«Моя зброя – молитва», – каже сестра Ліджі Пайяппілі, черниця зі Згромадження Сестер святого Йосифа де Сен-Марк, яка вже 25 років служить в Україні. В інтерв’ю для Vatican News вона розповідає про зустрічі з людьми, які переживають війну, про силу молитви та довіри Богові, а також про те, як віра може допомагати не втрачати надії й підтримувати тих, хто захищає Україну.
У середині вересня до осідку ватиканських медіа завітала с. Ліджі Пайяппілі зі Згромадження Сестер св. Йосифа де Сен-Марк. Сестра Ліджі походить із Індії, але вже 25 років здійснює своє служіння в Україні, зокрема на Закарпатті. У с. Павшино (поблизу Мукачево), де розташований їхній монастир, черниця приймає людей на розмови та заступницьку молитву. В інтерв’ю для ватиканських медіа сестра Ліджі ділиться роздумами про молитву, віру та духовну витривалість українців у час війни.
Сестро Ліджі, ми дуже раді вітати Вас в українській студії Радіо Ватикану – Vatican News. Насамперед хотіла б подякувати Вам за те, що Ви вірно виконуєте свою місію в Україні, за те, що перебуваєте поруч із людьми, молитеся за них і разом з ними в один із найтяжчих періодів історії нашого народу.
Дякую Вам за те, що Ви дали мені можливість говорити.
Вас знає багато людей, тому що Ви молитеся, даєте розраду, підтримуєте людей. Для них це дуже важливо. Я хотіла б розпочати з такого запитання: Ви не втомлюєтеся?
Я не втомлююся, бо я думаю про наших військових, тому що вони вже п’ятий рік тримають оборону. Я дуже вдячна нашим військовим, особливо тим, хто перебуває на передовій, тому що вони там не мають часу відпочивати. Якщо би вони відпочили хоча б один день, України б не було. Адже коли агресор атакує Україну, вони не можуть сказати: «Я втомлений, мені треба відпочити». Вони там стоять, тому я живу, тому я маю руки, ноги. Тому я теж не буду втомлена, я теж воюю: моя зброя – молитва. Ми разом: вони воюють із ворогом, а я теж стою перед ворогом – нечистим духом. Я воюю через молитву. Ми переможемо.
Часто буває так, що людина багато молиться, але не бачить, чи не відчуває плоду своєї молитви. Що Ви би могли про це сказати?
Коли люди приходять до мене на молитву і просять молитися за них, вони часто говорять мені: «Вашу молитву Бог слухає». Мені це приємно, але Бог слухає молитву кожної людини. Для мене немає молитви без плоду. Кожна молитва має плід, але ми його не відчуваємо. Я завжди кажу: Бог може давати нам благодать і дає нам благодать, Бог благословляє нас. Але іноді гріх стоїть на заваді. Ми немовби стоїмо під парасолькою: дощ на нас не падає, але це не означає, що його немає. Так само і з плодом молитви: Божа благодать і гріх не можуть йти разом. Ми всі грішні, але ми маємо можливість просити в Бога прощення і дару чистого серця. І тоді, коли ми молимося, то ми бачимо плід. Тому це не Бог не вислуховує нашу молитву, а це ми не дозволяємо собі отримати Божу благодать. Мені дуже боляче, що особливо зараз, у цей важкий час, в Україні – християнській країні – люди досі ходять до ворожок, досі займаються магією, екстрасенсорикою, ворожінням. І це стосується всіх рівнів суспільства: від низу до верху. А потім вони питають: «Чому Бог не слухає моєї молитви?». Але цим ми віддаляємося від Бога. Бог не те, що не слухає нас, а це ми вступаємо у співпрацю, можна так сказати, з нечистим духом. Як ми можемо тоді отримати відповідь? Я завжди кажу: «Допоможи Богові, щоб Бог нам допоміг». Бог не потребує нашої допомоги, але нам треба допомогти самим собі. Це означає, що мені треба очистити себе, щоб я могла отримати Божу благодать. Ми, український народ… – вибачайте, що я так говорю, але я кажу це зі свого досвіду, – український народ – віруючий, але люди вірять у все, не тільки в одного Бога. Вони вірять у те, що говорять ворожки. Вони не розуміють, що їх обманюють. Це брехня. Люди, коли приходять до мене, запитують також про причини: «Чому це зі мною сталося?». Я не заробляю на цьому, тому мені нецікаво шукати якісь причини. Для мене важливо інше: якщо у твоєму вже так сталося, то дивися вперед. Але люди питають: «Чому? Яка причина?». Кожна людина має бажання знати причину того, чому це сталося. До мене приходять люди і питають: «А чому мені наворожили?». Я говорю: «Ти сама на це дозволила». Якщо людина йде до ворожки, ворожка ніколи не звинувачує цю людину. Вона каже: «Хтось тобі наворожив. Або це родове прокляття. Не ти винна – хтось інший». І нам це подобається. Ти страждаєш не через власну відповідальність, а через когось іншого. Якщо мені скажуть: «Тобі наворожили», я скажу: «Встигнули наворожити», тому що якщо ми живемо в гріху, то можуть наворожити. Але якщо ми живемо з Богом, ніхто не може нам ворожити. Український народ вірить у все. Багато хто каже: «Я не вірю, але мені так сказали. Я була у ворожки, і вона мені це сказала, але я не вірю». Якщо не вірите – то навіщо це носити в собі? Значить, десь все одно вірить. Я всім кажу: якщо Бог з нами, то хто проти нас? Ми знаємо Бога, але ми також хочемо щось від Бога: «Боже, дай нам здоров’я! Боже, дай мені це! Боже, дай мені те!». А Бога ми не хочемо. У цьому є велика різниця: отримати щось від Бога і отримати самого Бога. А Бог хоче бути з нами. Я іноді кажу: ми йдемо в супермаркет, щоб купити хліба, але якщо супермаркет хоче подарувати нам себе, то нам вже не потрібно купувати тільки хліб. Бог хоче віддати нам Себе. А ми хочемо лише щось від Бога. Нам важко зрозуміти, що якщо я маю Бога, то я маю все. Я людям кажу: моліться молитвою «Отче наш». Якщо ми молимося «Отче наш», не потрібно окремо молитися за здоров’я. Чому? Тому що «Отче наш» містить усі прохання. Друга частина молитви – «хліб наш насущний дай нам сьогодні». Для мене «хліб наш насущний» означає все, що мені необхідне для життя. Мені потрібен хліб – для хліба мені потрібна робота. Для роботи потрібне здоров’я. Не треба окремо просити: «Господи, дай мені здоров’я». Достатньо молитися: «Хліб наш насущний дай нам сьогодні». Бог знає: мені потрібне здоров’я, мені потрібна робота, і Бог дає. Ми іноді молимося так, ніби Бог не знає, що нам потрібно, ніби мені треба Йому все розповісти. Богові це приємно, бо це як у сім’ї маленька дитина розповідає татові щось, а тато й так це знає, але йому приємно слухати свою дитину. Але нам треба вірити. Ми знаємо про Бога, але я не знаю, наскільки добре знаємо Бога.
І ще одне, що я бачу в Україні, – українці дуже вірні своїм традиціям. Традиція має допомагати нам зростати у вірі. Наприклад: існує прекрасна традиція на Великдень святити паску. Це сивол нового життя – прекрасна традиція. Але чому ми святкуємо Пасху? Тому що Ісус воскрес. Але я бачу, що більшість людей несуть святити паску, і не заходять до церкви, а чекають біля церкви, коли закінчиться літургія. Священники виходять і посвячують паски. Тоді у що ми віримо? Це традиція чи віра? Я їжджу в різні країни. І мені було цікаво дізнатися, що, наприклад, багато українців, які мешкають за кордоном – в Америці, в Канаді, в Європі – мають великодні кошики. Коли я була в Іспанії, я запитала українців: «Хто має кошики?» – всі піднімали руки. «Хто має вишиванку?» – всі піднімали руки. «Хто має українську Біблію?» – і там було тільки пару людей. А що було легше привезти: кошик чи Біблію? Якщо вони не мають української Біблії, то я не думаю, що вони мають Біблію іспанською. І тому я говорю, що вони дотримуються традицій. Я теж маю дві вишиванки. Я приймаю традицію України. У нас теж є кошик. Ми теж посвячуємо паску. Але наша віра має бути більшою, ніж традиція. Традиція має нам допомогти зростати у вірі. Але я бачу, що люди більше тримаються традиції, і це боляче. Можливо, вони не знають. Тому я не звинувачую нікого, бо я можу розуміти українців: до 1991 року вони були під комунізмом. Вони не мали можливості, ніхто їм не говорив. Але тепер є можливість: можливість читати, можливість знати і старатися жити вірою.
Можливо, Ви погодитеся з тим, що на початку повномасштабної війни багато українців дуже переймалися усіма трагічними, жахливими подіями, що відбувалися в різних частинах України. Немов би для всіх було місце у серці. Чим більше триває війна, тим менше, здається, знаходимо сили хвилюватися за всіх, молитися за всіх. Можливо, це від втоми…
Це правда. Коли починалася війна, то всі боялися. Тепер люди вже звикли жити у війні, і також вже більше знають. Можливо – вибачаюся, що я так говорю – люди вже більше думають лише про себе: коли це моя сім’я, коли це мене торкає, тоді мені болить, а поки що мене не торкає… Мені боляче, що люди не знаходять часу на молитву. Зазвичай, молитву сприймають лише як просьбу. Але просьба – це лише одна сторона молитви. Молитва для мене – це перебувати з Богом. Молись – це не тільки просити. Скільки ми маємо дякувати? Я кожен день дякую Богу, що я жива. Я щодня дякую військовим. Коли я бачила військових без ноги, то я завжди підходжу до них і цілую їхні руки. Вони втратили ноги, тому я їх маю. Я дуже вдячна нашим військовим. Вони віддають себе. Скільки відданості вони мають! Скільки часу вони стоять перед ворогом і скільки вони страждають, скільки вони жертвують… Я розмовляла з однією жінкою, яка служить, і вона розповідала, що вісімнадцять годин вона лежала в болоті. Задля чого? Щоб захищати свою країну? А ми, які далеко від фронту, можемо підтримати їх через молитву. Іноді я бачу, що люди не мають часу перебувати з Богом. Спочатку, як Ви говорили, люди молилися від усього серця, тому що не знали: війна дійде до Києва, чи дальше дійде… ми не знали. Я не скажу, що люди не моляться. Люди моляться, але не всі. Минулого четверга мене торкнула зустріч з однією старшою жінкою. Вона прийшла до мене і сказала, що її чоловік уже помер, і вона має двох синів. І двоє синів воюють. Вона сказала: «Моє здоров’я погіршується. Я вже втомлена, я не маю сили». Вона справді виглядала дуже втомленою, слабкою, ледве говорила. Вона мені сказала: «Я більше не маю сили молитися. Я молюся ночами і днями, тому що в мене тільки двоє синів, і вони двоє воюють. Я не можу спати, я постійно думаю про них. Якщо не я, то хто за них буде молитися? Тому я не сплю». Я сказала: «Мамо, Ви можете спокійно спати. Тепер я буду за них молитися. Ви достатньо молилися. Ви можете довірити мені: за Ваших синів я буду молитися». Я бачила в її очах сльози. Я її обійняла і сказала: «Я вам обіцяю. Я для цьому посвятила своє життя. Ви скільки молилися – цього досить. Не примушуйте себе молитися, і не думайте: “Якщо я не молюся, мої діти загинуть. Не треба себе примушувати. Вам треба далі жити. Ваші діти для чого воюють? Щоб Ви жили».
Сестро, а як втримати цю рівновагу? З одного боку, багато людей, справді, немовби хочуть утримувати своїх дітей, своїх чоловіків у молитві, а з іншого – їм треба, як Ви кажете, також жити, відпочивати.
Часто є так, що ми віримо в Бога, але ми не вміємо довіряти. Іноді люди приходять до мене і кажуть: «Може, Бог допоможе». Тоді я навіть з цього можу зрозуміти, що вони не мають довіри до Бога. Довіряти Богові – це важко. Легше молитися, ніж довіряти Богові. Тому що коли ми молимося, ми думаємо, що це ми своєю силою захищаємо когось. Бог усе знає. Ісус усе може розуміти. Він був поранений, тому Він розуміє того, хто є поранений. Його засудили несправедливо, тому Він може розуміти нас, українців, тому що ми страждаємо несправедливо. Ісус може зрозуміти тих, хто є полоненим, тому що Його теж увʼязнили і катували. Його теж вбили…Також і Діва Марія може розуміти всіх жінок в Україні. Це для нас велика утіха, бо немає такого страждання, якого Ісус не може зрозуміти. І Діва Марія теж розуміє всіх тих жінок, які оплакують своїх дітей і мають поранених рідних. Наша втіха у тому, що Ісус воскрес, а Діва Марія стала Царицею неба і землі – все це після страждання. Нас теж буде чекати радісний момент, після страждання одного дня ми теж воскреснемо. Це для нас важкий час. Христос переживав важкий час і просив: «Отче, якщо можеш, забери від Мене цю чашу». Ми, українці, теж запитуємо Бога: «Ти де? Ти не бачиш, що робиться?». Коли українцям здається, що «Бог нас не чує. Де Бог?» – то це нормальна реакція, нормальне питання від людей. Але ми не маємо бути розчарованими. Бог з нами. Якщо ми маємо цю віру, то ми це витримаємо. Ми – не Бог, ми люди, тому нам потрібно бути з Богом. Без Бога ми не виграємо. Без Бога ми стаємо тільки депресивними, безнадійними. Нам потрібно мати віру. Потрібно мати надію і розуміти, що Бог з нами.
Як Ви сказали, до Вас приходить багато людей з проханням про розраду і молитву. І Ви, мабуть, бачили моменти, коли в людині відбувається переміна. Що спонукає людей до переміни? Що допомагає людині відкритися на Бога?
Коли люди приходять до мене, я багато разів чула: «Остання надія на Бога». Я їх запитую: «А чому остання надія?». Вони кажуть: «Ми вже все робили, все пробували». Я кажу: «Слава Богу, що це остання надія, бо тепер Бог має шанс». Але чому не може бути перша надія на Бога? Чому ми стараємося зі своєї сторони все зробити, а потім розуміємо, що нічого не можемо? Вже буде пізно, і тоді ми звертаємося до Бога. Я завжди людям говорю: «Найперше звертайтеся до Бога, а не вкінці». Перша надія має бути на Бога. Бог є дорога, і життя, і правда. Не треба мучити себе. Ми іноді думаємо: «Я маю контролювати все своєю силою». Ні. Коли ми так робимо, тоді мучимося. Якщо ти робиш все, що можеш робити, скільки можеш зробити, а решту віддаєш Богові, тоді ти не будеш мучитися. Наприклад, тепер війна, і людям важко. Я розумію людей, але віддавайте Богові, довіряйте Богові. Те, що неможливо для нас, для Бога – можливо. Наприклад, у мене теж було питання, що я можу робити. Тому що я багато з людьми спілкуюся, слухаю і молюся. І потім я теж себе запитувала: «А що я можу робити, щоб зупинити війну? Війна продовжується. А що я можу робити?». Я натрапила на уривок з Євангелія, де Ісус помножив п’ять хлібів і дві риби та нагодував п’ять тисяч людей. Вони мали тільки п’ять хлібів і дві риби, і віддали все, а Христос їх помножив. Я розумію, що я не можу зупинити війну, але щось я можу. Бог просить від мене те, що я можу. Я вмію тільки молитися за людей, заступатися за людей – більше нічого я не вмію, я не можу воювати. Тоді я вирішила, що я буду заступатися за людей і просила українців єднатися зі мною. Ми воюємо проти нечистого духа. Молимося. Ми маємо двадцять чотири години на добу, і 30 хвилин на молитву – це небагато. Але й це має бути навіть з любові до себе, тому що Україна – це не земля, це я, і ти. Я маю захищати себе і мою сім’ю, і з любові до себе, з любові до своїх я маю щось робити, наприклад, віддати цих 30 хвилин. Ми молимося сорок разів «Отче наш». І Бог може це помножити. Ти не можеш воювати, але ти можеш робити все, що ти маєш робити. Я іноді розчарована, тому що я прошу людей єднатися до молитви, і на початку молитви кажу: «Пишіть, за кого маємо молитися». Там є три тисячі намірень, а людей – одна тисяча. Вони приєднуються, напишуть на сторінці намірення і виходять, бо мабуть думають: “Нехай сестра Ліджі молиться”. Я кажу людям: «Якщо я їм, то я буду сита, а не ви. Вам треба їсти, щоб ви були ситі. Я молюся, заступаюся за людей, я молюся за Україну, але ви теж повинні молитися, а не тільки писати намірення. Це наше життя, це наша країна. Якщо не ми, то хто буде заступатися за нас? Нас є 22 мільйони. Я запрошую людей молитися разом одну молитву в одному наміренні. Це дуже велика єдність. Перше, що робить диявол, це роз’єднує. Тому нам потрібна єдність. Я запрошую до молитви на дев’яту годину вечора. Тридцять хвилин – я думаю, що це можливо. Треба лише хотіти. І найперше ми, українці, маємо хотіти, щоб зупинити війну. Другим країнам наша війна не цікава. Нам, українцям, потрібно зупинити війну. Вони можуть нас жаліти: “О, бідні українці”. Але вони нічого не втрачають. Ми втрачаємо наших жінок, чоловіків, дітей – ми втрачаємо українців. Якщо не ми, то хто буде за нас молитися, не маємо чекати від інших. Тому я знову і знову, безперестанку прошу українців єднатися разом. Чому я молюся «Отче наш»? Тому що «Отче наш» – це молитва, яка робить нас єдиними. Не «Отче мій», а «Отче наш» – перш за все – єдність із Богом, потім – із ближнім. Коли ми, українці, стоїмо всі разом, тільки ми можемо зупинити цю війну. Немає у світі такого лідера, який її може зупинити. Тільки ми, українці, з Божою допомогою маємо зупинити війну і вигнати з України всю темряву. Це нам, українцям, треба.
Світлана Духович – Ватикан
Сестра Ліджі: я розумію, що не можу зупинити війну, але я можу молитися за людей – Джерелo: https://www.vaticannews.va/uk/church/news/2026-09/sestra-lidzhi-rozumiyu-sho-ne-mozhu-zupynyty-vijnu-ale-ya-molyus.html
Українська передача 01.10.2026 – Джерелo: https://www.vaticannews.va/uk/podcast/ukrainian-podcast-list/2026/10/ukrainian-programme-01-10-2026.html
Я РОЗУМІЮ, ЩО НЕ МОЖУ ЗУПИНИТИ ВІЙНУ, АЛЕ Я МОЖУ МОЛИТИСЯ ЗА ЛЮДЕЙ – СЕСТРА ЛІДЖІ (ЛІДІЯ) ПАЙЯППІЛІ, SJSM – (IІ) – Джерелo: https://www.youtube.com/watch?v=5VPpR0B98Ho
Українська передача 28.09.2026 – Джерелo: https://www.vaticannews.va/uk/podcast/ukrainian-podcast-list/2026/09/ukrainian-programme-28-09-2026.html
«МОЯ ЗБРОЯ — ЦЕ МОЛИТВА» – ПРО ВІРУ, ВІЙНУ ТА ДУХОВНУ СТІЙКІСТЬ – СЕСТРА ЛІДЖІ (ЛІДІЯ) ПАЙЯППІЛІ, SJSM – (I) – Джерелo: https://www.youtube.com/watch?v=uL6yPQxV9D0
ВИМІР СПРАВЖНЬОЇ НЕЗАЛЕЖНОСТІ, ЯКОЇ ПОТРЕБУЄ УКРАЇНСЬКА ЗЕМЛЯ – СЕСТРА ЛІДЖІ (ЛІДІЯ) ПАЙЯППІЛІ, SJSM – (I), (II). – Джерелo: https://cerkiew.net.pl/%d0%b2%d0%b8%d0%bc%d1%96%d1%80-%d1%81%d0%bf%d1%80%d0%b0%d0%b2%d0%b6%d0%bd%d1%8c%d0%be%d1%97-%d0%bd%d0%b5%d0%b7%d0%b0%d0%bb%d0%b5%d0%b6%d0%bd%d0%be%d1%81%d1%82%d1%96-%d1%8f%d0%ba%d0%be%d1%97-%d0%bf-2/
Захищаємося, щоб жити. Сестра Ліджі про молитву, прифронтові міста і свободу – Джерелo: https://www.vaticannews.va/uk/church/news/2026-08/sestra-lidzhi-paiapili-pro-molytwu-pryfrontowi-mista.html
Українська передача 27.08.2026- Джерелo: https://www.vaticannews.va/uk/podcast/ukrainian-podcast-list/2026/08/ukrainian-programme-27-08-2026.html
ВИМІР СПРАВЖНЬОЇ НЕЗАЛЕЖНОСТІ, ЯКОЇ ПОТРЕБУЄ УКРАЇНСЬКА ЗЕМЛЯ – СЕСТРА ЛІДЖІ (ЛІДІЯ) ПАЙЯППІЛІ, SJSM – (II). – Джерелo: https://www.youtube.com/watch?v=uoWmVlx4iQA
Сестри Св. Йосифа де Сен-Марк – Джерелo: https://www.facebook.com/sjsmukraine/?locale=uk_UA
ВИМІР СПРАВЖНЬОЇ НЕЗАЛЕЖНОСТІ, ЯКОЇ ПОТРЕБУЄ УКРАЇНСЬКА ЗЕМЛЯ – СЕСТРА ЛІДЖІ (ЛІДІЯ) ПАЙЯППІЛІ, SJSM – (I). – Джерелo: https://www.youtube.com/watch?v=l8q4Ysd68sY
СЕСТРА ЛІДЖІ ПАЯПІЛІ: «БОГУ НЕ БАЙДУЖІ ВАШІ СТРАЖДАННЯ І ТРУДНОЩІ» – Джерелo: https://cerkiew.net.pl/%d1%81%d0%b5%d1%81%d1%82%d1%80%d0%b0-%d0%bb%d1%96%d0%b4%d0%b6%d1%96-%d0%bf%d0%b0%d1%8f%d0%bf%d1%96%d0%bb%d1%96-%d0%b1%d0%be%d0%b3%d1%83-%d0%bd%d0%b5-%d0%b1%d0%b0%d0%b9%d0%b4%d1%83%d0%b6%d1%96/
„Я не молюсь за зцілення!” – сестра Ліджі Паяпіллі – Джерелo: https://radiomaria.org.ua/ya-ne-molyus-za-zcilennya-sestra-lidji-payapilli-6111
Фото і відео – Джерелo: https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=pfbid0Mynt654KuixozMwXJhXLZFZQr6HGQHPjRLuuDpwXR3WkTwSc5CjQDcGE8hDUrY5Fl&id=61585522936379
о. Петро Фостик
