101-РІЧНИЦЯ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ЄПИСКОПА УКРАЇНСЬКОЇ ГРЕКО-КАТОЛИЦЬКОЇ ЦЕРКВИ – КИР ЯКОВА ТИМЧУКА ЧСВВ
Єпископ Кир Яків, при народженні Ярослав Тимчук, син Григорія та Марії, народився 24 серпня 1919 року в селі Дуплиська Заліщицького району. Батько Григорій Тимчук був протягом багатьох років дяком в с. Дуплиська, на могилі батька написано, що похований довголітній дяк с. Дуплиська. Любов до Бога і прагнення йому служити передалось дітям. В сім¢ї було семеро дітей: 3 сини і 4 дочки. Старший син Євген – о. д-р Єронім, 2-й син Ярослав – владика Яків, 3-й син Нестор став лікарем,одна з 4-х сестер Савина закінчила факультет англійської мови в Чернівецькому університеті в липні 1992р. вступила у монастир сестер Василіанок, де прийняла ім’я Софронія. Старший син Євген пішов у монастир о. о. Василіан де прийняв монаше ім’я Ієронім. Пізніше, закінчивши семінарію, був висвячений на священика. Докторську дисертацію захистив у Чехословаччині. В 1959 р., коли у Львові став функціонувати перший підпільний василіанський монастир-семінарія доктор о. Ієронім Тимчук став першим ректором Львівської підпільної семінарії. Оба брати – владика Яків Тимчук та о. Ієронім Тимчук вели активну підпільну душпастирську діяльність.
Ярослав Тимчук у 1935 році в 16-річному віці життя вступив у Бучацький монастир о. о. Василіан, отримавши ім’я Яків. У Бучачі він закінчив гімназію, у 1938 році був переведений у Крехівський монастир, що на Львівщині, де відбув монаший новіціят. Після новіціяту був переведений у Кристонопіль (тепер Червоноград) для навчання у духовній семінарії.
Але почалася війна і молодий богослов змушений був податися за кордон, щоб там завершити навчання. У 1943 р. у м. Ярославі (Польща) владика був рукоположений на священика. Після повернення на Україну перша його Служба Божа відбулася на Ясній Горі у Гошеві, що на Івано – Франківщині, де молодий священик розпочав свою душпастирську працю. А потім, його як доброго пастиря за благословенням блаженного священомученика Григорія Хомишина скеровують в Чортків, де о. Яків служив парохом у церкві св. Покрови до 1946 року. Тут НКВД змушував о. Якова перейти в московське православ’я. Мужній молодий єромонах не зрікся католицької віри.
Зі спогадів сестри монахині Тетіяни (Теофілі) Войтович, в останню неділю жовтня 1946 р. о. Яків відправляв останню св. Літургію у церкві св. Покрови. Тоді у церкві був відпуст у свято Царя-Христа. Відправилась Служба Божа з виставленням Найсвятіших Тайн. Опісля Служби, о. Яків Тимчук ЧСВВ вийшов на проповідальницю і сказав: „Слава Ісусу Христу , дорогі мої діти, дорога моя молоде, дорогий мій брате і сестро! ” Промовивши ці слова, отець замовк. Люди почали хвилюватися, чому священик замовк. Витягнувши хустинку з кишені, отець витер сльози і продовжив: „Я хочу сказати, що я останній раз нині Службу Божу правлю. Може, ще завтра Літургію відправлю, а може ні. Кажуть, щоб я віддав ключі від церкви і підписував православ’я. Заберуть нам церкву, заберуть Євхаристійного Ісуса – все нам заберуть. Тільки не відберуть нам Духа Божого.”
У 1946-1947 рр. о. Яків був парохом у с. Росохач Чортківського району. Після Йорданського водосвяття на річці Серет в 1947 р. отця Якова арештували та забрали до тюрми у Чортків. Це сталося тому, що православний священик з с. Угриня, доніс в НКВД, що о. Яків сповідав партизанів. Майже усі вірні проводжали Владику аж до краю села, бо арештували священика. І далі, з розповідей Владики Якова, на допиті, під час слідства, один з працівників НКВД впізнав його, що він хрестив його дитину, бо коли хрестив, то залишив на пам’ять для дитини свій образок. Дружина того працівника спеціально принесла той образок, щоб порівняти підпис. Після цього НКВД відпустило владику. Тоді, владика Яків попросив віддати усі інтенції, які конфіскували при арешті, але гроші просив залишити собі, не віддавати. Від того часу о. Яків уже не повернувся на парафію до с. Росохач, але працював у підпіллі по усій Україні. Його домом були поїзда, автобуси, бо кожного дня він мав заплановану десь Службу Божу.
Спочатку о. Яків змушений був шукати роботи, щоб не бути переслідуваним за безробіття. Йому не давали цивільної праці, бо проблема була в прописці. В містах влада відмовляла в прописці. Він зупинився у своєї сестри Савини Тимчук у м. Коломиї. Там його часто арештовували, звинувачуючи у порушенні паспортного режиму, затримували в міліції на декілька діб. За будинком в Коломиї постійно стежили і робили часті обшуки.
Отож, спершу о. Яків працював наглядачем у Коломийському краєзнавчому музеї, але був звільнений за наказом КДБ, як “ненадійний працівник ”. Пізніше, коли сестра Савина – Софронія дістала роботу вчительки у Копичинецькій середній школі, о. Яків влаштувався лаборантом однієї з копичинецьких аптек, а потім на цукрозаводі ”Хрещатик” у с. Кострижівка, а також кочегаром у котельні, сторожем в заготконторі, але не припиняв душпастирської діяльності. Через це, йому не раз доводилося бути на допитах, терпіти знущання, погрози з боку властей. Змушений був вдатися до суворої конспірації, жив під чужим іменем.
Більшу частину свого священичого життя владика Яків Тимчук невтомно працюючи провів на Чортківщині. Про його діяльність на цій території згадує підпільний протоігумен о. Дам’ян Богун у своєму нарисі про діяльність Отців Василіян на Тернопільщині: „отець Яків мав щастя і не попав у радянські тюрми, хоч був дуже активний. Найважливішим місцем його праці був Чортків, де під час війни він виконував парафіяльну працю священика. Він розумів, що священик без тісної співпраці з вірними, які брали б на себе частину праці в парафії, не зможе багато зробити. З цією метою відновився 3-ій Василіанський Чин, який з давніх-давен існував при василіянських монастирях. Отець Яків уклав правила для 3-го Чину і вмів його членів заохотити до співпраці. Бог благословив його роботу. Такий гурток заклав він також у Львові; сюди приїжджав щомісяця з навчанням та всякою іншою послугою, а члени робили велику роботу між вірними, були слугами апостолів. Отець Яків під час такої душпастирської роботи в Чорткові зовсім виснажувався. Не можна мовчки оминути такої події у його житті, як єпископська гідність. Владика Софрон Дмитерко повернувшись з тюрми, подумав про те, що треба мати якогось заступника та наступника. Тому висвятив на своє місце о. Якова Тимчука, який закінчив був василіянську науку теології, був дуже талановитий, а в праці невсипущий, вирізнявся глибоким духом молитви й організаційним хистом. Порозумівшись з настоятелями Чину, запропоновано йому було цей небезпечний тягар.” Отець Яків погодився і в 1976 р. ординарій Кир Софрон Дмитерко рукоположив василіянина о. Якова на єпископа-помічника Станіславської єпархії. Але про те, що він став єпископом, люди дізналися тільки після його смерті.
Із середовища Василіянського Чину в роки підпілля вийшло 4 єпископи –Йосафат Федорик, Іреней Білик, Софрон Дмитерко , Яків Тимчук.
Як вже згадувалось, у м. Чорткові за його стараннями було засновано ІІІ Чин ОО. Василіян, це сталося в 1967 р. Діяльність цієї спільноти поширювалася далеко за межі міста, а невдовзі подібний духовний осередок був створений в містах – Бучачі і Борщеві. Кожного першого четверга місяця владика Яків Тимчук приїжджав у Чортків на відправу Богослужінь і Святих Годин, а кожної першої п’ятниці – на відмовлення набожності до Пресвятого Серця Святого Христа. Василь Божагора зауважує, що під час Служби Божої після освячення дарів ніхто не піднімався з колін, аж після св. Причастя усі вставали. о. Яків у своїх проповідях використовував факти із життя підпільної церкви і ніколи не повторювався, а все казав нові і нові науки.
У роки підпілля він був магістром Сестер Служебниць, опікувався Сестрами Пресвятої Родини у Чорткові та усіма своїми парафіянами. Не було жодної побожної греко-католицької родини, яку б владика не відвідав. Будучи вірним давній традиції о. о. Василіян і усієї Греко-католицької церкви, він прищеплював своїм людям особливу любов і шану до Пресвятого Христового Серця. Парафіян особливо вражала одухотвореність владики під час проповіді, він розмовляв до віруючих із заплющеними очима, перебуваючи душею і серцем з Ісусом. Завдяки його енергії та відвазі діти були охрещені, молоді – повінчані, хворі – єлеопомазані. Його чудові проповіді зворушували навіть грішників і атеїстів, які після цього ставали християнами. Всі, ким він духовно опікувався, непохитно вистояли у греко – католицькій вірі до кінця підпілля.
Про віддане служіння Богові владики Якова Тимчука згадує владика Софрон Дмитерко: „Мій товариш і помічник, підпільний єпископ Яків Тимчук у Львові часто обслуговував членів Апостольства. За ніч він правив по три служби Божі в різних місцях. І всюди було повно людей, що чекали на Богослужіння, щоби висповідатися чи помолитися, бо чули живу Церкву. І тим самим виховувався дух народу. Не йшли вже до костелів, хоч і з костелів користали багато. ”
У 1977 -1978 рр. у містах Чорткові, Бучачі та Борщеві було засновано за ініціативою о. Якова Тимчука підпільні монастирі отців-василіян. Також, Владика викладав у василіянських підпільних семінаріях.
За часів підпілля Греко-Католицької Церкви з 1946р. по 1989 р. по всій Україні багато українських домів стали так званими маленькими підпільними церквами. Таких церков на Чортківщині було безліч, зокрема у яких відправляв Владика Яків Тимчук. „Його душпастирська робота займає великий відрізок часу на Чортківщині. Відправляв Богослужіння за закритими шторами і дверима, боялись що нагряне міліція, КГБ.” У м. Чорткові владика служили Літургії у сестер Пресвятої Родини по вул. Шопена і вул. Л. Українки, у вірних: І. Рудого по вул. Гоголя, М. Сов¢як по вул. Пархоменка, І. Воротилової та О. Фостик, Волянського на вул. Грушевського, І. Бачинського вул. Молодіжна, родини Сенишиних вул. Шопена, П. Криса вул., Бердо, О. Павшок вул. Бердо, В. Никитюк – Горішня Вигнанка, Д. Савчук вул. Залізнична; у с. Росохач відправляв у сім¢ї І. Білого, І. Павшка, П. Наконечного, П. Завісляка, П. Скрипки, П. Батрина. Також, на Чортківщину приїжджав відправляти у підпіллі брат Владики Якова – о. Єронім Тимчук. Зі спогадів с. Татіяни Войтович відомо, що одного разу, коли у Ольги Яхніцької в Чорткові правив о. Єронім, жінка на прізвище Михаленко завідомила у міліцію. Міліція приїхала та забрала отця, а усіх присутніх записала.
Були випадки, що підпільні священики просили, щоб їх не кликати по-імені, або ж самі вірні, щоб не видати священика звертались до них просто по-прізьвиську. В той час шпигунів кагебістів не бракувало, тому на вулиці чи по-телефону треба було розмовляти дуже обережно. Тільки під час Літургії люди звертались до священиків нормально, наприклад „прошу отця Якова”. Сестра Татіяна Войтович, пам’ятає, що владику Якова називали „Маруська”. І вона розповідає, що коли одного разу треба було завідомити про приїзд брата о. Якова – Єроніма Тимчука, то говорилось по-телефону так: „Я зустрічалась у місті з Марущиною сестрою. Марущина сестра приїхала і буде стільки і стільки в Чорткові.”
Владика Яків ніде довго не затримувався, а переїжджав по багатьох селах і містах Тернопільської та Івано-Франківської областей. Причиною такого духовного „кочування”, був постійний нагляд і переслідування кадебистів та інших людей сумнівної волі.
„16 грудня 1988р., збираючись до Чорткова, о. Яків переночував у домі Ярослави та Василя Гарбузяків з родини Тимчуків в Заліщиках, ранком скаржився, що вночі йому було важко дихати. Владика переніс на ногах інфаркт міокарда, про що неодноразово свідчили зроблені кардіограми. На зауваження Василя Гарбузяк, що треба трохи полежати, підлікуватись, отець Яків відповів: «Як це лежати? Там люди чекають на мене, щоб почути Боже Слово!» І поїхав, щоб вже повернутися до Заліщик у домовині.”
Чортківці назавжди запам’ятали останні дні його життя. 17 грудня 1988 р. Владика Яків Тимчук приїхали у м. Чортків до сестер, а у неділю 18 грудня 1988 р. у м. Чорткові відслужив останню Службу Божу. Літургія відбулась у домі подружжя Григорія Легкого та Ірини Воротилової і подружжя Ольги та Володимира Фостиків по вул. Свердлова 26 (тепер вул. Грушевського 26), у каплиці Переображення Господнього, де від 1976 р. отцем Яковом були встановлені Найсвятіші Тайни. Важливо згадати, що Григорій Легкий був близьким приятелем Владики Якова. У молодості, у 30-тих роках минулого століття, вони разом були у монастирях у Крехові та Кристинополі. Нажаль, Г. Легкий не встиг здійснити присяги, бо перешкодила ІІ світова Війна. Він, у 1946 р. одружився з Іриною Воротиловою. Сам Владика Яків дав їм шлюб. З Владикою Г. Легкий підтримував дуже добрі і тісні зв’язки на протязі всього життя, більше того, дуже часто допомагав йому під час Служби Божої, яку отець тайно відправляв в сотнях чортківських греко-католицьких родин. Тоді, 18 грудня, після проповіді Владика сказали: „Мені так тут подобаєтьсяв Чорткові, я вас так усіх люблю, що навіть тут в Чорткові хотів би померти”. Опісля тих слів усі присутні попросили отця Якова, щоб він заспівав, аби можна було записати його на касету, але він заборонив це робити, мовляв: „Ще часи непевні і різне може бути. Нехай вже краще буде скромно, але духовно.” Ще тоді ніхто не знав, що він є владикою. Отець, наче прочував свій близький кінець, заспівав гімн Пресвятому Серцю Ісуса, та прощався з парохіянами, благословляв їх, та заколядував „Бог Предвічний”, а всі здивувалися, бо говорив: „Ану, разом заколядуймо, бо Різдво Христове ми вже разом не будемо!” По закінченню Служби Божої владика Яків розповів про увесь свій священичий шлях.
20 грудня 1988 р. о. Яків відвідав родину Самійла в м. Чорткові по вул. Броваровій (тепер вул. Київська), сів на крісло, схилив голову і помер.
В свято Непорочного Зачаття Матері Божої 22 грудня 1988 р. була відправлена у м. Чорткові перша частина похорону, щоб усі могли попрощатися зі своїм пастирем. Євстахія Боровська з Чорткова зголосилася, щоб тіло о. Якова поставити у неї. Вона не боялася переслідування, ані насмішок. Похорон приготовляли сестри Пресвятої Родини разом з родиною владики Тимчука. Сестра Анастасія Долиняк до цих пір пам’ятає, як гарно зробили біля труни в хаті, обложивши її сотнями білих хризантем. Тоді, у хаті, отець Єронім Тимчук відслужив Літургію. На похороні у Чорткові були присутні владика Павло Василик, о. Іван Сеньків, о. Тарас Сеньків, о. Микола Сімкайло, о. Григорій Сімкайло. Тисячі людей з м. Чорткова, навколишніх сіл, з багатьох околиць Галичини відпроваджували владику Якова Тимчука в останню земну дорогу. Похоронний похід містом до центральної дороги відкрито провадив єпископ Павло Василик.
Потім тіло Владики було перевезено в м. Заліщики до племінників о. Якова Тимчука. Там тіло було ще одну ніч. З’їхалися туди майже всі отці Василіяни, також приїхав, але був убраний по-цивільному, владика Софрон Дмитерко. Через цілу ніч правилися Служби Божі, возносилися молитви за владику Якова. 23 грудня з покійним владикою Яковом прощаються віруючі м. Заліщики, та приїжджі з різних куточків України, зокрема Чортківщини. Похоронний похід містом до могили знову відкрито провадить у своїх єпископських ризах єпископ Павло Василик, з багатьма підпільними священиками. На той час ще такого похорону ніхто не бачив: в процесії брало участь понад 50 священиків, які несли тіло разом з вірними. Кожен хотів доторкнутися до труни, вірячи, що від владики Якова зійде особлива ласка.
Добрий спомин залишив по собі єпископ Яків. А саме в цей час, 22 грудня 1988 р. о 12 годині, у час похорону його, Матір Божа, у своєму об’явленні в італійському м. Монтихіарі, сповістила, що велика Божа ласка сходить на світ. Так і сталося. Кінець 1988 р. став початком виходу УГКЦ з підпілля. Але владика Яків не дочекав того дня, хоч понад 40 років готував і вів своїх мирян до омріяної волі.
Благородне серце владики Якова жило постійною турботою над долею рідного народу. Ось який спогад залишив про владику Якова його співбрат у Чині і святитель на єпископа владика Софрон Дмитерко: „Єпископ Яків Тимчук був людиною незвичайної вдачі. Незважаючи на переслідування і постійну небезпеку арешту, він був надзвичайно мобільним, всюди встигав, опікувався кожною душею, яка потребувала священичої допомоги. Завдяки його активності і неабияким організаторським здібностям по усій Галичині були організовані осередки ІІІ Чину Святого Василія Великого та гуртки Апостольства молитви. Ці підпільні мирянські спільноти надзвичайно згуртували людей, підтримували у них вогонь католицької віри, готуючи таким чином Греко-Католицьку Церкву до виходу з підпілля. Можна з певністю сказати, що завдяки таким душпастирям, як блаженної пам’яті Єпископ Яків Тимчук, наша Церква вистояла і роки переслідувань і зараз успішно виконує свою спасаючу місію серед українського народу. ”
20 грудня 2008 р. в м. Чорткові в Бучацькій єпархії відбулося відзначення 20-ї річниці легалізації УГКЦ та 20-ї річниці від дня смерті владики Якова Тимчука. У всіх храмах відслужено поминальні святі Літургії та панахиди. У кафедральному соборі Святих Апостолів Петра і Павла святу Літургію очолив Апостольський Адміністратор Бучацької єпархії отець Дмитро Григорак ЧСВВ. Після молитви віруючі і священики відїхали у місто Заліщики, до могили Преосвященного Кир Якова Тимчука, де було відслужено панахиду. Того ж дня у приміщені Єпархіяльного управління відбулася наукова конференція, під час якої лунали добрі слова про богоугодні діла, які вершив впродовж свого життя Кир Яків Тимчук, ісповідник святої віри на Чортківщині.
Отець Віталій Дуткевич ЧСВВ підчас святкування 20-ї річниці легалізації УГКЦ у м. Чорткові, згадував: „Для нас молодих василіян владика Яків був високим моральним авторитем, особливе враження справляла святість життя, мужність і надзвичайна працьовитість. Його відвага справляла враження також на ворогів. Отець Яків розповідав нам, як його затримав КГБ 1956 році в Тернополі за хрещення дитини. Кагебісти запитали його: „скажіть нам, чи любите Ви радянську владу? Хочете почути від мене правду, відповів о. Яків. Так сказали кагебісти. Я вашу владу не люблю і не маю за що любити”. Мужня відповідь о. Якова сподобалася ворогам і вони його тоді відпустили. Про ревність і працьовитість владики Якова можу особисто засвідчити. Йдучи стародавньою вулицею біля лялькового театру у Львові, я побачив старшого чоловіка, що тримався за серце і ледве стояв на ногах. Це було в 1986 році. Підходжу до того чоловіка, щоб надати йому допомогу і впізнаю о. Якова. Ми дещо порозмовляли, отцеві стало нібито краще. Владика сказав мені, що почувається не дуже добре, але все таки на зібрання до членів III Чину.”
„Любов потягає, любов додає відваги. Владика Яків свідчив віру радісну, мав вдачу веселу, він підносив на дусі, хоч було важко, але вмів розрадити, пожартувати, мило усміхнутися, додати сили надії, безстрашності радо іти. Він не боявся, на його обличчі і серці не було видно смутку, якогось песимізму, безнадійності, хоч той час був дійсно безнадійним, але віра і любов до Бога додавала великої сили, внутрішньої радості і миру, яким він ділився і тим до себе притягав. ”
Своє свідчення про владику Якова склав вислужений протоігумен о. Йосиф Будай: „перший раз я зустрівся з владикою Яковом Тимчуком в 1984 р. у Львові. Щомісяця приїздив владика до Львова і мав Богослужіння в кількох місцях. Коли я прийшов до хати, то св. Літургія вже розпочалася. Владика Яків стояв біля престолу у вишитій сорочці, облечений тільки в єпитрахиль. Ціла його постава, а особливо обличчя випромінювало якусь неземну ясність і радість. Я такого ще в житті не бачив. Під час проповіді та його духовна радість ще більше виявилася. Це для мене, молодого василіянина було великою підтримкою. Нас переслідують, гонять, саджають у тюрми, а ми не сумуємо, не плачемо, а духовно радіємо, що можемо брати участь у Христових стражданнях. І цей настрій єпископа Якова передавався на усіх присутніх. Після Богослужіння кожний до нього підходив, радився і ми розходилися дякуючи Богові, що маємо такого гарного, мудрого і горіючого великою любов’ю до Бога і до людей священика. Ось таким, блаженної пам’яті, о. Яків залишився у моїй пам’яті на все життя”.
Про особу владики Якова, його ревне служіння Богові згадують вірні Чортківщини, де так палко любив приїжджати святої пам’яті владика. Михайлина Гошуляк з м. Чорткова, в домі якої в п¢єцу 40 років зберігались замуровані церковні речі: фани, фелони, чаша, монстранція з церкви, та інше, розповідає: Кожного місяця на перший четвер, п’ятницю, суботу владика приїжджали до Чорткова. Ми всі були дуже щасливі, що могли приступити до сповіді і св. Причастя. На мою просьбу відправити Службу Божу, владика ніколи мені не відказали. Сестра Неля усюди з ними ходила. Владика Яків розказували нам, які чуда Господь їм посилає. Убого вдягнутий, переслідуваний, не мав постійного місця, все був у дорозі. Почувався дуже щасливим, тому, що служив Богові і міг ревно виконувати всі свої обов’язки, не зважаючи на ніякі перешкоди. Очі владики були дуже спокійні і лагідні. Ми з ним почувалися дуже щасливі. Його смерть була для нас непоправимою великою втратою.
Також, чортківчанин Іван Бачинський, у якого о. Яків часто відправляв, згадує: „Отець-владика був дуже простим по відношенню до вірних. Вмів порадити, потішити в якомусь горі чи нещасті. Молитвою, порадою потішав душевний стан людини. Сповняв усі обов’язки душпастиря. Характерним є те, що кому отець давав шлюб, то ніхто не розлучувався. Цікавий ще один епізод: коли вертався отець з чергового хрещення дитини, треба було перейти через міліцейський пост. Вертатись було нікуди, бо стало б підозріло. Його супровідник, взяв отця на плечі і сміливо йшов на міліцейський пост. Міліціонер зупинив їх і запитав, що таке. Супровідник отця сказав, що то його товариш, який напився, а живе недалеко, тому він вирішив його занести додому. Міліціонер їх відпустив. ”
Багато свідчень про о. Якова Тимчука розповіла та написала Ольга Фостик з Чорткова, яка владику знала від наймолодших літ. У її батьків у с. Росохач, а потім у неї в домі у м. Чорткові о. Яків відправляв Служби Божі, і ту, останню у неділю 18 грудня. Ще одна розповідь О. Фостик: „Владика Яків завжди піклувався про всіх, про духовне життя і зріст кожного. Сповідав часом аж до самісінького ранку, цілу ніч, але ніколи так не було, щоб хтось залишився без сповіді чи Святих Тайн перед Різдвом, чи без свяченої води на Йордан, або посвяченої паски на Великдень. Далі Ольга Фостик згадує, що пам’ятає з дитинства, коли у с. Росохачі після Служби Божої Владика з її батьком Іваном Білим вдягалися у гумові чоботи і йшли маленькими вуличками до старших людей, які не могли ходити, щоб їх висповідати. Приходили над ранком і швиденько перебиралися та поспішали до поїзда. Так було до останньої хвилини його життя, згадує О. Фостик, він усього себе віддав для інших. Після скриття на серці Владики Якова було 7 рубців – 7 інфарктів, які він пережив, перетерпів та віддав себе всеціло для інших.”
Під час відзначення 20-ї річниці легалізації УГКЦ та 20-ї річниці від дня смерті владики Якова Тимчука у м. Чорткові, прекрасними і теплими словами згадують про владику вірні та родина владики Якова з м. Заліщики: „На обличчі Владики завжди ясніла тепла усмішка, особливо при зустрічі з дітьми. Він їх любив надзвичайною любов’ю і в їх присутності забував про всі непорозуміння і горе, яких можна було очікувати в будь-яку хвилину дня, а навіть і ночі. Він добрий, справжній душпастир, бачив в дітях велике надійне майбутнє для Греко-Католицької Церкви, тому старався їх розуміти, вислуховувати, з ними щиро розмовляти і їх навчати. Діти горнулися до Єпископа, як до доброго батька, любили Його й одночасно любили і прославляли Бога.”
Ярослава та Василь Гарбузяки з родини Тимчуків розповідають: „о. Яків багато читав, цікавився літературними новинами, пояснюючи це тим, що кожний священик, який себе поважає, повинен знайти спільну мову з людиною будь-якої професії. Ходив, одягаючись просто, щоб не кидатися постороннім в очі, але акуратно, кажучи, що не одяг прикрашає людину. ” „Пересічна людина, яка особисто не була знайома з о. Тимчуком, навіть подумати не могла, що це священик. Надзвичайно скромний, життєрадісний, хоча поважно хворий. Він одягався в куфайку, в руці мав чорну дерматинову сумку. ”Про одежу владики Якова, також, згадує під час конференції о. мітрат Іван Сеньків: „Владика одягався дуже скромно, але завжди елегантно і поважно. В його образі згадується також його сумка, без якої я собі його просто не уявляю. В ній він носив усе потрібне для служіння. Всю ту любов, віру , побожність в тій простій сумці.”
Авторка цієї праці, Леся Сковєжак, також згадує про отця Якова та його сумку, про те, що запам’яталось з дитинства: „Отець Яків – так ми його називали, дуже часто приїжджав до нас у Чортків додому відправляти Служби Божі. Мені, тоді було тільки 5 років, але пам’ятаю, з яким нетерпінням, ми з братом, тепер о. Петром, чекали на приїзд о. Якова. Ми його дуже любили, бо відчували його теплоту і любов до нас. Він мав дуже добрий підхід до дітей. Був строгим, тримав дисципліну і одночасно дуже добрим „дідусем”. Завжди питав чи ми чемні, чи слухаємо батьків і чи молимось, а потім, обов’язково витягав нам зі своєї старенької торби цукерки. Остання наша зустріч з отцем була в день перед святом Миколая 18 грудня 1988 р., тоді, святої пам’яті о. Яків приніс нам багато солодощів і книжечок.”
Ярослав Бачинський з родини Тимчуків, додає: „Чуйний і лагідний, завжди з посмішкою на устах він приходив до кожної оселі і приносив світло радості та спокою. Був пунктуальний та відповідальний. Ніщо і ніхто не могли змінити його рішень. В той останній раз, коли він їхав до Чорткова, стан здоров’я погіршав. Ми викликали швидку допомогу. Зробили кардіограму, яка засвідчила роботу серця поганою. На наше прохання відмінити поїздку – категорично відмовив. „Я мушу їхати, там люди чекають”,- сказав він. Я відвіз отця до Чорткова.”
„О. Яків любив повторювати слова великого поета «кожен думай, що за тебе мільйонів світ стоїть. Що за долю мільйонів мусиш дати ти одвіт».”
