56 років тому 22 серпня 1964 року помер в селі Старуня, де й похований, у рідному селі Старуня помер як мученик за віру релігійний діяч, педагог, підпільний єпископ УГКЦ – Симеон Лукач, проголошений блаженним 27 червня 2001 року.
“Христос своїм воскресенням припечатав свою науку і свою Церкву, підтвердив, що все те, чого Він навчав. І коли Христос поставив у своїй Церкві св. Петра головою, то тільки та Церква є правдива, в котрій головою був Петро і далі є його наслідники на римському апостольському престолі, тобто – КАТОЛИЦЬКА ЦЕРКВА. Тієї, а не іншої Церкви маємо триматися, коли хочемо спасти свої душі, бо лише в тій церкві є Христос, Який своєю ласкою через Св. Тайни освячує наші душі. Тож нехай ніщо не захитає нашої віри у воскреслого Христа і нашого прив’язання до правдивої Католицької Церкви!”. о. Симеон Лукач (З рукописної проповіді “Духовна радість з Воскресення”, написаної в часи лютих переслідувань Греко-Католицької Церкви ХХ ст.).”
В історії Української Греко-Католицької Церкви є людина з дивним, незвичним, як на наш час, іменем Симеон. І біографія його сповнена несподіваних поворотів долі. Йому судилося стати єпископом і ввійти в історію Церкви як єпископ Симеон (Лукач). Попри те, що служіння його минуло у важкий час переслідувань, він гідно виконував його до кінця, залишивши нам високий зразок подвигу віри.
о. Симеон Лукач Народився Симеон Лукач 7 липня 1893 року в селі Старуня, Солотвинського району, Станіславівської (нині Івано-Франківська) області. Допитливий селянський син мав величезний нахил до науки. Ще коли навчався в школі в рідному селі, а згодом — в Богородчанах, два роки навчання зарахували за три. В Коломийській гімназії вчився так добре, що завоювував популярність як репетитор, і завдяки репертиторству міг самостійно оплатити навчання. А навчаючись у духовній семінарії, куди вступив 1913 року, став зразком молитовності. Щоправда, через Першу світову війну навчання у семінарії вдалося закінчити лише 1919 року.
Згодом, коли був уже священиком в с. Лядське Шляхоцьке біля Тлумача (сучасна Івано-Франківщина), Симеона Лукача в грудні 1920 року призначили викладачем в рідній Станіславівській духовній семінарії, де працював до квітня 1945 р.. На той час у семінарії був високий рівень викладацького складу. Серед викладачів тільки о. Симеон Лукач, який викладав моральне богослів’я та був духівником, не був доктором наук. Його лекції, спосіб життя, проповіді стали справжнім зразком священичого ідеалу. Отця Симеона потай від нього називали «магістром моральності».
Відчуваючи небезпеку для УГКЦ, перед своїм арештом блаженний єпископ Григорій Хомишин весною 1945 року таємно висвятив о. Симеона та ще двох осіб на єпископів. Оскільки свячення були повністю таємні, енкаведисти не знали про них і не заарештували нових єпископів одразу.
Владика Симеон Лукач став одним з найактивніших керівників підпілля УГКЦ.
У своєму життєписі він згадує: «Я не відмовляв їх (йдеться про людей, якими опікувався — Авт.) просьбі, одначе не вимагав від нікого ніяких грошей, хіба приймав від декотрих милостиню, звичайно, в натурі. Якщо наполягали, щоби прийняти, часто поручав дати ту жертву якомусь убогому». Переслідуваний владою, владика Симеон перебрався до рідного села, де жив у брата Василя до кінця лютого 1949 року. Не припиняв виконувати священичих обов’язків, душпастирювати. В Старуні відправляв Службу Божу спочатку в церкві, а пізніше — підпільно у своєму помешканні. В лютому 1949 року його викликали в сільську раду, погрожуючи виселенням із села. Тимчасово владики переїхав до Надвірної.
Саме там за активну священичу працю та відмову перейти на «державне» православ’я його і заарештували працівники НКВД в жовтні 1949 року. Репресивна машина квапилася ізолювати небезпечного провідника якнайшвидше, не встигаючи навіть вчасно підготувати юридичну санкцію на арешт: ордер видали пізніше.
У постанові про арешт від 27 жовтня 1949 року Симеону Лукачу інкримінували: «Після вигнання окупантів, будучи активним прибічником Ватикану, у 1945-1946 рр. в період возз’єднання Греко-Католицької Церкви з Російською Православною Церквою, виступив проти возз’єднання і перейшов на нелегальне становище». 30 грудня 1949 року термін слідства продовжили, мотивувавши це тим, що в «останній час отримано дані, які свідчать про те, що Лукач Семен, будучи прихильником Ватикану, був нелегальним єпископом Греко-Католицької Церкви в Станиславівській області і керував антирадянською діяльністю, яка здійснювалася уніатським підпіллям».
Слідча справа № 7115 — приклад надзвичайного духовного подвигу владики Симеона Лукача. На допитах він зізнався в душпастирській праці, але категорично відмовився назвати імена членів катакомбної Церкви. У протоколі його допиту записано: «Я відправляв Службу Божу на квартирі й по деяких хатах, де бувало від однієї до тридцяти осіб… Також уділяв хрещення і вінчання… Одначе совість не дозволяє мені згадати імен, щоби через мене не терпіли ті люди, що шукали в мене духовної послуги. Я чинив із вірою, що служу Божій справі, тому наразився на небезпеку попасти в колізію з державним законом. Оскільки держава визнає мене винним, сам хочу нести відповідальність».
Хтось підрахував, що при арешті допитів було 16 (можливо, йдеться про кількість протоколів. Щоб зламати людину, не вибирали методів допиту, і тоді не завжди складали протокол — Авт.). Жодним словом єпископ на цих допитах не зрадив віри і не назвав ні одного імені тих людей, якими опікувався. Вчитайтеся в слова протоколу: «… Одначе совість не дозволяє мені згадати імена, щоби через мене не терпіли ті люди, що шукали в мене духовної послуги».
Засуджений на початку 1950 року на 10 років. Попри слабке здоров’я його скерували на непосильну роботу в табори Красноярського краю. Працював на лісоповалі. Витримав, щоб після звільнення 11 лютого 1955 року знову взятися за роботу – працю священика з щоденним служінням Богові й людям. Не став підліковуватись чи «сидіти тихо», як йому пропонували. Як інтелектуал, писав книгу «Ложні пророки». Таємно проводив навчання для майбутніх священиків… І їхав чи йшов всюди, де на нього чекали вірні.
Вдруге був заарештований у липні 1962 року. Після обшуку і конфіскації всіх речей, владику Симеона відіслали в тюрму до Івано-Франківська. Тут з ним зустрівся молодий хлопець Михайло Косило, який чекав свого відправлення на етап. Використовуючи нагоду, в пересильній тюрмі, владика читав йому лекції з морального богослов’я. З часом Михайло Косило став одним з найактивніших підпільних греко-католицьких священиків на Прикарпатті.
Справу владики Лукача об’єднали зі справою іншого підпільного єпископа УГКЦ, яких свого часу разом хіротонізували, — Івана Слезюка (на сьогодні мощі обидвох єпископів виставлені для вшанування в крипті греко-католицького собору в Івано-Франківську — Авт.). 22-23 жовтня 1962 в Станіславові (Івано-Франківську) відбувся судовий процес у справі Лукача і Слезюка, що перетворився на показову пропаганду атеїзму. Вочевидь, він був спеціально приурочений до початку II Ватиканського собору в Римі, щоб показати всьому світові, що з Греко-Католицькою Церквою в Україні покінчено.
69-літньому єпископові Симеону інкримінували: «Підсудний Лукач разом з керівництвом нелегальною діяльністю уніатськими священиками на Станіславівщині складав рукописи релігійного характеру та розповсюджував їх серед уніатських священиків, віруючих і монахів з метою поширення католицизму, чого і не заперечував на судовому засіданні». Причина присуду сформульована так: «…Як небезпека вчиненого злочину, так і нерозкаяність після першого засуду — заявив, що залишається на тих же позиціях». Присуд на підставі ст.209 ч.1 КК УРСР позбавляв єпископа волі на 5 років. Навіть судді були вражені силою волі цієї хворої, але незламної людини.
Ув’язнення єпископ Симеон Лукач відбував у Станіславівській тюрмі. У в’язниці владика отримав важкозахворів. Тюремні лікарі визначили, що це астма. Насправді ж, це був туберкульоз легень.
У березні 1964 року через критичний стан здоров’я тюремники привезли владику Симеона помирати в рідне село Старуня. Незважаючи на важку хворобу, єпископ виконував свої священичі обов’язки: щодня служив Літургію, сповідав людей, суворо дотримувався посту.
А 22 серпня 1964 року помер в селі Старуня, де й похований.
На початку 90-х років ХХ століття православна громада с. Старуня перейшла у повному складі в лоно УГКЦ, а вже влітку 1991 року на кошти громади єпископові Симеону Лукачу звели пам’ятник біля церкви. Іменем єпископа названа і одна з сільських вулиць. Громада високо оцінила свого душпастиря, що був для неї не просто священиком, а, як і в ті далекі роки для семінарії, «магістром моральності».
У червні 2001 року Папа Іван Павло ІІ проголосив єпископа Симеона Лукача блаженним.
2003 року затверджена і освячена ікона блаженного Симеона в м. Надвірна.
…«Дивні діла Твої, Господи..»… Гідні подиву і шляхи, якими йде людина до святості. Йде не тільки сама, а й веде за собою інших, заохочуючи їх своїм ставленням до віри, відданістю Богу, прикладом свого життя веде людей здобувати Царство Боже.
(За матеріалами Ірини Коломиєць, “Блаженний мученик Симеон з Карпат”)
ДОКУМЕНТАЛЬНИЙ ФІЛЬМ «СИМЕОН ЛУКАЧ»
Документальний фільм «Симеон Лукач» – розповідає історію життя уродженця Прикарпаття Симеона Лукача (1893–1964), підпільного єпископа УГКЦ, якого Папа Іван Павло ІІ в 2001 році проголосив блаженним.
Мощі священномученика Симеона зберігаються в Архикатедральному соборі Воскресіння Христового Івано-Франківська і почитаються тисячами вірних. Але його історія лишається невідомою широкому загалу.
«Цей фільм — «Симеон Лукач» покликаний допомогти християнам багатьох Церков пізнати героїчну сторінку нашої Церкви», — поділився своїми думками Блаженніший Святослав предстоятель УГКЦ. За його словами, підпільні священики виховувалися на рукописних книжках з богослов’я, автором яких був сам Симеон Лукач.
«Таким чином, блаженний Симеон є частиною особистої історії кожного з нас. Мені дуже приємно, що пам’ять про нього плекається не за якоюсь вказівкою «згори», але ініціатива вийшла з того місця, де жив і трудився наш блаженний Симеон Лукач», — заявив Блаженніший Святослав Глава УГКЦ.
МУЧЕНИК СЕМЕОН ЛУКАЧ ПІДПІЛЬНИЙ ЄПИСКОП УГКЦ
ДУХОВНИЙ ЗАПОВІТ ДЛЯ НАЩАДКІВ; БЕРЕЖІТЬ св. КАТОЛИЦЬКУ ВІРУ і ЦЕРКВУ!
«Заховаймо в серці віру, що Христос є правдивий Бог, а через це і Його наука є Божа. Заховуймо віру в Католицьку Церкву, яку заложив Христос і в ній зложив скарбницю своїх ласк, що проявляються на нас у Святих Тайнах. Користаймо зі св. Тайн, головно Сповіді та св. Причастя. В тім лежить практична вартість нашої єдности з Католицькою Церквою, бо через св. Тайни освячуємо свою душу.
Ми дякуємо Тобі щиро, Ісусе, за світло католицької віри і просимо Тебе, щоби це світло ніколи не притемнилося в нашій душі, щоб ми ніколи не захиталися в католицькій вірі і витривали в ній до останнього віддиху нашого життя. Тоді це світло віри переміниться для нас у світло слави в огляданні величі Бога в небі. Амінь». (с. 195, с. 202).
Посилання на сторінки подано за виданням: Блаженний Мученик Симеон Лукач «Через терни – зо зірок». – Івано-Франківськ: Нова Зоря, 2010, – 368 с.
о. Петро Фостик
