ФАТІМА, 18 ЖОВТНЯ 2026 Р.
Слава Ісусу Христу!
Преосвященний владико Діонізіє,
Всесвітліший Отче Протоархимандрите,
Високопреподобні і Всечесніші Отці,
Преподобні Сестри,
Дорогі у Христі Сестри і Брати,
Дуже сердечно вітаю всіх присутніх на цій Архієрейській Божественній Літургії, яку служимо тут, у Фатімі, щоб подякувати Богові за 25 років василіянського душпастирського служіння нашому народові в Португалії. Це одночасно також Срібний Ювілей взагалі греко-католицького душпастирства в цій країні. Як ми мали нагоду почути передвчора, в часі наукової конференції, яка проходила у Лісабоні, першу Божественну Літургію відслужив в Португалії, в церкві неподалік Фатіми, в сам празник Христового Різдва за старим тоді ще стилем – 7 січня 2001 р., тодішній Протоархимандрит Василіянського Чину а сьогодні присутній поміж нами владика Діонізій Ляхович. Від цього часу душпастирське служіння нашої Церкви постійно розвивалось, щоб дійти сьогодні до понад тридцяти діючих парафіяльних спільнот та до кільканадцяти священників, в цьому числі шести ієромонахів Василіянського Чину, які напостійно задіяні тут у душпастирське служіння нашому народові. Від згаданих подій у 2001 р. Василіянський Чин має сьогодні в Португалії сформовану нову юридичну інституцію – Василіянську Делегатуру – та утворені три монастирі. Це зовсім нова ситуація для Чину та для нашої Церкви.
Дорогі у Христі Сестри і Брати!
Отець Матей, як Делегат Головного Настоятеля Василіянського Чину в Португалії, запросив мене взяти участь у сьогоднішніх святкуваннях та виголосити Боже Слово. Дуже дякую о. Матею за довіру та за таке вирізнення. Хочу зразу признатись, що я не є компетентним щодо історії греко-католицького та василіянського душпастирства в Португалії. Щоправда я бував вже тут кілька разів, але переважно як паломник, чи учасник зустрічі Східних католицьких єпископів Європи. Тепер вперше маю можливість молитись разом з вами, представниками нашої церковної спільноти в Португалії, що є для мене причиною великої душевної радості. Ще раз всіх вас сердечно вітаю.
Дозвольте кілька слів про себе. Я є правлячим єпископом Вроцлавсько-Кошалінської єпархії Української Греко-Католицької у Польщі. Це одна з трьох наших єпархій в цій країні. Моя єпархія обіймає практично цілу західну частину Польщі. Наші вірні у Польщі це передовсім греко-католики та їхні нащадки, які були насильно виселені комуністичною владою у 1947 р. з корінних земель – з Лемківщини, Перемищини, Ярославщини, Любачівщини та Грубешівщини на нові, бувші понімецькі землі західної і північної післявоєнної Польщі. Наші предки, в числі біля 150 тисяч людей, мали на виселенні заборону жити життям своєї Церкви та плекати свої національні традиції, включно з рідною мовою. Комуністична влада була переконана, що протягом найближчих двадцяти років всі україніці в Польщі повністю асимілюються, тобто стануть поляками та втратять свою церковну і національну ідентичність.
Від тамтих подій вкінці квітня наступного 2027 р. виповниться повних вісімдесят років. Завдяки Божому благословенню, опіці Пресвятої Богородиці та вірності наших батьків, дідів і прадідів, ми досі, хоча часто у дуже складних і важких обставинах, стараємось бути вірними синами і дочками нашої Церкві та народу. Від кільканадцяти років наші парафії в Польщі є також широко відкритими для новоприбулих емігрантів та воєнних втікачів з України, яких у Польщі є на даний час приблизно півтора мільйона. Тільки у Вроцлаві, де знаходиться наш єпархіяльний собор, окрім приблизно 700 тисяч місцевих жителів, є біля 150-ти тисяч громадян України. На протязі останніх десяти років, тільки в моїй єпархії, побіч існуючих досі 50-ти парафій, вдалось утворити чергових понад п’ятдесят нових громад, які творять майже повністю новоприбулі до Польщі громадяни України. Тому можу зі щирістю сказати, що хоча не знаю докладно вашої історії тут в Португалії то все ж таки не є для мене чужою доля і недоля українських емігрантів та воєнних втікачів, яким прийшлось в останніх роках залишити Україну та шукати для себе і своїх близьких нового місця на землі.
В наступному році виповниться також п’ять років, від коли я є повторно членом Постійного Синоду Єпископів УГКЦ. Протягом цього часу, разом з Блаженнішим Святославом та іншими трьома єпископами, членами Постійного Синоду, ми відвідали більшість поселень нашого народу у світі. Ми були в Бразилії, Сполучених Штатах Америки, Канаді, Австралії та таких країнах Європи, як Німеччина, Іспанія, Польща та очевидно Україна. Всюди на поселеннях, подібно як в Португалії, є живі наші церковні спільноти, які почавши від кінця дев’ятнадцятого століття творили українські емігранти. Дуже часто, особливо на самих початках, приходилось їм жити у великих злиднях та переживати великі недостатки. Нерідко теж були вони використовувані місцевим населенням, як дешева робоча сила. Перед українськими емігрантами появлялась теж велика спокуса, щоб забути звідки вони прибули, щоб забути про свою Церкву, про свою мову та для легшого життя повністю асимілюватись з місцевим населенням. Наші емігранти мусіли теж дуже довго очікувати на те, щоб до них зміг врешті приїхати з Україні їхній священник, щоб їх висповідати, охрестити їхніх дітей, повінчати молодят та при потребі похоронити померлих. Коли врешті вдалось подолати всі перешкоди для прибуття свого священника, виявлялось що часто були це монахи Василіянського Чину, які були готові присвятити ціле своє життя для служіння українським емігрантам в різних країнах світу. Так було в далекій Бразилії, так було у США, в Канаді. Так було і у вас, тут в Португалії. Згодом до Василіян приєднювалось також єпархіяльне духовенство, щоб наша Церква могла бути всюди справді живою церковною спільнотою.
Дорогі у Христі Сестри і Брати!
Ваш Ювілей – 25 ліття від першої Божественної Літургії, яку відслужив на португальській землі присутній поміж нами владика Діонізій Ляхович Василіянського Чину, є справді гарним ювілеєм. Ви, так духовенство, які і миряни, набрали теж без сумніву протягом останньої чверти століття, великого досвіду, як жити в обставинах діаспори, щоб на чужині не пропасти та щоб не загубити своєї церковної і національної ідентичності. Думаю теж, що ми всі, для яких життя у діаспорі та на виселенні, є хлібом щоденним, повинні взаємно збагачувати себе та ділитись своїм досвідом. Бо всюди, незалежно від цього чи буде це відноситись до Південної чи Північної Америк, чи теж Австралії або інших європейських країн, перед нашим народом стають подібні виклики та завдання. Щоб зберегти свою церковну і національну ідентичність, всюди потрібно звернути увагу на такі самі чинники:
- Передовсім в центрі нашої уваги повинна стояти справжня християнська та українська родина. В родині молода людина повинна виростати у вірі, вчитись молитви та бачити приклад своїх батьків, які кожної неділі беруть участь у Божественній Літургії, згідно зі своєю церковною приналежністю. Родина повинна бути середовищем в якому зростають нові монаші і священничі покликання. Ви маєте ієромонахів та єпархіяльне духовенство, яке приїхало до вас з-зовні, з України, з Риму, з Бразилії, чи з інших країн, але здається звідси вийшов тільки один кандидат, до священничого і монашого служіння. Ви повинні мати монахів, монахинь та єпархіяльне духовенство, яке вийде з ваших родин. Щоб Церква була живою, повинна народжувати нових пастирів. Родина повинна бути теж місцем де живою є рідна мова. Якщо батьки не будуть розмовляти зі своїми дітьми та онуками українською мовою то годі, щоб опісля зрозуміли їх їхні онуки.
- Годі також уявити собі у діаспорі вірну Богові та народові громаду, яка не мала б своєї Церкви. Ідеться про свої парафії, але теж й про свою єпархію з правлячим архієреєм. Хочу запевнити, що Блаженніший Святослав разом з Синодом Єпископів УГКЦ підіймають великі зусилля, щоб всюди там, де є така потреба були основувані повні наші церковні структури. Це стосується між іншими також Португалії і сусідньої Іспанії. Однак це складні процеси, які вимагають не тільки різних заходів але також часу. У Польщі, на відновлення старинної Перемиської єпархії, яка фактично перестала існувати у 1947 р., потрібно було нам чекати аж до 1991 р., тобто майже пів століття. Крім цього, щоб утворити екзархат, чи єпархію, мусять на місці існувати фундаменти такої структури: активні парафії, комісії, ради та інші установи. Одним словом, утворення повних наших церковних структур у великій мірі залежить теж від місцевого духовенства та від мирян.
- Годі уявити собі також живу Церкву без навчання. Це передовсім катехетичне навчання у виді суботніх шкіл чи у іншій формі, властивій для даної країни. Без навчання дітей і молоді катехизму в рідному обряді не зможемо мати власного молодого церковного покоління. А це буде означати прямий процес вимирання Церкви. При нагоді навчання катехизму не можемо оминути навчання рідної мови. Без цього молоде покоління буде позбавлене доступу до своєї релігії, культури та до біжучої інформації про Церкву, про Україну. Самі доведемо до асиміляції, тобто до цього, що інші неодноразово пробували осягнути насиллям.
- Годі теж уявити собі у діаспорі живу українську громаду без громадських установ, всякого роду корпорацій, фондів. Вони потрібні та повинні діяти маючи на увазі актуальні потреби української та церковної спільноти. Вони повинні теж діяти в дусі догматичного та морального навчання Церкви. Їхньою ціллю повинно бути скріплення та єдність української спільноти а не її розбиття, що нажаль трапляється в різним країнах нашого поселення.
Дорогі у Христі Сестри і Брати!
На закінчення хочу віднестись до сьогоднішнього Євангелія. Ми чули сьогодні фрагмент з 35 розділу Євангелія від св. Євангелиста Луки. Це притча наведена Христом про сівача, який вийшов на поле щоб сіяти зерно. Сіяв він щедро, не жалів зерна. Але поодинокі зернята падали на різний грунт: край дороги, де були видзьобані птицями, на камінь, де висохли немаючи води, поміж тернину, яка їх заглушила. Тільки частина посіяного зерна впала на родючу землю і вони принесли плід стократний. Христос зараз пояснює, що сівач це Бог, який сіє Боже Слово. Бог сіє щедро але Його слово не завжди приносить щедрий плід, з огляду на те, що деякі слухачі приймають щоправда на початку Боже слово з ентузіязмом, але приходить злий, який підкидає їм інші справи, які займають їх повністю. Інші відпадають в час спокуси а ще іншим справи цього світу не дозволяють прислухатись з увагою до Божого слова. Плід приносять ці, які приймають Боже слово добрим і щирим серцем.
Бог щедро сіє своє слово у ваші серця на португальській землі. Сіє вже 25 років. Щоб воно приносило щедрий плід приїхали до вас місйонери з Василіянського Чину, що не дозволити йому пропасти. Боже слово дальше сіється в серце кожного та кожної з вас. Воно може принести рясні плоди, але від кожного та кожної з вас буде залежати на який ґрунт вашого серця потрапить. Якщо буде це родюча земля, то будуть повні церкви вірних, буде молоде покоління вірних, будуть душпастирі, будуть покликання до монашого і священничого стану. Буде також розвиватись наша Церква і напевно будуть встановлені єпископські структури. Якщо ваші серця покажуться тернистим чи кам’янистим ґрунтом, то не буде тут нашої майбутності.
Ґратулюю Отцям Василіянам їхнього Срібного Ювілею душпастирської праці на Португальській землі. Ґратулюю цілій нашій Церкві в Португалії, тобто всім вірним та духовенству, вашого спільного Ювілею. Бо без вірних не було б Церкви, не були б потрібні священники, не було б потрібним монашество.
Нехай зерно Божого Слова, яке щедро сіє Господь у ваші серця дальше приносить кожного дня щедрі плоди! Радію Вашим Ювілеєм. Бажаю, щоб за чергове чверть століття ви святкували Золотий а опісля Діамантовий і чергові радісні Ювілеї живої присутності нашої Церкви і нашого народу на Португальській землі.
Слава Ісусу Христу!
