отримав ієрейські свячення з рук архиєпископа Івана Бучка, Апостольського візитатора українців-католиків у Західній Європі. Архипастир прийняв молодого священика на працю у свою канцелярію Апостольського візитатора для українців. На цьому служінні, посаді другого секретаря і архівіста, Іван Хома перебував до 1963 року. А у 1959 році отримав від Папи Івана XXIII титул прелата. В той самий час (1969–1996 роки) викладав історію вселенської та української Церков у Малій духовній семінарії в м. Римі, якою опікувались отці-салезіяни.
Єпископська діяльність
З виходом на волю патріарха Йосифа Сліпого, архиєпископ Іван Бучко скерував о. Івана Хому на служіння біля нього. З Патріархом ієрей Іван Хома працював з 1963 року до смерті Йосифа Сліпого, до 1984 року, на посадах секретаря, канцлера та члена Львівського крилосу (від 1978 до 1992 року). 2 квітня 1977 року в монастирі Студійського уставу в м. Кастель-Гандольфо, поблизу Рима, Патріарх Йосиф Сліпий таємно висвятив о. Івана Хому на єпископа разом із оо. Любомиром Гузаром та Степаном Чмілем. Аж у 1996 році Папа Римський Іван Павло II визнав ці свячення та іменував владику Івана Хому титулярним єпископом Патари. Кардинал Мирослав Іван Любачівський у 1998 році призначив Івана Хому апокризарієм Української Греко-Католицької Церкви в Римі.
Окрім священичого і єпископського служіння, єпископ Іван Хома займався просвітницькою та освітньою діяльністю. З 1960 до 1997 року він був секретарем Українського богословського наукового товариства і головним редактором журналу «Богословія». З 1965 до 1999 року — професор історії Церкви в Українському католицькому університеті Св. Климента в Римі, а з 1985 до 2001 року був ректором УКУ. В період 1998–2000 років виконує служіння першого члена Комісії для підготовки святкування Ювілейного 2000 року в УГКЦ.
Згідно з заповітом Блаженнішого Патріарха Йосифа Сліпого, 27 серпня 1992 року владика Іван перевіз домовину Патріарха з Риму у м. Львів. З цієї нагоди Іван Хома вперше за такий довгий час отримав можливість повернутися на Батьківщину, зустрітись з дорогими серцю братами і сестрами, близькими родичами та друзями, прийти на могилу батька й матері. Пригадуються слова: «Нарешті ми цього дочекались, нарешті ми знову зустрілись». Цей момент зустрічі неможливо описати словами — таке треба бачити і відчувати! Сльози радості в очах та щира усмішка були у кожного на обличчі. Не вірилось, що після стількох років розлуки рідні дочекались на таку неповторну зустріч. Жорстокий терор і переслідування за віру закінчились! Могутня імперія — Радянський Союз — розвалилася. Україна здобула незалежність, а водночас — і релігійну свободу.
Цікавим є факт, що 1944 року, вирушаючи на студії в м. Перемишль, Іван Хома не мав ані гадки, що розлука з рідними буде такою тривалою, що він вже більше ніколи не побачить батьків. Це саме того далекого 1944 року відбулася його остання розмова з матір’ю… Мама була для свого сина Івана великим авторитетом. Це й не дивно, адже саме вона була для своїх дітей першою вчителькою. Батько був змушений важко працювати, щоб прогодувати багатодітну сім’ю в ті нелегкі часи. Після від’їзду сина в м. Перемишль батьки втратили з ним зв’язок. Як же боліло серце матері, коли через рік вона довідалась, що Перемиську семінарію закрили! Мабуть, ще не раз ставила собі питання: «Де ж тепер мій син?» Як згадує моя бабуся Ольга (рідна сестра владики Івана), часто йшли чутки від людей, що молодого Хоми вже давно немає на світі, а ця бідна жінка, його мати, стільки молиться за його здоров’я в церкві. Та, на все була Божа воля. Через 15 років, якщо точніше, то 17 грудня 1959 року, до дому в Україні, поштою прийшла звістка від кузинки з Америки, а в ньому — анонімний лист зі знаним для моєї прабабусі, матері Івана Хоми, почерком. Лист розпочинався словами: «Дорога мамо…» Яка ж радість запанувала в домі! Моя бабуся згадує, що прабабця тихенько шепотіла: «Він живий, він не помер. Його не вбили». Прибувши в лютому 1946 року в м. Рим (Італія), Іван Хома, звичайно, не міг написати батькам листа додому. Знав, що комуністична влада перевіряла в той час усю пошту, що надходила з-за кордону, а тим більше — з Ватикану. Подібний лист міг не тільки бути доказом його «зради» Радянському Союзу, але й дати привід для арешту і виселення всієї родини в Сибір як ворогів народу. Ось такі-то нелегкі часи були тоді в Україні.
Підсумовуючи розповідь про єпископа Івана Хому, звернемо увагу, що його життя і діяльність припали на тяжкі часи, як для нашої Церкви, так і народу. Лагідність і терпеливість допомогли архипастирю гідно пронести такий нелегкий життєвий хрест. Дозволю собі зацитувати слова проф. Леоніда Рудницького: «У моїй пам’яті владика Іван залишився як добра, лагідна і праведна людина глибокої віри і непохитної надії».
Владика Хома любив робити людям добро і тому не одному допоміг здобути освіту. Вмів також потішити і розрадити засмученого. Незважаючи на всі труднощі, завжди був усміхненим, жартівливим, але і уважним до інших. Відзначався глибокою побожністю до Пречистої Діви Марії. До кінця життя вважав за найважливішу справу свою щоденну участь у Службі Божій. Єпископ Іван з глибокою пошаною ставився до духовенства та монашества. Дуже вболівав за долю українського народу та держави. Він казав: «Ми мусимо ще дуже і дуже багато молитись за нашу неньку Україну».
Та мабуть те, що мене особисто вражало, це скромність та невибагливість владики. Як же скромно він жив! Коли мені випало побувати у Римі на заупокійній Літургії за єпископом Іваном Хомою, то перше, що спадало на думку від пережиття побаченого, це переконання, що він справді все своє життя намагався заслужити скарбів на небі, усе що мав — роздав, з багатьма поділився. І так зі спокійною душею залишив у мирі цей світ. Його останнє прохання було: «Моліться за мене і після моєї смерті. Не забувайте, продовжувати ту справу, що колись ми розпочали, а саме відбудову нашої держави, перш за все під оглядом релігійності. Без Бога ми є ніхто. Лише в Ньому маємо віднайти нашу надію на краще».
У вічність владика Іван відійшов після довгої недуги 3 лютого 2006 року. Поховано його в крипті Собору Святої Софії у Римі (Італія).
У 2010 році на малій батьківщині владики місті Хирові колишню школу-інтернат було перейменовано у гімназію ім. Івана Хоми. Це був вияв пам’яті і вдячності краян. А творчий доробок покійного владики, напевно, ще багато послужить для богословів та істориків.
„Посвята” Блаж. Любомир Гузар і єп. Іван Хома – https://www.youtube.com/watch?v=SdeNMPypO4w&feature=emb_logo
За матеріалами Л. Осьмак. Історія життя Владики Івана Хоми // Слово № 3–4 (37) (2008–2009) с. 29–30.
Фото – https://www.facebook.com/opetro.fostyk/posts/1115956818849513
о. Петро Фостик
