«Не даймо демонам ненависті перемогти, не узагальнюймо», – закликає єпископ-помічник Вроцлавсько-Кошалінської єпархії УГКЦ в Польщі Маріуш Дмитерко, наголошуючи на важливості єдності та збереження християнської любові попри інформаційні виклики. Ділячись досвідом першого року єпископського служіння, владика розповідає про непросту історію українців у Польщі – від депортацій внаслідок акції «Вісла» до прийняття мільйонів нових біженців.
«Як нам на чужині Господніх пісень співати?» – це запитання із Псалму супроводжувало покоління українців, виселених під час трагічної акції «Вісла» на західні та північні землі Польщі. Проте попри страх, комуністичний тиск і спроби повної асиміляції вони не лише зберегли віру, а й збудували храми, які сьогодні стали духовним прихистком для нової хвилі українських біженців.
Про історичну пам’ять, виклики сьогодення, маніпуляції в медіа та рік єпископського служіння у Вроцлавсько-Кошалінській єпархії ми розмовляли з єпископом-помічником Маріушем Дмитерком, який завітав до студії української редакції Радіо Ватикану – Vatican News, перебуваючи в Римі на формаційному курсі для нововисвячених єпископів.
Владико, раді вітати Вас у студії української редакції Радіо Ватикану! Насамперед хотілося би попросити Вас розповісти про Вашу єпархію. Часто ми чуємо про Українську Греко-Католицьку Церкву за межами України, але не завжди уявляємо, як це виглядає на практиці: хто ці вірні, як постали церковні структури і якими є їхні потреби?
У Польщі є три єпархії УГКЦ, що входять до Перемисько-Варшавської митрополії: Перемисько-Варшавська архиєпархія, Вроцлавсько-Кошалінська єпархія та Ольштинсько-Ґданська єпархія. Наш осідок міститься у Вроцлаві, а конкатедра – у Кошаліні, на півночі Польщі. Якщо говорити про історію нашої єпархії, склад вірних із часом суттєво змінився. Донедавна це були переважно переселенці внаслідок акції «Вісла» та їхні нащадки – діти та онуки. Я належу до першого покоління, народженого вже тут, на землях, куди виселили моїх батьків. Сьогодні ж серед нас є вже третє і четверте покоління тих, кого депортували під час акції «Вісла». Ми безмежно вдячні нашим дідусям, бабусям і батькам. Саме завдяки їхній стійкій вірі, коли у 1947 році їх виселили на західні й північні землі Польщі, наша Церква збереглася. А акція «Вісла» мала на меті повну асиміляцію, полонізацію та латинізацію – задум полягав у тому, щоб назавжди знищити будь-які зв’язки з Україною та Греко-Католицькою Церквою. Сьогодні ми складаємо низький уклін тим, хто витримав цей тиск, адже доводилося долати і страх, і потужну комуністичну пропаганду. Повоєнні десятиліття – 1950-ті, 60-ті, 70-ті – були надзвичайно складними. Наша Церква не мала власних структур, а Церква в Україні перебувала в підпіллі й була позбавлена єпископів. Тоді ординарієм для наших вірних у Польщі був Примас Польщі, який у співпраці з генеральним вікарієм намагався координувати душпастирське життя. Попри відсутність власної ієрархії, тоді починали служити перші повоєнні священники. За ними невідступно стежили – агентура та служби безпеки тримали все під контролем. Тиск відчувався постійно: вірним і священникам добре запам’яталися так звані smutni panowie (понурі чоловіки) у плащах, які приходили на Літургію та фіксували кожну деталь: що проповідує священник, хто прийшов до храму, як живуть ці люди і чи не створюють вони якихось організацій. Велику роль тоді відігравала сама Церква, навколо якої гуртувалися свідомі українці. Згодом постало Об’єднання українців у Польщі з центром у Варшаві, а згодом – і гуртки по всій країні. Обставини були вкрай несприятливими, адже існував величезний ризик зламатися від страху і повністю «розчинитися» в чужому середовищі. Моя мама часто згадує ті часи. Вони були переселені неподалік Старґарда (колишнє Щецинське воєводство), і вона пам’ятає події дитинства. Мама народилася у 1941 році й потрапила під депортацію шестирічною дитиною. Вона родом з Будинина [ред. – історичне українське село, що нині розташоване у ґміні Ульгівок Томашівського повіту Люблінського воєводства]. Вона розповідала, що під вікнами часто хтось чужий стояв і підслуховував – страх був постійним супутником. Проте з часом ситуація змінювалася. Навіть поляки зрештою побачили, що переселені українці – такі ж самі нормальні люди, а міфи та пропаганда є повною брехнею. Раніше ж доходило до абсурду: поширювалися дикі чутки, нібито в українців «чорне піднебіння», і дехто міг навіть примусово відкрити комусь рот, аби перевірити це. Ми розуміємо, скільки відваги й глибокої віри вимагала та епоха. Я завжди проводжу паралель ізраїльським народом, який опинився у вавилонській неволі: «Як нам на чужині Господніх пісень співати?» – читаємо у Псалмі (Пс. 137, 4). Наші переселенці теж могли б запитати: «Як нам на чужині хвалити Бога?». Але попри все вони створювали перші станиці, душпастирські осередки та парафії. Священники разом із вірними бралися за будівництво храмів. Якщо поїхати північно-західною Польщею – від Вроцлава, Леґниці, Зеленої Ґури, Ґожова й Щецина аж до узбережжя Балтійського моря – скрізь можна побачити греко-католицькі храми. Виникає питання: звідки вони тут? Їх збудували самі вірні власними зусиллями. Але матеріальна сторона – це лише частина справи. Головне те, що ці храми виростали з непохитної віри людей, які на чужині не перестали прославляти Бога. Так розвивалася наша Церква, а святині стали живим доказом тієї віри. Навколо них гуртувалося громадське життя – структури, організації, школи. Усе це допомагало зберігати українську ідентичність на північно-західних землях. У такому форматі наші парафії функціонували аж до нового періоду в новітній історії України, позначеного Євромайданом (2013-2014 роки), початком війни та економічною кризою. Тоді розпочалася перша велика хвиля еміграції до Польщі та інших країн, і наші єпископи докладали зусиль, аби оперативно вивчити ситуацію, знайти місця компактного проживання вірних і відкривати нові душпастирські центри.
А пізніше, коли настав кривавий 2022 рік і розпочалася повномасштабна військова агресія Росії проти України, стався справжній exodus – вихід мільйонів людей. І ті святині, зведені попередніми поколіннями, стали духовним домом для нових біженців, місцем, де вони можуть молитися і прославляти Бога рідною мовою. Від 2014 року і дотепер лише в нашій Вроцлавсько-Кошалінській єпархії було створено понад п’ятдесят нових душпастирських центрів. Вони поступово переростають у парафіяльні структури. Можливо, вони ще не мають офіційного статусу парафій, але це вже активні осередки в містах, де раніше не було наших переселенців, а тепер живуть брати і сестри з України, є священник і регулярно звершується Служба Божа. Це такі міста, як Бидгощ, Каліш, Кемпно, Жари, Ґлівіце – їх можна назвати ще багато, особливо у Верхній Сілезії. Священників запрошують до служіння безпосередньо з України. Змінилася і якість душпастирства, адже людям потрібна особлива духовна підтримка та опіка, і було б великим гріхом недбальства цього не забезпечити. Водночас для священників, які приїжджають (часто разом із сім’ями), необхідно було створити гідні умови для життя та праці. Тут величезна подяка Римо-Католицькій Церкві – єпископам та парохам. Там, де ми ще не маємо власних храмів, ми користуємося гостинністю римо-католицьких костелів, які відчиняють для нас свої двері. Визначено певні години, коли відбуваються наші греко-католицькі богослужіння. Бувають і зовсім особливі випадки, як-от у Катовіцах, де римо-католицький єпископ на певний час передав нам цілий релігійний комплекс. Римо-Католицька Церква у Польщі сьогодні також стикається зі своїми викликами – зокрема із секуляризацією, через яку утримувати великі будинки стає важко. Тому вони щиро радіють, що ці святині не закриваються і не перетворюються на ресторани чи магазини, а продовжують жити – нехай і у східному обряді, але там і далі лунає молитва до Господа. Тому складаю низький уклін усім вірним полякам-католикам, які відкрили свої серця й храми. Велика вдячність усій Римо-Католицькій Церкві в Польщі за таку відкритість та готовність іти назустріч нашим душпастирським потребам.
Ви є нововисвяченим єпископом – минув приблизно рік…
Так, тринадцятого вересня рівно рік від моєї єпископської хіротонії.
Що б Ви могли сказати про цей перший рік служіння? І в чому особливість бути греко-католицьким єпископом у Польщі?
Насамперед це велика подяка Господеві Богові за Його покликання. Він кличе через тих, хто відповідальний за вибір нового єпископа – через Синод Єпископів та Папу, який цей вибір благословляє. Ми завжди маємо дивитися на це в дусі віри, пам’ятаючи, що Церква – не просто людська організація, і за будь-яким рішенням стоїть діяння Святого Духа. Звісно, виникають різні роздуми і рефлексії. Читаючи уривки Божого слова, мимоволі думаєш: «Чому саме я обраний?». Пророки запитували про це Бога, апостоли теж переживали подібні думки: «Чому я? Можливо, хтось інший є більш гідним?». По-людському це притаманно кожному. Але у світлі віри ти відповідаєш на заклик і довіряєшся тому, що Господь поведе далі. Мусиш іти за цим голосом до незнаних раніше речей, нових людей і викликів. Якщо на парафії ти добре знаєш кожного вірного, із яким щодня працюєш і служиш, то тут раптом ціла єпархія стає твоєю великою парафією – з різними людьми, громадами, священниками та складними питаннями, які потрібно вирішувати. Проте головний підсумок цього першого року, який налаштовує мене надзвичайно позитивно, – це зустрічі з людьми, які мають великий голод за Богом. І в Україні, і в Польщі наша місія однакова: нести людям Господа Бога і проповідувати Його слово. Як наголошує Синод Єпископів у програмі нашої Церкви, наше завдання – лікувати рани, особливо в контексті війни. Йдеться не лише про фізичні травми воїнів, які повертаються з фронту, а передусім про рани духовні, моральні та психологічні. Коли людина стикається з пеклом війни – втрачає сина, доньку чи бачить близьких пораненими, – у неї неминуче виникають болісні запитання: «Чому така воля Божа? Де був Бог? Чому Він це дозволяє?». Живучи в безпечній Західній Європі, де немає розірваних ракет, дронів, де діти спокійно ходять до школи, а люди їдуть у відпустки на море, часом важко повною мірою відчути реальність. А в Україні триває вже п’ятий рік горя, пекла, сліз і руїни – адже війна йде не лише на фронті, а обстрілюють також й мирне населення: школи, лікарні, дитячі садки та склади гуманітарної допомоги. У таких обставинах нашим вірним необхідно нести Бога, надію і світло. Щоб вони попри все не втрачали віри, молилися і розуміли головне: що не Бог стоїть за війною, а люди, які підкорилися злому. Це зло існує у світі, але воно має стати для всіх нас пересторогою – ніколи не жити за логікою зла, а натомість поборювати його добром і бути справжніми будівничими миру.
Владико, сьогодні в інформаційному просторі чимало уваги приділяється напрузі у відносинах між українцями та поляками. Як реагувати на такі новини?
Перше, чого б я хотів попросити наших братів-українців: коли ви чуєте про те, що відбувається в Польщі, не втрачайте віри в поляків. Те, що озвучують медіа, – це якісь крайні випадки, різне буває, так само як і в Україні. Згадаймо, що було, коли почалася війна: усі медіа говорили про велике добро, захоплені гостинністю поляків, які відкрили кордони, двері домів і сердець. Діяння уряду та допомога дітям і дорослим – то було стільки добра, що просто важко було повірити! Це був доказ того, що Євангеліє втілюється і є конкретним, коли людям, які тікають від війни та зла, дають відчуття безпеки, дому і хліба. Це добро триває далі. Поляки з українцями гарно співпрацюють. Українців у Польщі сьогодні дуже багато, вони чесно працюють у різних секторах: як великі експерти (медики чи фахівці в інших галузях), так і в будівництві чи штучному інтелекті. Економічне зростання Польщі також завдячує українцям, які там чесно працюють. І тут важливо не дати пропаганді досягти свого, не дозволити їй оволодіти нами. Не даймо демонам ненависті перемогти! Люди бувають різні, але не узагальнюймо і не кидаймо всіх до одного мішка, кажучи, що всі поляки погані і не бажають українцям добра. Це неправда.
Чи ставите Ви перед собою якесь особливе завдання у своєму єпископському служінні, яке, можна сказати, лише на початку?
Бути знаком Божого діяння. На курсах єпископів ми слухали різних доповідачів, і там прозвучала дуже цікава думка: «Бог вас посилає до людей, бо Він хоче через вас діяти. Не ви мене вибрали, – як казав Ісус, – а Я вас вибрав і я вас посилаю, щоб ви йшли, проповідували і принесли плід». Це наше відповідальне завдання перед Богом: розбуджувати віру в тих, у кого її ще немає або вона слабка, і утверджувати у вірі тих, хто її вже має. Проповідувати Господа Бога і давати духовну поживу тим, хто Його шукає. Відповідальність дуже велика. Згідно з богословським визначенням, єпископ – це той, хто має навчати, освячувати і управляти. Навчати, щоб люди зростали у вірі; освячувати, щоб вони йшли до спасіння; і бути добрим пастирем, який має мудрість від Святого Духа для того, щоб всім добре управляти. Бо це також і праця зі священниками. Священники – це наша права рука, наші співробітники, послані до Божого люду. Ми маємо допомогти їм визначити орієнтири для загальної місії освячення і зростання у вірі.
Світлана Духович – Ватикан
Владика Маріуш Дмитерко про місію УГКЦ у Польщі, єдність та довіру – Джерелo: https://www.vaticannews.va/uk/church/news/2026-09/yepyskop-ugkc-z-polschi-pro-sluzhinnya-i-vyklyky.html
Фото і відео – Джерелo: https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=pfbid0kW9sdD8CbTVqbkVGM5PdFBhopnA7NPgwT1kCiVujWqzRaLw4BJJUdjdEsW68SV98l&id=61585522936379
о. Петро Фостик
