Сьогодні, 5 листопада, виповнюється 12 років з того дня, коли Господь покликав до себе довголітнього Владику Івано-Франківської єпархії Софрона Дмитерка ЧСВВ.
Життєвий шлях Владики Софрона – живий приклад самовідданості та любові до свого народу та Церкви. Саме в часі його архієрейського служіння наша Церква вийшла з підпілля та почала шлях до відновлення. Всього за часи підпілля рукоположив понад 65 священиків! Владика Софрон Дмитерко був у когорті духовенства, яка в 1989 р. представляла голос нашої Церкви у Москві.
Світлої пам’яті владика Софрон очолював Івано-Франківську єпархію впродовж 29 років (з 1968 по 1997 рр.) і доклав титанічних зусиль для її збереження, становлення і розвитку.
Дитинство і родина
Єпископ Софрон Дмитерко народився 1 червня 1917 року у с. Бичківцях на Тернопільщині в родині греко-католицького священика Михайла Дмитерка. При хрещенні отримав ім’я Степан. Згодом його батько отримав парафію в с. Мишкові Заліщицького деканату Станіславівської єпархії, де пройшло дитинство і юність владики. З семи років Степан почав ходити до початкової школи в с. Мишкові, а після її закінчення вступив у Тернопільську гімназію. Відвідував цей навчальний заклад чотири роки, аж поки польський уряд не закрив його. За тривалий час він зумів відновити свою освіту в м. Станіславові [1].
Священиче служіння
Під час навчання в Станіславівській гімназії Степан Дмитерко серйозно зацікавився монашим життям. У 1932 році, після вступних іспитів, його було зараховано до новіціату отців-василіан у Крехові, який тривав шість місяців. Під час облечин отримав монаше ім’я Софрон [2].
Після новіціату продовжував свої студії по монастирях і готувався до священства. Риторики і філософії вчився у Кристинополі, теології — у Лаврові. З нападом гітлерівської Німеччини на Польщу 1 вересня 1939 року почалася Друга світова війна. Територію Західної України невдовзі анексував Радянський Союз, що спричинило нову політико-ідеологічну ситуацію в реґіоні. Відповідно до чинного радянського законодавства Церкву було відокремлено від держави, у школах припинено викладання релігії, націоналізовано церковні і монастирські землі. Крім того, закрито навчальні заклади Української Греко-Католицької Церкви (далі УГКЦ): богословську академію, духовні семінарії, наукові установи [3].
В умовах радянської окупації Галичини була припинена життєдіяльність василіанських монастирів. Понад 30 монахів василіан, зокрема і брат Софрон Дмитерко, переселилися до м. Перемишля. Однак на території Польщі не вдалося налагодити чернечі студії, тому монахи виїхали до Чехії, де брата Софрона 14 травня 1942 року рукоположив на священика владика Микола Дудаш, єпископ Гайдудорозької єпархії Угорської греко-католицької церкви та апостольський адміністратор Мішкольца [4]. У Чехії греко-католицькі монахи зазнали репресій від німецької влади. Незабаром німці прогнали братів василіян з Оломовця і вони знайшли пристановище аж у Празі, у Карловім університеті. Було це 1940 року. Отець Софрон Дмитерко був направлений на каторжні роботи на шахті «Кароліна» в Моравській Остраві. Повернутись додому він зміг після поразки нацистів у Сталінградській битві [5]. В Україні на священика чекали нові випробування. Після кількох місяців перебування у Львові був направлений до Бучача префектом чоловічої гімназії при василіянському монастирі, де працював до закриття закладу.
Після відновлення радянської влади 1944 року розпочалася хвиля репресій проти монаших спільнот. Радянське керівництво вирішило основний удар скеровувати на «уніатське» чернецтво, яке з нечисленними спільниками категорично відмовлялося переходити на православ’я. Представники чернечих спільнот здійснювали найстійкіший опір «возз’єднанню». Про це свідчить листування ініціатора «возз’єднання» о. Гавриїла Костельника з керівництвом Російської Православної Церкви (далі РПЦ). Якщо в листі до Патріарха Московського Алексія від 27 липня 1945 р. о. Г. Костельник передбачав, що «з чернецтвом буде багато клопоту» [6], то його лист до Патріарха від 3 жовтня 1945 р. виразно підтверджував попередній прогноз: «Все ж там, де наші парафії знаходяться під впливом василіанських монастирів, священики, що приєдналися до нашої групи, стикаються з труднощами, тому що василіани (а також редемптористи і студити) агітують проти нашої справи. Всі наші монастирські чини, чоловічі й жіночі, міцно стоять за унією, нема надії, що це зміниться» [7].
Кульмінацією ліквідації УГКЦ став Львівський собор 1946 року. Однак всупереч бажанню кремлівської верхівки собор не асимілював українських греко-католиків у середовищі РПЦ, а започаткував період греко-католицького релігійного підпілля. Основним осередком опору православізації віруючих було чернецтво. Долю своєї Церкви розділив і о. Софрон Дмитерко, який на час офіційної ліквідації УГКЦ перебував у чоловічому монастирі ЧСВВ у с. Погоні Тисменицького деканату Станіславівської єпархії [8].
Найперше радянське керівництво «укрупнення» монастирів УГКЦ розпочало з утисків ченців василіан. Для проведення аґітації про перехід греко-католицького чернецтва під юрисдикцію РПЦ представники влади і КДБ мали намір використати настоятеля кількох монастирів у Галичині, довголітнього протоігумена Галицької провінції Найсвятішого Спасителя оо. Василіян, 80-річного о. Віталія Градюка. Але отець був іншої думки. Перед ліквідацією УГКЦ він об’їздив більшість монастирів, в яких закликав монахів не зраджувати свою батьківську віру: «Ідіть на цивільну роботу, одяг приймайте цивільний, робіть хитро, мудро, щоби тільки не підписати схизми» [9].
Напередодні ліквідації монастиря в с. Погоні до монахів завітав старший лейтенант КДБ Бондаренко і поставив умову за 48 годин покинути обитель. Спочатку монахи переселилися у монастир на Майзлях у м. Станіславі [10]. Згодом монахи переселилися до Гошівського монастиря, а приміщення й монастирські землі було передано військовій частині Тисменицького НКДБ [11].
Незважаючи на всі зусилля пропаґандистського і силового характеру, релігія залишалася панівною у свідомості більшості жителів Галичини. Священики і далі проводили в підпіллі таємну душпастирську діяльність. Одним з активних діячів релігійного підпілля Станіславівської єпархії був о. Софрон Дмитерко.
В умовах панування атеїстичної ідеології духівництво змушене було пристосовуватися до нових умов. Щоб не привертати до себе зайвої уваги і мати змогу прогодувати себе, о. С. Дмитерко влаштувався на офіційну державну роботу. Закінчивши бухгалтерські курси, він працював спочатку касиром, а згодом бухгалтером лісоторгового складу в м. Коломиї [12].
Єпископська діяльність
Активна душпастирська діяльність о. Софрона не залишилася поза увагою тогочасного єпископа-ординарія Станиславівської єпархії Івана Слезюка. Наприкінці 1960-х рр., будучи хворим і немічним, владика Іван Слезюк, прагнучи забезпечити безперервність єпископського служіння, почав шукати собі наступника, оскільки єпископ-помічник Симеон Лукач помер. Тому він запропонував о. Софронові Дмитерку стати єпископом. Хіротонія проходила в дуже скромних умовах на приватній квартирі лікарки Софії Девосир та її сестри — монахині Віри в м. Івано-Франківську. При цих двох свідках 30 листопада 1968 року владика Іван Слезюк уділив єпископські свячення о. Софронові Дмитерку. Через о. Софрона Мудрого, який перебував з приватним візитом в Україні, про цю подію вдалося повідомити Апостольську Столицю. В Україні про єпископську хіротонію Софрона Дмитерка владика Іван Слезюк повідомив отців Р. Винничука і Й. Гірняка, щоб при потребі вони підтвердили неперервність єпископського служіння Станіславівської єпархії. Інформацію вони мали тримати у великій таємниці [13].
Своє єпископське служіння Софрон Дмитерко проводив як коад’ютор з правом наступництва, а єпископський уряд і надалі очолював аж до своєї смерті у 1973 році владика Іван Слезюк.
Владика Софрон Дмитерко проживав у м. Коломиї зі своєю матір’ю в дуже скромній хаті зі «зручностями» надворі. В хаті була маленька кухня, прохідна кімната, яка слугувала за їдальню, та ще одна кімната, яка була одночасно і каплицею, і спальнею. За хатою стежили кадебісти, а часто і приходили з несподіваними візитами під різними вигаданими приводами [14].
Діяльність єпископа в часи підпілля була значно обмежена. Спеціальної і систематичної координації роботи греко-католицьких душпастирів не існувало. Здебільшого священнослужителі діяли на власний розсуд і звертались до владики тільки в разі нагальної потреби. Єпископи тільки давали певні настанови. Варто зазначити, що доступ до єпископа в умовах постійної конспірації мали далеко не всі священики, навіть ім’я ординарія знали тільки старші, молодим його не казали [15].
Першочерговим завданням греко-католицького єпископату було забезпечення безперервності душпастирського служіння Церкви. Найбільшого загострення ситуація набула на початку 1960-х рр., коли, за словами відомого дослідника історії Церкви В. Марчука, «вичерпався резерв колишніх семінаристів, ченців, які уникли арештів… Назріла потреба готувати священиків із молоді нової генерації, яка виросла в умовах тоталітарної системи, панування атеїстичної ідеології» [16].
Перед першою ґенерацією таємно висвячених єпископів постала потреба організувати цілу систему добору й підготовки кандидатів до священичого сану. Для розв’язання цих питань було створено таємні підпільні духовні семінарії, в яких здобувало освіту нове покоління священнослужителів. Владика Софрон Дмитерко брав безпосередню участь в організації навчального процесу, використовуючи для конспірації псевдо «Стрийко» [17].
Будучи Станіславівським єпископом-ординарієм, владика Софрон неодноразово уділяв Таїнство Священства молодим семінаристам. Рукоположення відбувалося в суворій таємниці. Так, дияконські свячення о. Іван Качанюк отримав із рук єпископа Софрона Дмитерка 1 травня 1985 року в м. Коломиї в помешканні Преосвященного. Із присутніх були тільки о. М. Косило, який дякував і водночас із вікна спостерігав за безпекою, та о. Михайло Багрій, що теж тоді отримував дияконські свячення [18].
Бували випадки, коли випускники підпільних семінарій їхали отримувати свячення на територію іншої області, щоб не «світитися» в тій місцевості, де вони працюватимуть на офіційній роботі [19]. Зокрема, 22 грудня 1984 року, на свято Непорочного Зачаття Божої Матері у смт. Брюховичах (Львівська область) священичі свячення з рук владики Софрона Дмитерка отримали о. Іван Репела та о. Йосиф Холод, ЧСВВ. Свяченням передували триденні реколекції, які давав о. Ієронім Тимчук. Нововисвячені священики склали присягу, що нікому, ніколи, за жодних обставин не скажуть, хто їх висвятив, коли і де. Із напутнім словом до молодих душпастирів звернувся владика Софрон, який закликав: «Ідіть, хлопці, моліться, працюйте, але так, щоб за ґрати не потрапити» [20]. Владика Софрон Дмитерко згадував, що загальна кількість священиків, яких він висвятив особисто у період підпілля, становить приблизно 65 осіб [21].
Наприкінці 1973 року владику Софрона заарештували. Маючи відомості про священичу діяльність отця, за ним постійно вели спостереження працівники міліції і КДБ. Під час одного з обшуків у домівці владики знайшли записки з проханнями на Службу Божу. Єпископа звинувачували за 187-ю статтею Кримінального кодексу УРСР, що передбачало ув’язнення до трьох років «за збереження і виготовлення документів, які ганьбили радянський державний і суспільний лад» [22]. Судовий процес проходив у закритій формі в присутності прокурора Б. Городька і трьох суддів без жодного свідка. У березні 1974 року його етапували у 38-му зону, що в присілку Ленінському на Луганщині. З огляду на вже немолодий вік єпископ Софрон Дмитерко виконував обов’язки сторожа, потім працював на інших примусових роботах. Після звільнення з ув’язнення 1975 року разом з цивільною працею владика Софрон Дмитерко виконував свої єпископські обов’язки [23].
Незважаючи на добре організовану систему конспірації, радянські урядовці частково володіли інформацією про релігійне підпілля греко-католиків Галичини. Так, 7 вересня 1979 року в будинку М. Сави в м. Коломиї на вул. Козланюка, 92 а, проводив богослужіння вл. Софрон Дмитерко. На Службі Божій присутніми було 11 осіб, яким владика уділив Святі Таїнства Сповіді і Причастя. За порушення законодавства про релігійні культи владику Софрона і громадянина М. Саву притягли до адміністративної відповідальності [24].
Протягом усього періоду офіційної заборони УГКЦ духівництво і вірні не припиняли вести боротьбу за леґалізацію своєї Церкви. Прихід у березні 1985 року до влади Генерального секретаря ЦК КПРС М. Горбачова приніс зміни в політичному та релігійному житті Радянського Союзу. Курс на демократизацію всіх сфер життя, що ввійшов в історію як «перебудова», який він проголосив, торкнувся і релігійного питання, що посприяло активізації руху за леґалізацію УГКЦ. У рамках «нової політики перебудови» греко- католики більше не хотіли миритися з несправедливістю влади й коритися тодішній системі. На теренах Станіславівської єпархії учасники боротьби за відродження офіційного статусу УГКЦ гуртувалися навколо єпископів Павла Василика та Софрона Дмитерка. Останній очолював помірковане крило греко-католицьких священиків, які не погоджувались на відкритий конфлікт з органами влади. Оточення Павла Василика становили священнослужителі, які виступали за рішучі заходи боротьби. Незважаючи на розбіжності в методах боротьби, вони сходилися у досягненні остаточної мети — «відродження уніатства під іменем Української Католицької Церкви» [25].
Леґалізаційним заходам українських греко-католиків сприяли урочистості з нагоди проведення 1000-ліття запровадження християнства на Русі. У рамках святкування ювілею до м. Москви було заплановано поїздку офіційної делеґації Ватикану на чолі з міністром закордонних справ, кардиналом Аґостіно Казароллі. Іван Гель (голова Комітету захисту Української католицької церкви (КзУКЦ) запропонував сформувати делеґацію представників УГКЦ і на офіційному рівні при зустрічі з кардиналом А. Казароллі заявити про леґалізаційний процес. У травні 1988 року було сформовано делеґацію греко-католиків із трьох єпископів (Филимон Курчаба, Павло Василик і Софрон Дмитерко), трьох священиків (брати Григорій і Микола Сімкайли, о. Михайло Волошин) і трьох мирян (Іван Гель, Ольга Горинь і Зеновій Красівський), чотверо з яких (два єпископи і два священики) були представниками Станіславівської єпархії. Делеґація зупинилася на квартирі в Миколи Муратова, куди запросили журналістів кількох найвідоміших зарубіжних видань. Духівництво в повних священичих ризах відправило перед журналістами Святу Літургію [26].
З 1988 року греко-католики мобілізували всі сили для відродження Церкви. Найвдалішими методами боротьби був збір підписів під заявою на підтримку офіційного визнання УГКЦ та організація «відкритих» богослужінь у містах і селах Галичини. Владика Софрон Дмитерко не залишався осторонь цих подій.
Усвідомивши, що місцева влада нічого не може зробити для леґалізації Церкви, греко-католики зосередили свою діяльність на зверненнях до керівництва СРСР. 25 жовтня 1988 року п’ятеро єпископів «катакомбної» Церкви, серед яких був і Софрон Дмитерко, мали тригодинну аудієнцію з головою Ради у справах релігії при Раді Міністрів СРСР К. Харчевим, на якій обговорювали становище УГКЦ та можливості її леґалізації. Однак, чиновник спростовував інформацію про репресивні дії влади щодо греко-католиків і заперечував факт існування УГКЦ. Тому ця зустріч не принесла очікуваних результатів [27].
Очільники руху за леґалізацію УГКЦ не покидали спроб дипломатичним шляхом вирішити справу юридичного відновлення леґального статусу своєї релігійної конфесії. Владика Софрон Дмитерко ввійшов до складу делеґації УГКЦ (включала єпископів Павла Василика і Филимона Курчабу, отців Григорія і Миколу Сімкайлів, В. Війтишина, І. Возняка, І. Сеньківа, Т. Сеньківа та численних вірних), яка 16 травня 1989 року прибула до м. Москви, везучи з собою «Звернення духівництва УКЦ до Голови президії Верховної Ради СРСР, Генерального секретаря ЦК КПРС М. Горбачова з вимогою легалізувати греко-католицьку церкву в Україні». Заява містила перелік всіх утисків, яких зазнала Церква після Львівського собору 1946 року, запевнення в підтримці всіх прав і свобод, ґарантованих радянською конституцією, і переконання, що «леґалізація нашої Церкви сприятливо відіб’ється в користь держави, бездуховні люди не можуть бути активними громадянами і патріотами; погляд на віруючих, як на людей другого сорту, виховує почуття неповноцінності і замкнутості, а тим відриває від активного творчого, суспільного і економічного життя» [28].
Кремлівські можновладці намагалися затягнути процес і не хотіли зустрічатися з делегацією українських католиків, які привезли з собою звернення у справі леґалізації УГКЦ, адресоване М. Горбачову. Оскільки він був відсутній, перебуваючи з офіційним візитом у Китаї, українська делеґація вимагала зустрічі з його заступником Анатолієм Лук’яновим. Кожного дня московські чиновники знаходили нові арґументи і переносили дату зустрічі [29]. Щоб привернути увагу громадськості до своєї проблеми, члени делеґації оголосили голодування на Старому Арбаті, яке тривало від 19 травня до 24 листопада 1989 року [30]. У цей час мав проходити з’їзд народних депутатів СРСР. Високі ієрархи УГКЦ хотіли звернути їхню увагу на особливості нелеґального становища греко-католиків у Радянській Україні [31].
Голодування викликало значний суспільний резонанс у Радянському Союзі та міжнародних колах. Дальші зустрічі з радянськими урядовцями не давали ніякого результату. Греко-католицький єпископат запевняли повертатися додому, обіцяючи, що республіканське керівництво в м. Києві розв’яже їхню проблему, і навіть придбали їм квитки на літак. Акцію підтримав КзУКЦ в особі Степана Хмари та Ірини Калинець, які організовували групи людей в Україні для безперервності голодування [32].
В умовах відкритого спротиву владі владика Софрон Дмитерко за участі єпископів Івана Семедія та Івана Маргітича 15 серпня 1989 року таємно хіротонізував на єпископа «катакомбної» Церкви о. Іринея Білика, ЧСВВ. Дослідник історії Церкви Руслан Делятинський вважає, що владика Софрон враховував різноманітні можливі варіанти розвитку подій — від песимістичного (масові арешти ієрархії і священиків органами КДБ УРСР) до оптимістичного (державне визнання права УГКЦ на леґальне існування), забезпечував канонічну правонаступність ієрархії Станіславівської єпархії УГКЦ [33].
Починаючи з 1988 року, звичними для мешканців західних областей УРСР стали панахиди на могилах Січових Стрільців, молитви біля визначних пам’ятних місць забутої національної історії. Крім релігійної проблематики, практично завжди на таких велелюдних зібраннях порушували питання національної символіки, мови, трагічних сторінок історії, екології. Підпільні єпископи Софрон Дмитерко і Павло Василик, КзУКЦ, УХС і культурно-наукове товариство «Рух» виступили організаторами богослужіння 1 жовтня 1989 року в Дем’яновому Лазі (урочище біля обласного центру, місце масових розстрілів в’язнів з тюрми НКВС 1941 року) [34]. Перед початком богослужіння Іван Гель від імені вірних УГКЦ зачитав тексти телеграм, адресованих Папі Римському і Генеральному секретареві М. Горбачову з вимогою прискорити леґалізацію Церкви. У молитовному зібранні взяло участь 11 греко-католицьких священиків. Відправа супроводжувалась підняттям синьо-жовтих прапорів і транспарантів та вимогами про відновлення УГКЦ. Наприкінці проведено панахиду за жертвами сталінських репресій [35].
Демократичні процеси другої половини 1980-х рр. створили сприятливі умови для відродження релігійного життя. 28 листопада 1989 року, у переддень візиту М. Горбачова до Ватикану, влада оголосила офіційний дозвіл на реєстрацію громад Української Греко- Католицької Церкви, чим було припинено понад 40-літній період нелеґального існування Церкви.
Вихід із підпілля УГКЦ ознаменував новий виток боротьби за утвердження прадідівської віри. Сакральні споруди, в яких раніше молилися греко-католики, стали місцем православних богослужінь або були в дуже занедбаному стані. Духовні провідники підпільної Церкви хотіли повернути своїй пастві майно, яке забрала радянська влада. 23 листопада 1989 року єпископ Софрон Дмитерко від імені греко-католицького духовенства і мирян написав заяву-прохання голові міськвиконкому м. Івано-Франківська та уповноваженому у справах релігії про повернення греко-католицької церкви на Майзлях (сучасна вул. Незалежності) і прилеглих до неї церковних приміщень [36].
Отже, єпископ Софрон Дмитерко, залишившись вірним батьківській греко-католицькій вірі, вперто долав всякі перепони на шляху утвердження духовності української нації, плідно працював на відродження УГКЦ. Після леґалізації Церкви владика Софрон ревно виконував свій архипастирський обов’язок як єпископ-ординарій відновленої Івано-Франківської єпархії.
7 листопада 1997 року Папа Римський Іван Павло II задовольнив прохання владики Софрона Дмитерка про зречення з уряду єпископа Івано-Франківського за віком. Його наступником став владика Софрон Мудрий, ЧСВВ.
Відійшов у вічність 5 листопада 2008 року о 5.15 ранку єпископ-емерит Івано-Франківської єпархії УГКЦ. Похований у крипті катедрального собору Святого Воскресіння м. Івано-Франківська.
28 серпня 2017 року в селі Погоня (Тисменицький район, Івано-Франківська область) поруч із Свято-Успенським василіянським монастирем за участі митрополита Івано-Франківського Володимира Війтишина було освячено пам’ятник владиці-ісповіднику Софронові Дмитеркові, ЧСВВ.
Єпископ Софрон Дмитерко перебував у монашому чині оо. Василіян 76 років. Його життєва і духовна формація розпочалася 1932 року у Крехівському монастирі і тривала до останніх хвилин життя.
Владика Софрон Дмитерко був великим життєлюбом і вмів радіти життю. Як духовний заповіт залишив нам свої слова: «Хочу побажати всім українцям великої віри, надії й любові, великої терпеливості у сучасних умовах життя, і — молитви. Тільки вона врятує нас від апатії і безнадії, тільки вона навчить любити ближнього і творити добро».
За матеріалами Іванни Гавриш «Діяльність єпископа Софрона Дмитерка в часи підпілля Української Греко-Католицької Церкви» Посилання:
[1] «Ісус Христос — вчора, сьогодні, завжди — той самий навіки». Ювілейний збірник на пошану Єпископа-Ісповідника Преосвященного Софрона Дмитерка ЧСВВ з нагоди 90-ліття життя та 65-ліття священства. — Івано-Франківськ: Нова Зоря, 2007, 6.
[2] о. Іван Луцький, Створення Станиславівської (Івано-Франківської) єпархії Української Греко-Католицької Церкви. Історичний нарис. — Івано-Франківськ: Сілик, 1996, 171.
[3] Василь Марчук, Українська Греко-Католицька Церква. — Івано-Франківськ: Плай, 2001, 108.
[4] Інтерв’ю з єпископом Софроном Дмитерком, від 26.11.1993, м. Івано-Франківськ, Архів Інституту історії Церкви Українського католицького університету (далі АІІЦ УКУ), П-1-1-419, 6.
[5] «Ісус Христос — вчора, сьогодні, завжди — той самий навіки», 7.
[6] Ліквідація УГКЦ (1939–1946): документи радянських органів державної безпеки: у 2 томах, Т. 2. (К.: П. П. Сергійчук М. І., 2006), 159.
[7] Там само, 286.
[8] Інтерв’ю з єпископом Софроном Дмитерком, від 26.11.1993, м. Івано-Франківськ, АІІЦ УКУ, П-1-1-419, 6.
[9] Ibid, 7.
[10] Ibid, 3.
[11] Директиви Ради у справах релігійних культів при Раді Міністрів СРСР з питань діяльності релігійних культів. Інформаційні звіти про роботу і стан релігійних культів по Станіславській області. Свідчення райвиконкомів про служителів культів та молитовні доми, 09 січня—30 грудня 1946, Державний архів Івано-Франківської області (далі — ДАІФО), ф. Р. 388, оп. 1, спр. 4, арк. 214.
[12] Інтерв’ю з єпископом Софроном Дмитерком, від 26.11.1993, м. Івано-Франківськ, АІІЦ, П-1-1-419, 26.
[13] «Ісус Христос — вчора, сьогодні, завжди — той самий навіки», 8.
[14] о. Іван Репела. «Літа минають…». — Львів: Компанія «Манускрипт», 2014, 11.
[15] До світла Воскресіння крізь терни катакомб. Підпільна діяльність та легалізація Української Греко-Католицької Церкви. — Львів: Вид-во Українського католицького університету, 2014, 32–33.
[16] Василь Марчук, Церква, духовність, нація. Українська греко-католицька церква в суспільному житті України ХХ ст. — Івано-Франківськ, 2004, 244.
[17] «Церква потребує добре освічених людей»: Інтерв’ю з єпископом Володимиром Війтишиним, Правлячим Архиєреєм Івано-Франківської єпархії УГКЦ, членом Вченої Ради та професором кафедри теології Івано-Франківської теологічної академії, Нова Зоря: Всеукраїнський греко-католицький часопис, 17 листопада 2011.
[18] Інтерв’ю з о. Іваном Качанюком, 1961 р. нар. с. Фитьків Надвірнянський район Івано- Франківська область. Запис 14.05.2015. Інтерв’юер І. Гавриш. Особистий архів І. Гавриш.
[19] До світла Воскресіння крізь терни катакомб, 53.
[20] о. Іван Репела, «Літа минають», 14.
[21] Інтерв’ю з єпископом Софроном Дмитерком, від 26.11.1993, 16.
[22] Інтерв’ю з єпископом Софроном Дмитерком, від 06.11.1997, 1–2.
[23] Ibid, 4–8.
[24] Листування з Радою у справах релігії при Раді Міністрів СРСР і УРСР і міськвиконкомом по діяльності Уповноваженого Ради. Т. 1, 22 січня—17 вересня 1979 р., ДАІФО, ф. Р. 388, оп. 1, спр. 42, арк. 172–173.
[25] Інформації, огляди ЦК Компартії України, обкомів партії, Держтелерадіо УРСР про діяльність уніатських екстремістів у західних областях республіки і заходи до їх нейтралізації, основні напрями закордонної католицької і уніатської радіопропаганди, 21 березня — 13 січня 1989, Центральний державний архів громадських об’єднань України (далі ЦДАГО України), ф. 1, оп. 25, спр. 3330, арк. 34.
[26] Інтерв’ю з п. Іваном Гелем, від 21.10.2003, м. Львів, АІІЦ УКУ, — Т-1-1-29, 28–29.
[27] Ігор Андрухів, Олександр Лисенко, Ігор Пилипів, Станіславська (Івано-Франківська) єпархія УГКЦ крізь призму століть: історико-релігійний аспект. — Надвірна: ЗАТ «Надвірнянська друкарня», 2010, 409.
[28] Нескорена Церква. Подвижництво греко-католиків України в боротьбі за віру і державу. — Київ: Дніпро, 2001, 446–449.
[29] «УГКЦ — 20 років тому», http://magazine.lds.lviv.ua/articles/2 _09/page%20 (26).html.
[30] Незламний воїн Христовий: літературно-документальне видання. — Івано-Франківськ: Місто НВ, 2016, 86.
[31] «УГКЦ — 20 років тому», http://magazine.lds.lviv.ua/articles/2 _09/page%20 (26).html.
[32] Юлія Овсяник, «Голодна молитва 1989 року», https://zbruc.eu/node/27653
[33] Руслан Делятинський, «Відновлення та реорганізація структури Івано-Франківської єпархії Української Греко-Католицької Церкви (1989–1993 рр.),» Науковий вісник Івано- Франківського богословського університету УГКЦ «Добрий Пастир», Випуск 8 (2015): 213–214.
[34] «Катакомбна церква» (двадцятиліттю виходу Української ГрекоКатолицької Церкви з підпілля присвячується): статті і матеріали. — Львів: Вид-во Львівського музею історії релігії «Логос», 2009, 88.
[35] Записки, довідки, інформації, листи ЦК Компартії України до ЦК КПРС, відділів ЦК КП України, партійних органів, Міністерства закордонних справ УРСР, Держтелерадіо УРСР, Ради у справах релігій при Раді Міністрів УРСР про загострення релігійної обстановки у ряді західних областей республіки та заходи щодо її нормалізації, про виступи на Заході за легалізацію української католицької церкви, про основні напрямки зарубіжної католицької та уніатської радіопропаганди українською мовою, інші питання релігій, 29 березня—22 грудня 1989, ЦДАГО України, ф. 1, оп. 32, спр. 2659, арк. 27–28.
[36] Листи, скарги, заяви громадян та документи по їх розгляду, 19 липня 1989–10 грудня 1989, ДАІФО, ф. 388, оп. 2, спр. 216, арк. 150.
о. Петро Фостик
