В Україні, де в цю неділю відзначають День працівників освіти, вчителі продовжують працювати попри війну, а освітні заклади намагаються не зупиняти навчальний процес. Для дітей, батьків та педагогів його безперервність щодня вимагає великих зусиль: змінювати клас, переривати уроки, спускатися в укриття, чекати на відбій тривоги… Оксана, вчителька, яка мешкає в Києві, розповідає ватиканським медіа про щоденні труднощі, щоб продовжувати працювати в школі та виховувати доньку під бомбами.
У четвер, 1 жовтня 2026 року, у Солом’янському районі Києва російський дрон влучив у школу. Це сталося вранці під час повітряної тривоги: діти та шкільний персонал перебували в укритті, тому ніхто не постраждав. Натомість у ніч на 30 вересня 14-річний хлопчик загинув під час російського обстрілу Вишгорода у Київській області. Його родина переїхала туди з Сумської області, щоб уникнути постійних бомбардувань. Батьки хлопчика та його сестра вижили. За кілька днів до цього, 29 вересня, російська керована авіабомба влучила у школу в Сумах. У той момент у закладі перебували учні 1-4 класів. Заняття проводилися очно, у післяобідню зміну. Діти та вчителі не постраждали: на момент атаки вони спустилися до шкільного бомбосховища. На жаль, це частина повсякденного життя українських дітей та вчителів. Це реальність країни, яка вже понад чотири з половиною роки переживає наслідки масштабного російського вторгнення.
Оксана – вчителька. Вона мешкає у Києві разом із восьмирічною донькою саме в Солом’янському районі, де російський дрон влучив у школу. З чоловіком вона розлучена, а її батьки виїхати. Як це бути мамою під час війни? «Я ніколи раніше не переживала війни, тож я вчуся», – розповідає вона в інтерв’ю для ватиканських медіа. Але, як вона зізнається, після майже п’яти років втома дається взнаки: «Тому що я повинна все контролювати, все підлаштовувати, все прораховувати. А в Києві, особливо з кінця серпня, можна так сказати, перманентна тривога: на кілька годин, іноді лише на кілька хвилин, оголошують відбій, а потім знов тривога. Знову залітають дрони, наша протиповітряна оборона намагається їх збивати. Але сьогодні вони швидші й їх важче перехопити. Тому це справжнє емоційне виснаження», – зізнається вона.
Для Оксани, яка є мамою і також вчителькою, труднощі шкільного життя в умовах війни є особливо відчутними. У приватній школі, де вона працює, є укриття, облаштоване в приміщеннях на першому поверсі житлового комплексу, де розташована школа. Але місця там недостатньо, щоб забезпечити кожному класу окреме приміщення. Тому під час тривог діти з різних класів змушені відвідувати уроки в одному приміщенні. До того ж доводиться постійно переходити між класами та укриттям. Переважно саме вчителі мусять піклуватися про дітей і носити з собою навчальні матеріали – від підручників до зошитів – туди й назад. Крім того, після ночі бомбардувань багато дітей приходять до школи втомленими та знервованими. Для батьків ситуація також складна. Не всі можуть залишатися вдома з дітьми під час тривог: дехто мусить продовжувати працювати, і коли умови це дозволяють, вони воліють відводити дітей до школи, де їх майже завжди зустрічає вчитель. Ситуація різниться від школи до школи і залежить також від наявності укриття. Наприклад, у державній школі, яку відвідує донька Оксани, немає справжнього укриття. Коли лунає сигнал тривоги, учнів переміщують у напівпідвальне приміщення без вікон, де вони мусять продовжувати заняття всі разом, у тісному просторі.
Настя, донька Оксани, має майже вісім років, і про мирні часи у неї дуже віддалені спогади: коли почалася війна, їй було лише три з половиною роки. Це, однак, не означає, що вона не знає страху. «Ми живемо на п’ятнадцятому поверсі, – розповідає жінка, – і коли відбуваються обстріли, то звідси все дуже добре чути й видно. Ми живемо поруч із об’єктами інфраструктури, що мають стратегічне значення. Коли відбуваються атаки балістичними ракетами, то Настя лякається. Ми переходимо в коридор, в укриття не спускаємося. Намагаємося молитися щовечора».
Кожна дитина по-своєму реагує на війну. Оксана розповідає про випадок, який її особливо вразив. Під час сигналу тривоги, коли Настя гралася з двома подружками, одна з дівчаток у паніці почала кричати: «Мамо, тривога! Мамо, тікаймо!». Мати підхопила її, і вони сховалися під входом до будівлі. Пізніше Оксана дізналася, що така реакція страху повторюється вже давно. Щоб заспокоїти дівчинку, хтось увімкнув музику, хоча навколо й далі лунали вибухи. «Моя донька реагує на все це досить спокійно, – додає Оксана, – можливо, тому що вона просто дивиться, як я на це все реагую, і переймає мій настрій. Я намагаюся не піддаватися паніці. Звісно, іноді мені страшно, але я намагаюся говорити їй: “Ну, заспокойся, все буде добре“».
«Нервова система вже справді не витримує», – зізнається Оксана. У державних школах існують певні правила щодо тривог: коли є тривога, то діти до школи не йдуть. У приватних школах ситуація інша. Багато батьків продовжують відводити дітей до школи навіть тоді, коли є тривога, вірніше, після відбою, бо їм треба працювати і вони не можуть залишитися вдома з ними. Відповідно, вчителі мусять бути на місці й опікуватися дітьми навіть за таких умов. Для Оксани, яка мешкає приблизно за двадцять хвилин ходьби від школи, це також означає особисто опинятися в небезпечних ситуаціях. Одного ранку вона відвела доньку до школи й уже йшла на роботу, коли пролунала тривога. «Я була на вулиці, – розповідає вона. – Вже через п’ять хвилин я почула, що щось наближається. Ці реактивні “Шахеди” видають звук, схожий на шум літака, і я розумію, що вони десь поруч, але не знаю, де. Потім я почула вибухи та постріли, їх намагалися збити. Через кілька хвилин я знову почула той звук. А я йду по вулиці… Ось такі в нас будні».
Українська вчителька має надію, що війна якнайшвидше закінчиться. Вона розповідає, що бачить навколо себе глибоку втому – як фізичну, так і моральну. Водночас вона каже, що серед знайомих людей не зустрічає готовності відмовитися від того, що вони вбачають як основоположне. Щоденні новини про жертв, у тому числі серед дітей, підсилюють гнів і нерозуміння щодо агресора. «Саме вчора я читала новину про хлопчика, якого вбили тут, на Київщині. І нам просто незрозуміло, для чого їм це. Навіщо нас тут вбивати? Навіщо знищувати націю? Тільки тому, що хтось “зверху” сказав їм, що ми якась “недонація”, чи хтозна-що ще».
Деякі знайомі Оксани прийняли рішення виїхати з Київської області, де, за її словами, ситуація в деяких місцях ще складніша, ніж у столиці. Її теж часто запитують, чому вона не виїжджає. «Чому я маю виїжджати? Це моє рідне місто, місце, де я народилася, де пройшло моє дитинство, де я працюю. Тут у мене все: батьківський дім, тут все рідне. Чому я маю залишати місто, яке мені рідне, їхати туди, де не знаю, як до мене ставитимуться?». Оксана подорожувала Європою, а її брат живе за кордоном уже майже десять років. Але, каже вона, це не означає, що вона хоче переїхати. «Мене запитують: “Чому ти не поїдеш до свого брата?”. Я відповідаю: “Не хочу”. Я не відчуваю такого бажання. Можливо, психологічно я ще не готова жити за кордоном. Я хочу жити у своєму місті. І багато хто так думає».
Світлана Духович – Ватикан
Оксана, вчителька та мати з Києва: є страх, але ми хочемо жити у своєму місті – Джерелo: https://www.vaticannews.va/uk/world/news/2026-10/oksana-vchytelka-maty-z-kyyeva-my-hochemo-zhyty-u-svoyemu-misti.html
Українська передача 05.10.2026 – Джерелo: https://www.vaticannews.va/uk/podcast/ukrainian-podcast-list/2026/10/ukrainian-programme-05-10-2026.html
Є СТРАХ, АЛЕ МИ ХОЧЕМО ЖИТИ У СВОЄМУ МІСТІ – ОКСАНА, ВЧИТЕЛЬКА ТА МАТИ З КИЄВА – Джерелo: https://www.youtube.com/watch?v=thD2zjrMgGY
Фото і відео – Джерелo: https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=pfbid02shEjqKq4GuowpGb9kpSdwWH1BHuRpcbEGgoT3coeqKsMDQTHHJmzMYr3dRwfC8Upl&id=61585522936379
о. Петро Фостик
