14 жовтня 1905 році у храмовий празник Пресвятої Покрови церкву було освячено Станіславським єпископом УГКЦ Григорієм Хомишиним і в ній було відправлено Службу Божу.
До приходу Радянської влади в Україну та до часу ліквідації Греко-Католицької Церкви 1946 р. у районному центрі м. Чорткові було три греко-католицькі церкви: Успіння Пресвятої Богородиці, Вознесіння Господнього та наймолодша василіянська церква Пресвятої Покрови. Успенська дерев’яна церква – одна з найстаріших храмів не тільки на Чортківщині, а й взагалі на Поділлі, побудована ще на початку XVI ст. В умовах панування більшовицько-атеїстичної пропаганди, церква була доведена до жахливого стану. Подібна доля спіткала Вознесенську дерев’яну церкву, споруджену без жодного цвяха на початку XVII ст. як церкву Св. Миколая, вона зазнала жахливих руйнувань під час нападів на Чортків турків і татар у 1640-му та 1672-му роках. Остаточно відбудована у 1717-му і на свято Вознесіння посвячена як Вознесенська. Обі церкви повністю реставровані уже в умовах незалежності України.
Під Вигнанською горою у м. Чорткові донині височіє церква оо. Василіян Пресвятої Покрови. Побудована вона у 1903-1905 рр. у візантійському класично-романському стилі на кошти місцевих жителів та людей з навколишніх сіл. 14 жовтня 1905 р. у храмовий празник церкву було освячено Станіславським єпископом Григорієм Хомишиним і в ній було відправлено Службу Божу. Першими її парохами були священики – отці П. Дубинський та М. Черник. В період, який охоплює ця праця, тобто 1939-1991 рр. у Покровській церкві служили греко-католицькі священики, переважно оо. Василіяни – Т. Чубатий, Л. Дзьоба, Р. Добрянський, А. Бабій, Д. Паневник, (о. Марко Дирда, ЧСВВ – „У 1941—1944 роках проживав і служив у Чортківському монастирі” – Джерелo: https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B0%D1%80%D0%BA%D0%BE_%D0%94%D0%B8%D1%80%D0%B4%D0%B0 ), В. Шкретко, Грудзіцький, ( о. Йосиф Чепіль, ЧСВВ – „з серпня 1939 року до березня 1944 року був настоятелем монастиря та парохом церкви Покрови Пресвятої Богородиці в Чорткові” – Джерелo: https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%99%D0%BE%D1%81%D0%B8%D1%84_%D0%A7%D0%B5%D0%BF%D1%96%D0%BB%D1%8C?fbclid=IwY2xjawNKOTFleHRuA2FlbQIxMABicmlkETBjY1NVdUZQQ0ZqeWcxdTNkAR5XqHWjfosHRmoPPcHCWePRTTf4YNeT7KUKkbZ1L_1VK5F3Q-jpB7C6xBtHQQ_aem_t6aPLPJ2ieYSFnVhfEN98w – Джерелo: https://www.facebook.com/jeronimoleh.hrim/posts/pfbid02GsJGnFAeaKvC95nEsuJ3aHZFdHWL33NajBu56pjsJ9UabS2hhTkBWP6tf8vW4nYsl ), (отець Яків Тимчук ЧСВВ складає вічні обіти, а „з січня 1943 року отримує священичі свячення. Після свячень два роки, тобто до жовтня 1946 року, отець Яків був парохом церкви Покрови Пресвятої Богородиці у місті Чорткові на Тернопільщині. Зі спогадів сестри монахині Теофіли Войтович, в останню неділю жовтня 1946 року отець Яків відправив останню Святу літургію у церкві Покрови. Як вона про це зазначає, тоді у церкві був він з нагоди свята Царя Христа, відправилася Служба Божа з виставленням найсвятіших тайн, а після служби отець Яків Тимчук вийшов на проповідальницю і сказав: „Слава Ісусу Христу, дорогі мої діти, дорога моя молоде, дорогий мій брате і сестро”. Промовивши ці слова, отець замовк. Люди почали хвилюватися, чому священик замовк. Витягнувши хустинку з кишені, отець витер сльози і продовжив: „Я хочу сказати, що я останній раз нині Службу Божу правлю, може ще завтра літургію відправлю, а може ні. Кажуть, щоб я віддав ключі від церкви і підписував православ’я, заберуть нам церкву, заберуть Євхаристійного Ісуса, все нам заберуть тільки не відберуть нам Духа Божого” ось з цього і розпочалося підпільне життя та служіння отця Якова отець Тимчука ЧСВВ.”) – Джерелo: https://www.youtube.com/watch?v=TMjYvUiJe_w&t=484s ), а після ліквідації УГКЦ православні священики Ю. Бачинський, С. Потурняк, В. Мишковський, В. Кудряков, М. Левкович.
Важливо, також згадати про один цікавий факт, пов’язаним з Покровською церквою, а вірніше капличкою біля неї. Отож, біля церкви Святої Покрови є капличка Божої Матері, яку освячено враз із церквою давнього 1905 р. Пережила вона разом із церквою лихоліття, що буревієм пронеслися над Україною. На горі у с. Росохач були німці. Біля Покровської церкви був збудований товстий мур, за яким на дорозі стояв російський танк. У ніч з 6 на 7 липня 1944 р. з Росохацької гори вдарили снарядом у капличку. Мур розбився, капличка була цілком зруйнована фашистською бомбою, але скульптурне зображення Матері Божої залишилось неушкодженим. ( Джерелo: – http://www.t-weekly.org.ua/index.php?option=com_content&view=article&id=8083:2013-03-27-21-58-14&catid=6:2011-01-24-17-19-17&Itemid=5 )
За переказами місцевих старожилів, саме в той час біля каплички таємно від командира та замполіта молився радянський солдат, який скочив до Матері Божої і сказав: „Спаси меня!” І також залишився живим.
Повертаючись до діяльності оо. Василіян, з архівальних документів станом на 1 жовтня 1945 р. відомо, про наявність в м. Чорткові чоловічого монастиря ЧСВВ. Зі спогадів віруючих, випливає, що отці Василіяни не проживали біля своєї церкви – Покрови, але в будинку на вул. Молодіжній ( біля ресторану Асторія). Треба зазначити, що не вдалось зібрати інформацію про усіх оо. Василіян, які працювали на Чортківщині. Бувало, що відомості про конкретні особи та події у різних джерелах були суперечними, але про все докладніше нижче.
Черпаючи відомості із різних джерел, зокрема із „Шематизму всего клира греко-католицької епархії Станиславівської на рік Божий 1938”, відомо, що до 1939 р. парохом в церкві Пресвятої Покрови був отець-професор Теодор Чубатий. Однак, автор книжки “Ісповідники віри нашої сучасности” подає, що парохом був о. Володимир Чубатий, але правдоподібно зайшла помилка в імені отця Чубатого, адже майже у всіх історичних працях згадується саме о. Теодор.
„З першим приходом большевиків 1939 р. Пресв. Григорій Хомишин, Станіславівський Владика, передав Чинові Святого Василія Великого парохію в Чорткові, бо там арештовано пароха, о. В. Чубатого. Тому, що настоятелі Чину мали замір у Чорткові зорганізувати один із більших василіянських осередків, на першого пароха вислано туди о. Чепіля. За большевицької окупації (1939 – 1941) праця нового пароха обмежилася тільки до церкви. Коли ж 1941 р. прийшли німці, парох взявся до праці: оживив братства, зорганізував молодь у Марійських дружинах, а при допомозі добрих людей набув гарну площу в центрі міста під будову нової церкви. Та коли в 1944 р. большевики знову вернулися до Галичини, Чортків евакуйовано, й о. Чепіль приїхав до Львова. Тут 16 липня 1945 р. його заарештовано та з іншими Василіянами вивезено вглиб Росії.” За спогадами сестри Татіяни Войтович з м. Чорткова, отець Чепіль, був засуджений на 15 років і сидів у в’язниці не в Росії, а в Україні – на Миколаївщині.
„Витяг із доповідної записки слідчого відділу УНКДБ по Львівській області до слідчої частини НКДБ УРСР та керівництва УНКДБ про роботу у грудні 1945 року ” подає хід слідства найважливіших справ, зокрема слідство справи по звинуваченню протоігумена чортківського василіянського монастиря о. Йосифа Івана Чепіля ЧСВВ. У Витязі говориться: „Чепіль Іван Федорович, 1897 р. народження, уродженець села Скварява Стара Жовківського району Львівської області, громадянин СССР, українець, безпартійний, з вищою богословською освітою, закінчив єзуїтський університет у Римі, до арешту був настоятелем монастиря “Василіян” у Львові. Чепіль арештований 17 липня 1945 р. 2-м Відділом УНКДБ Львівської області за те, що він був настоятелем монастиря ордену “Василіян” у Львові, активно виступав проти дій Радянської влади, які проводились у Західній Україні. ”
Під час слідства Чепіль розповів про те, що „у 1939 р. був направлений бути протоїгуменом у м. Чортків для створення там монастиря ордену “Василіян”, де і перебував до весни 1944 року.
Як подають документи радянських органів державної безпеки, „Чепіль, проживаючи в окупованім німцями м. Чорткові, підтримував зв’язок з окупаційною владою, зокрема зі старостою м. Чорткова – німцем Гаазе, на завдання якого проводив ворожу діяльність, систематично голосив антирадянські проповіді, у яких намовляв віруючих виконувати волю німецьких окупаційних властей у відношенні різних податків та відправки молоді на каторжні роботи у Німеччину. Як настоятель монастиря, Чепіль наказував підданим йому священикам до проведення антирадянської праці серед українського населення.
Крім того, щомісячно діставав до 200 примірників різної релігійної антирадянської літератури ( журнал “Місіонар”, “Календар Місіонаря” та інші), яку розповсюджував серед вірних, а також сам особисто виступав перед населенням з антирадянськими проповідями, спрямованими проти Марксо – Ленінського вчення про суспільство. ”
З документів радянських органів державної безпеки виникає, що о. Йосифа Чепіля ЧСВВ арештовано за спротив возз’єднання УГКЦ з РПЦ. Про це свідчить цитат: „Керівництво монастиря „Василіян” у м. Львові всяким способом старається спротивитися розповсюдженню звернення Ініціативної групи серед монахів. Настоятель монастиря ігумен Чепіль, після ознайомлення зі зверненням, заявив: “Ми уніатами народились, уніатами жили, а тепер нас Союз хоче зробити православними. Ні, вже уніатами ми і помремо. ”
Свій супротив проти приєднання УГКЦ з РПЦ, о. Чепіль виразив у збірному листі – заяві священиків м. Львова на чолі з Климентом Шептицьким до заступника голови РНК СРСР В. Молотова, 1 липня 1945 р. В кінці листа священики звертаються: “Тому в ім’я справедливості, в ім’я перемоги Радянського Союзу просимо залишити нам, нашому народові у західній Україні, ту свободу в церковних справах, якою ми користались сотні літ і на яку на основі радянських законів ми маємо повне право. ”
В іншому документі: „Про арештування настоятеля ордену „василіянів” Чепіля і священика Барсо розповідають самі монахи: „З нами біда, священиків арештували за те, що вони зібрали ввечері у неділю своїх вірних та прийняли від них присягу на вірність уніатській церкві. ”
У “Витязі із доповідної записки наркома держбезпеки УРСР С. Савченка до НКДБ СРСР про оперативну роботу по греко-католицьким монастирям у західних областях України. 20 лютого 1946 р.” згадується, також, про інших священиків-монахів ЧСВВ, які працювали тоді у чортківському василіанському монастирі. За архівальними матеріалами: „Вони вели роботу серед уніатського духовенства – прибічників об’єднання, намовляли віруючих залишитися в лоні уніатської церкви, при чому говорили наклепи про радянську реальність. Цими монахами були: “Горинь Степан Васильович, 1910 р. народження, уродженець с. Дулиби Дрогобицької області, українець, з вищою духовною освітою, та настоятель монастиря – Шкредко Володимир Іванович. Отець Шкредко Володимир 1914 р. народження, уродженець м. Мар’ямполь Івано-Франківської області, українець, з вищою духовною освітою, на територію СССР прибув у 1942 р. з м. Краснополя. В іншому архівному документі з 31 липня 1945 р. згадується: “Священик м. Чорткова Тернопільської області, монах ордену “Василіян” Шкредко заявив: “На православну віру я не перейду, скоріше всього залишу парафію та перейду на громадську роботу. Змусити мене бути православним ніхто не зможе. ”
У документах зазначається, що ці священики Чортківського монастиря “василіян”, після проведених арештів серед уніатського духовенства, боячись репресій, залишили парафії та перейшли на нелегальну діяльність. Проводиться їх розшук, з ціллю арештування.”
Яка подальша доля спіткала оо. Василіян – Гориня Степана та Володимира Шкретка у документах не знайдено.
Через переслідування радянської влади та загрозу арешту окремі греко-католицькі священики виїхали, як репатріанти до Польщі й, отримавши фіктивні документи як поляки. До таких, зокрема, належав василіянин о. Марко (Миколай) Дирда, який також кілька років ревно служив на Чортківщині. Літом 1945 р. він з документами на ім’я Мацея Сьрутви залишив с. Вовків Перемишлянського р-ну і зумів добратися до Варшави, звідки вже як Ян Сєдлецький у лютому 1946 р. нелегально виїхав через Чехословаччину, Німеччину та Францію до США.
Про особу та діяльність отця Марка Дирди ЧСВВ, також збереглось дуже мало відомостей. Тільки Чортківська гімназія у своєму інтернетовому сайті зберегла інформацію про о. Дирду, як про свого шкільного катехита: „Вересень 1941 року. Відновлено гімназію попереднього типу (навчання розпочалося наприкінці жовтня). Учителі, котрі на час більшовицької окупації перебували в підпіллі, знову почали тут викладати. Відновлено діяльність гімназійного хору і релігійне життя гімназистів. Новий катехит, о. Марко Дирда, рушій активного церковного, мистецького й товариського життя в гімназії, організував Марійську Дружину дівчат і хлопців, струнний оркестр, який кожного ранку під час Служби Божої в церкві на Долішній Вигнанці виконував духовні твори. Той же о. Марко Дирда керував гімназійним хором, “що крім співу під час недільних Служб Божих, давав вірним таки в церкві концерти духовної музики Бортнянського, Веделя тощо. Організував подібні концерти в довколишніх містечках і не тільки популяризував нашу церковну музику, але й поширював добру славу чортківської гімназії. Незабутнім залишився в пам’яті гімназійних хористів концерт на Святоюрській горі в палаті митрополита Андрея, також концерт церковної музики на Ясній Горі в Гошові” (учень д-р Степан Ворох).
Ще, до ліквідації УГКЦ з 1943 до 1946 р. парохом у церкві св. Покрови в Чорткові служив о. Яків Тимчук ЧСВВ. Тут, опісля сталінського „собору” НКВД змушував о. Якова перейти в московське православ’я. Мужній молодий ієромонах покинув парохію у Чорткові, але не зрікся католицької віри. У 1946-1947 рр. відкрито продовжував своє служіння парохом у с. Росохач Чортківського району. Після Йорданського водосвяття на річці Серет в 1947 р. отця Якова арештували та забрали до тюрми у Чортків. Це сталося тому, що православний священик з с. Угриня, доніс в НКВД, що о. Яків сповідав партизанів. Але, чудом о. Яків врятувався із в’язниці, проте, вже не повернувся на парафію до с. Росохач, але працював у підпіллі УГКЦ по усій Україні. Ім’я о. Якова Тимчука, а вірніше владики, бо про єпископський стан о. Якова вірні дізналися допіру після його смерті у 1988 р., особливо пов’язане з Чортківщиною, де на протязі десятиліть відігравав роль провідника й опікуна, духовного батька і вчителя віруючих катакомбної УГКЦ.
Могутня постать владики Якова, своєю жертовною душпастирською працею відіграла важливу роль для УГКЦ в умовах підпілля та мала велике значення для процесу легалізації, у яку щиро вірив, та нажаль, – не дочекався.
Cпогади прo підпілля УГКЦ на Чортківщині с. Тaтіяни Войтович з м. Чорткова, 26 січня 2010 року
Сестра Татіяна Войтович 1927 р. народження з с. Романівка Теребовлянського району Тернопільської області. З 1979 р. монахиня згромадження Пресвятої Родини. Мешкала в м. Чорткові на Синякові. Все життя працювала в дитсадку № 3 у Чорткові, але про те, що є монахинею ніхто не знав.
„Крім церкви Покрови у м. Чорткові, греко-католицькою теж була старенька дерев’яна церква Успіння Божої Матері, яка знаходилась на Старому Чорткові, тобто в центрі міста. Там не було пароха, там правили ті ж священики – василіяни, що й в Покровській церкві. Правили щонеділі інший, тобто почергово. У церкві Покрови правили отці василіяни з Гошівського монастиря: о. Марко Дирда, о. Володимир Шкредко, о. Яків Тимчук, о. Йосип Чепіль, о. Грудзіцький. Коли прийшла радянська влада отці Йосип Чепіль та Марко Дирда вирішили втікати за кордон. Отець Чипіль вже був старшого віку, повний, високого росту і вже не міг втікати за кордон, його зловили, а о. Дирда був молодий, худий і йому вдалося втікти до Америки. А о. Чепіль, був засуджений на 15 років і сидів у в’язниці на Миколаївщині. У м. Чорткові в однім домі мешкали та відправляли два світські священики: о. Павло Тавуцький та о. Кость Гаврилів. Коли прийшла радянська влада, на церкви накладали великі податки, а священиків змушували підписати православ’я, хто відмовлявся, того вивозили на Сибір. О. Павло Тавуцький згодився перейти на православ’я і навіть одружився та мав дві дочки.
Коли церкви на Чортківщині позакривали, або відібрали в руки православних попів, греко-католики 2 роки ходили до Чортківського римо – католицького костелу. Але, коли більшовики замордували польських священиків, костел закрили. Потім, у Покровській церкві та деякий час в костелі правив колишній греко-католицький священик Потурняк, який перейшов на православ’я.
Після смерті Сталіна, священиків випустили з в’язниць. Тоді почались відправи по домах. Біля Чорткова на Синякові відправляв Служби Божі у Марії Романюк, у отця Дідича. У м. Чорткові правилось у Бачинських, у Опацьких, у Воротилової, у Фостиків, у Бандурів,у Ольги Яхніцької. В останньої одного разу правив о. Єронім Тимчук ЧСВВ, але жінка на прізвище Михаленко завідомила у міліцію. Міліція приїхала та отця забрали, а усіх присутніх записали.
Сестри Пресвятої Родини мали захоронку у с. Біле, там мешкали с. Миронія і с. Таїса, у них також відправлялась Служба Божа. Не можна було казати нікому де була відправа, чи хто був на Літургії. Також, у сестер Пресвятої Родини на вул. Шопена часто правилась Літургія, там відправляли найчастіше Владика Яків Тимчук та о. Білан. Настоятелькою була с. Анісія, пізніше с. Меланія. Одного разу в хаті Григорія Бандури мала відправлятися Служба Божа з участю владики Павла Василика, але хтось заявив у міліцію і владика мусів рятуватися втечею яром.
Я, разом зі сестрою монахинею Любою Стокіпною їздили у Москву на голодівку за легалізацію УГКЦ. З Чортківщини, також, їздили Ольга Дідик, Наталка Яхніцка, Люба з сином Михайлом, Ольга Фостик з сином Петром, Василь Божагора.
У с. Зарваниця під час святкування 1000-ліття Хрещення України, мені було доручено збирати списки – підписи людей, які хочуть Греко-католицької Церкви. Тоді я назбирала 2 грубих зошити списків.
Що до владики Павла Василика, то він був дуже вічливою, культурною, прихильною до всіх людиною. Усі його дуже любили. Владика казав, щоб його кликати „вуйцьо”, і так ми його кликали. Навіть міліція знала, що він це „вуйцьо”.
Владику Якова називали „Маруська”. Коли одного разу треба було завідомити про приїзд брата о. Якова – Єроніма Тимчука, то говорилось по-телефону так: „Я зустрічалась у місті з Марущиною сестрою. Марущина сестра приїхала і буде стільки і стільки в Чорткові”.
Спогади про підпілля УГКЦ Василя Божагори з с. Біла Чортківського району, 10 серпня 2008 року
Моє знайомство з підпіллям почалося в 1971 році, коли я приїхав в м. Борщів до своєї тітки Кулій Марії Лаврентівни. В той час я до Православної церкви не ходив, а слухав Службу Божу по радіо з Ватикану. Під час розмови з тіткою, я розповів, що я ще не сповідався і не приймав Св. Причастя. Тому, вона дала мені свій молитовник, щоб я підготувався до сповіді і до Св. Причастя. Коли, я приїхав другим разом до тітки, то вона завела мене до підпільного священика Скорохода (імені не пам’ятаю). Цей священик відправляв Служби Божі у себе вдома, там, у нього я й висповідався та запричащався, і це було моє перше знайомство з підпільною УГКЦ.
Десь у 1972 р. житель м. Чорткова Григорій Бандура познайомив мене з монахинями Пресвятої Родини – с. Мирославою, с. Меланією, с. Нелею, які проживали у м. Чорткові по вул. Шопена 48. У сестер часто відправляв Службу Божу о. Яків Тимчук, де я й познайомився з о. Яковом. Під час Служби Божої після освячення дарів ніхто не піднімався з колін, аж після св. Причастя усі вставали. о. Яків у своїх проповідях використовував факти із життя підпільної церкви і ніколи не повторювався, а все казав нові і нові науки. Дуже прикро, що владика Яків Тимчук не дожив до виходу УГКЦ з підпілля.
Також, о. Яків дуже часто відправляв Літургії у Григорія Бандури, який мешкав у м. Чорткові по вул. Копичинецькій. Там було дуже зручно, бо хата була одна далеко від сусідів. У тій же хаті відправляли інші священики:о. Володимир Дідич, ієромонах з с. Буряківка Заліщицького району – о. Степан Деркач, о. М. Коржинський, о. Іван Сеньків, о. Тарас Сеньків та інші. Одного разу в хаті Григорія Бандури мала відправлятися Служба Божа з участю владики Павла Василика, але хтось заявив у міліцію і владика мусів рятуватися втечею яром.
Багато разів я був на Службі Божій у домі Григорія Бандури, яку відправляв о. Володимир Дідич, а також декілька разів був на відправі у хаті о. В. Дідича, який проживав на Синякові. Одного разу, ми домовились з о. В. Дідичем на відправу Служби Божої с. Біла по вул. Скалка в хаті Василя Багрія, це було під час Великодніх свят в понеділок ( який рік , не пригадую). Я з о. В. Дідичем приїхали автобусом до с. Білого, а далі треба було йти пішки, і тут почався дощ і ми три кілометри йшли пішки під безперервним дощем, і прийшли зовсім мокрі. Служба Божа правилась наступного дня вранці. В 1972 р. о. В. Дідич в домі Григорія Бандури дав мені шлюб з Мирославою Курніковською, і ми деякий час проживали в с. Семанівці. Моя мати була інвалідом, тому я часто привозив о. В. Дідича, або о. Я. Тимчука, щоб маму висповідали і уділили св. Причастя. Але, коли у 1978 р. помер о. В. Дідич, я змушений був звертатись до священика РМЦ з м. Борщова о. Маркіяна Трофимяка ( тепер єпископ РКЦ ).
О. Володимир Дідич раптово помер від серцевого удару 14 червня 1978 р. Похований у чужому гробовці на цвинтарі по вул. Залізничній. Похорон відслужив владика Павло Василик у співслужінні о. Миколи Сімкайла (тепер владика Коломийсько – Чернівецької єпархії ).
В селі Колиндяни жив ієромонах ЧСВВ Йосафат Білан з Гошівського монастиря. Після заслання повернувся в село з якого був родом. Працював в колгоспі бригадиром городної бригади. Він підпільно хрестив, вінчав, сповідав, – уділяв усі священичі послуги. У 1979 р. о. Йосафата Білан помер від цукрового діабету. На похорон зійшлись люди майже з всього села, та з околиць. Похорон відслужив о. Микола Сімкайло. Труну із тілом о. Йосафата люди несли через ціле село до цвинтаря. Тепер на місці, де проживав о. Йосафат збудовано каплицю.
В мене троє дітей – два сини і дочка. Старшого сина Андрія – Святослава та дочку Марію хрестив о. Яків Тимчук, а молодшого сина Юрія хрестив о. В. Дідич. Всі хрещення відбувалися у м. Чорткові на вул. Надрічній у хаті Степана Талохи- двоюрідного брата моєї дружини Мирослави.
У 80-х роках минулого століття владикою Павлом Василиком у підпіллі були висвячені багато молодих священиків, які прийшли на зміну тих священиків, які відійшли у вічність. У 1987 р. група священиків на чолі з єпископом Павлом Василиком заявили на цілий світ про вихід УГКЦ з підпілля. В той час на Чортківщині працювали два молодих священики – Тарас Сеньків та Іван Сеньків. Усі відправи відбувалися підпільно. Тому, я з іншими жителями села Біла, ходили на відправу до дому о. Тараса Сеньківа в с. Білобожниця. Також, відправи відбувались у Василя Багрія та Степана Соробся у с. Білому по вул. Скалка. А через деякий час у кожну п’ятницю нового місяця Богослужіння перенесли на вул. Зелена в с. Біла, де майже уся вулиця була католицькою, бо там раніше відправляв о. Яків Тимчук. Тут відправи відбувалися у 1988 р. З 1989 р. відправи перенесли до м. Чорткова. Тут Літургії відбувалися по вул. Шопена у Н. Яхніцької та в Є. Бояновської, по вул. Надрічна у С. Талохи, а також у Л. Дзьоника та М. Опацького.
30 квітня 1989 р. а це був Великдень, першу відкриту Службу Божу відправив о. Тарас Сеньків вночі на Синяківському цвинтарі в Чорткові. Було ще декілька священиків, які сповідали велику кількість народу. Тиждень, після того, померла моя мати Марія Божагора з дому Сусяк. Через те, що о. Тарас Сеньків на той час був зайнятий, похорон при великій кількості людей 9 травня 1989 р. відслужив о. Іван Сеньків. Службу Божа, Парастас і наука відбулись у хаті. На цвинтарі о. Іван Сеньків відправив Панахиду і знову виголосив проповідь про УГКЦ Це був перший відкритий похорон та Служба Божа у с. Білому.
16 липня 1988 р. я, Василь Божагора і Йосиф Шостак, який мав свою машину і ще чотири жінки зі села Біла поїхали до с. Зарваниці. Коли ми проїхали село Киданів і переїхали міст через річку Стрипу, нас зупинили міліціонери і сказали йти пішки до с. Зарваниці, а машину треба залишити. Ми повернулися до с. Киданів, де залишили машину, а самі пішли пішки до Зарваниці. Всюди було повно міліції, але вони нас більше не зачіпали. Підійшовши до місця де стояла капличка, ми побачили повно людей. Там горіло сотні свічок і люди відправляли молебень до Матері Божої. Через деякий час почався дощ. Ми ще трохи побули і одна з наших жінок сказала, що знає де можна переночувати, і ми всі пішли з нею до тієї хати. Там вже було повно людей з с. Біла і ми хто де міг розмістився на ночівлю. Ми обидва з Йосифом Шостаком спали на підлозі. Цілу ніч блискало, гриміло, падав дощ.
Під ранок, 16 липня дощ перестав лити і одна з жінок пішла у розвідку, подивитися що діється біля чудотворного місця. Повернувшись, сказала, що там підготовляються до Служби Божої, а священики сповідають. Ми усі скоро повставали і пішли туди, де мала бути відправа. Всюди було повно міліцейських машин і міліції, а люди все прибували і прибували. В цей час було повідомлено, що зі с. Сапова йде хресний похід, – процесія із запаленими свічками. Після цього почалася архієрейська Служба Божа. Співслужили владиці Павлу Василику отці Микола та Григорій Сімкайло. Голова Зарваницької сільської Ради декілька разів підходив до людей з мегафоном і кричав, що тут не можна відправляти і щоб люди розійшлися. Ані його, ані міліції ніхто не слухав. Опісля Служби Божої був закопаний дерев’яний хрест, який після цього сільська влада викопала і вкинула в річку Стрипу. Через рік було закопано другий дерев’яний хрест, який стоїть по сьогоднішній час.
Спогади про підпілля УГКЦ Михайлини Гошуляк з м. Чорткова, 25 серпня 2008 року
Коли наша церква була переслідувана, я і моя родина були у підпіллі. Духовним провідником для мене був владика Яків Тимчук. Я познайомилася з ним у сестер монахинь. Владика Яків організовував у Чорткові підпільно Апостольство Молитви. Кожного місяця на перший четвер, п’ятницю, суботу вони приїжджали до Чорткова. Ми всі були дуже щасливі, що могли приступити до сповіді і св. Причастя. На мою просьбу відправити Службу Божу, владика ніколи мені не відказали. Сестра Неля усюди з ними ходила. Владика Яків розказували нам, які чуда Господь їм посилає. Убого вдягнутий, переслідуваний, не мав постійного місця, все був у дорозі. Почувався дуже щасливим, тому, що служив Богові і міг ревно виконувати всі свої обов’язки, не зважаючи на ніякі перешкоди. Очі владики були дуже спокійні і лагідні. Ми з ним почувалися дуже щасливі. Його смерть була для нас непоправимою великою втратою. Але Господь нас не залишив сиротами, його послідовником став о. Тарас Сеньків. Молодий ревний о. Тарас відправив відкрито на Україні першу Великодню Службу Божу, за яку міг поплатитися своїм життям. Але, він, як Петрова скала нічого не боявся. З того часу почалася відкрито відправлятися Служба Божа. Хоч було сильне переслідування і натискна нього, але о. Тарас не зломився. Великою підтримкою і допомогою була для о. Тараса родина Фостиків. Їх маленький хлопчик Петро, який зараз є священиком, обслуговував на Службі Божій. То була ревна сім¢я, з якими отець міг поділитися і мати підтримку.
Спогади про підпілля УГКЦ Івана Бачинського з м. Чорткова, 27 липня 2008 року
Служба Божа, катихізація дітей, хрещення, всі інші обряди відбувались по домах, дуже таємно пізно у вечірній час, конспіративно. Вірних було дуже багато, іноді ледь поміщались у приміщенні. Сходились поодиноко, з вірою у серці і страхом, надією на краще, жадністю Божого слова, і прийняття Євхаристійного Ісуса до свого серця. Отець-владика був дуже простим по відношенню до вірних. Вмів порадити, потішити в якомусь горі чи нещасті. Молитвою, порадою потішав душевний стан людини. Сповняв усі обов’язки душпастиря. Характерним є те, що кому отець давав шлюб, то ніхто не розлучувався. Служба Божа відправлялась у різних місцях м. Чорткова. Особливо, де любили сходитися вірні УГКЦ, це вул. Грушевського у Ірини Воротилової, Волянського, вул. Молодіжна в Івана Бачинського, вул. Шопена у родини Сенишиних, вул. Колійова, де будинок був біля тротуару, вірні виходили, або входили поодинці і змішувались з людьми, що йшли по тротуару. Отець-владика всіх любив, тому то і його всі любили і поважали за духовну працю. Помер владика Яків в домі по вул. Броваровій у Самійла. Цікавий ще один епізод: коли вертався отець з чергового хрещення дитини, треба було перейти через міліцейський пост. Вертатись було нікуди, бо стало б підозріло. Його супровідник, взяв отця на плечі і сміливо йшов на міліцейський пост. Міліціонер зупинив їх і запитав, що таке. Супровідник отця сказав, що то його товариш, який напився, а живе недалеко, тому він вирішив його занести додому. Міліціонер їх відпустив.
Спогади про підпілля УГКЦ Люби Дмитровської, з м. Чорткова, січень 2010 року
Коли мені було 7 років, а сестрі Марійці 6, ми з мамою ходили в церкву Покрови, де правив священик Потурняк, а також ходили в костел, де відправляв молодий священик – Марек. Потім усі церкви позакривали, тільки відправлялось в римо-католицькому костелі. Але невдовзі й костел закрито і перетворено його на склад. Дехто слухав Службу Божу по радію, зокрема і я купивши собі радіо „Серенада”. Кожної неділі, а часом в будні правилась Літургія з Ватикану, і я включала як то кажуть на все горло і слухала, а навіть й вікна відкривала щоб інші чули. Я ще не розуміла тоді, що навіть у своїй хаті міліція може заборонити слухати Службу Божу. Трансляцію з Ватикану не було добре чути, тому що перебивали – шипіло, торохтіло, шуміло, так що виразно не було чути відправи. Також передавало радіо „Свобода”, де говорили про кардинала Йосипа Сліпого, який був у тюрмі, нічого не їв, а тільки жив на молитві і воді, та витримував. У в’язниці усі йому дивувалися і казали, що це сильний слуга Божий, якого Божа присутність укріплювала духовно і фізично. Передавалась Служба Божа по-українськи, а потім по-польськи, а також і з Америки, Ізраїлю, але усе шаркотіло, шуміло, перебивали, не було виразно чути, проте Господь сильний, можна було чути співи, проповіді лунали до серця. І якщо можна було зрозуміти одне Боже слово, душа раділа, Святий Дух відкривав і роз’яснював те, що не було зрозуміло. Шукалося Бога та його істини. Шукалося Бога та його лиця, присутності. Тіло як тіло, але дух шукає духовного, тому, що в нас є дух Божий. Людину можна взяти в кайдани, але слово Боже – ніколи, бо воно живе і діюче.
Так і тоді Божа присутність вела нас і ми познайомились з Олею Фостик та її сім’єю, де тоді збирались на Службу Божу в її хаті. Спочатку нас було мало: Оля Фостик з сім’єю, Опацькі та я з сином Михайликом. Усе було вечорами, відправлялось також в Опацьких, в сестри Філі на вул. Шопена, у сестер біля 1 школи. Правили молоді священики – Тарас Сеньків, Іван Сеньків, або старший священик Яків Тимчук, який згодом помер. Так переходили з хати в хату, тому, що в однім домі не можна було збиратися, щоб не викликати підозри, бо міліція ходила за нами і розганяла, а священиків забирали в тюрми. Було й так, що сусіди видавали.
Пізніше з хат відправляти Літургію перейшли на цвинтар Синякова, тоді уже було більше людей. Там для священика зробили капличку з полотна, де він міг виложити Святі Тайни. До Служби Божої священикові прислуговували діти Петро Фостик та мій син Михайлик, вони ж прислуговували й по домах під час відправ. Я і пані Опацька ходили збирати квіти та барвінок, щоб сплести вінок. І тим віночком ми обмотували хрест і капличку, де священик викладав Святі Тайни. На цвинтарі також міліція не давала спокою, приїжджали машинами та кричали через рупор: „Тарас Сеньків, припиніть Службу Божу!” Він не зважаючи на це продовжував служити, опісля Літургії вони підходять та забирають його в машину і в відділ.
Тоді на цвинтарі громада збільшилась. Йшла зима, тому перейшли відправляти правити у церкву Вознесіння – історичний дерев’яний храм. Цей храм був віддавна закритий, обшарпаний та понищений, а наоколо зарослий бур’янами. Привівши до ладу цей храм, там відправляли Святі Літургії о. Тарас Сеньків, та почергово о. Іван Сеньків, Владика Павло Василик та інші.
У 1989 р. я з сином Михайликом, який мав 10 рочків, їздили голодувати у Москву на Арбат за легалізацію УГКЦ. Ми на Арбаті стояли з плакатами, з нами з Чорткова були о. Тарас Сеньків, сестри Пресвятої Родини – Татіяна Войтович, та багато інших людей. Син Михайлик був убраний у вишиту сорочку. Його питали чому він не в школі, а він відповів, що обстоює Греко-католицьку церкву. І почали його страшити, що заберуть від мами і вивезуть до школи, але син сказав, що не піде ніде від мами і громади, бо стоїть за церкву. Ми були цілий місяць на голодовці, співали церковні пісні, відправляли Літургії та Молебні, молилися і таким способом духовно себе підживляли, що дійсно фізично їди не хотілося. В Москві ми мешкали на квартирі, а з нами були Степан Хмара, та священики, там також ми відправляли Службу Божу.
Спогади про владику Якова Тимчука, жительки м. Чорткова Оксани Мандзій, грудень 2008 року
В родині моїх батьків, світлої пам’яті Тадея і Мирослави Опацьких, нас було четверо дітей. Виховували нас в любові до Бога, до ближнього, до християнських українських традиції і звичаїв.
Десь на початку 60-х років батьки зібрали нас, дітей великої і дружньої родини Опацьких, Козаків, Чичило, Бубликів (а жили ми всі поряд, хата в хату) на зустріч із отцем Яковом. Наказали нам нікому про це не розказувати.
Пам’ятаю, я дуже хвилювалася, напевно, від таємничості події. Але зайшов до кімнати отець – веселий, усміхнений, невимушено повів з нами розмову, і всі переживання розвіялись. На цій і подальших катехизаціях отець Яків вчив нас жити по-християнськи, виконувати Божі заповіді, шанувати батьків. Пізніше ще декілька разів були в нас духовні зустрічі з Владикою в нашому домі, в цьоці Вероні Чичило. Її дочці Тетяні преосвященний давав шлюб в хаті її бабці, цьоці Козакової. Так жила наша родина з благословенням Владики (правда, тоді ми не знали, що наш о. Яків – Владика).
В 1975 р. преосвященний благословив нас з чоловіком на подружнє життя в домі моєї бабці в Тернополі. В 1977 хрестив нашу донечку Христину, мою похресницю Таню в домі її бабці Дильонг Осипи.
Йшли роки, підростали наші діти. Пригадую, як у 80-х роках Владика відправляв Службу Божу в домі мого вуйця і цьоці Мирослава і Анни Опацьких. До цих подій вони готувалися, як до великого свята. Разом з нами там завжди були пані Оля та пан Володимир Фостики, Ірина Михайлівна Воротилова, цьоця Вероня Довгань, наша родина. В домі Фостиків і п. Воротилової я сповідалася перед шлюбом свого брата.
Пригадую літо 86-ого. Я супроводжувала Владику до дому вуйця Опацького. Преосвященний до мене каже: «Дитинко, не йди біля мене, йди вперед, бо то небезпечно». В той день наша донька і племінниця приступили до Першого Святого Причастя. Скромно, з віночком з ромашок на голові, з лілійкою і свічкою в руці і з Ісусом в серці.
На жаль, вже немає з нами нашого Владики, ні дорогих батьків, ні рідних, котрі засівали в серці Божу Любов. Але я, моя родина завжди будемо в молитвах дякувати їм за те, що виховали нас в християнському дусі, з любов’ю до Бога і до людей і в пошані до віри своїх предків.
Вічна їм пам’ять, вічна пам’ять і наші щирі молитви за світлу душу сповідника нашої віри преосвященного Владики Кир Якова Тимчука.
Галина Грицьків, м. Чортків – Вірш присвячений владиці Якову Тимчуку
Владико, Якове Тимчук
Вже 20 літ, як з Ваших рук
Благословення не приймаєм…
Та Ви на Небесах, ми знаєм,
У Бога просите для нас,
Щоб не вернувсь ніколи час,
Коли, ховаючись від влади,
Богослужіння скрізь провадив…
І по хатах, і по пивницях,
Воду освячував в криницях,
Хрестив дітей і шлюбував,
І сповідав, і причащав,
Навіть в останнюю дорогу,
Як було треба, проводжав.
І вимолили Ви для нас
Свободу Церкви в трудний час.
Та ще ми будем Вас просити
За нашу молодь все молитись,
Бо в час свободи України
Духовність зазнає руїни…
Не так свободу уявляють,
Бо навіть в піст п’ють і гуляють,
Їм долар, євро очі сліпить…
Нас страх бере, що не помітить,
Як в сіть нечистого впаде,
В гріхах потоне, пропаде.
За нас Ви Господа моліть,
Нам в силі бути поможіть
Дорогу юних випрямляти,
До Господа їх спрямувати…
Хай веселяться, бо ж всі юні,
Ми, старші, вже були в комуні,
І вирвались, і вдячні Богу,
Що Божу вибрали дорогу.
З Ним нові храми ми будуєм,
Дорогу молоді торуєм,
Якою йтиме в майбуття
З Пречистою в ім’я Христа.
Поклін приймайте від мирян,
Що будуть завше вдячні Вам,
За Вас ми молимось, щоб Ви
В Раю із Господом були.
Більше про життя і діяльність Преосвященнішого Владику Кир Якова Ярослава Тимчука ЧСВВ i про легалізацію УГКЦ, і церкву Пресвятої Покрови більше можна дізнатися за посиланнями:
14 жовтня 1905 року на свято Покрови Пресвятої Богородиці храм освятив єпископ УГКЦ Григорій Хомишин. – Джерелo: https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A6%D0%B5%D1%80%D0%BA%D0%B2%D0%B0_%D0%A1%D0%B2%D1%8F%D1%82%D0%BE%D1%97_%D0%9F%D0%BE%D0%BA%D1%80%D0%BE%D0%B2%D0%B8_%28%D0%A7%D0%BE%D1%80%D1%82%D0%BA%D1%96%D0%B2%29
Блаженний Владика Григорій Хомишин – Джерелo: https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D1%80%D0%B8%D0%B3%D0%BE%D1%80%D1%96%D0%B9_(%D0%A5%D0%BE%D0%BC%D0%B8%D1%88%D0%B8%D0%BD)
”о. Єронім Тимчук ЧСВВ і Владика Яків Тимчук ЧСВВ – Незламні: Історія двох братів – священиків УГКЦ – Джерелo: https://www.youtube.com/watch?v=TMjYvUiJe_w&t=484s
Ісповідники віри. Блаженний владика Григорій Хомишин: душпастир і будівничий – Джерелo: https://synod.ugcc.ua/data/sogodni-mynae-77-ma-richnytsya-vidhodu-do-vichnosti-vladyky-grygoriya-homyshyna-11008/
о. Марко Дирда, ЧСВВ – Джерелo: https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B0%D1%80%D0%BA%D0%BE_%D0%94%D0%B8%D1%80%D0%B4%D0%B0
Владика Яків Тимчук, ЧСВВ – Джерелo: https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%AF%D0%BA%D1%96%D0%B2_(%D0%A2%D0%B8%D0%BC%D1%87%D1%83%D0%BA)
IСПОВIДИК ВIРИ – Джерелo: https://www.buchacheparchy.org.ua/pro-ieparkhiiu/pro-vladyku-yakova-tymchuka.html
«ЦІНІМО ТЕ, ЗА ЩО ВОНИ ВІДДАЛИ СВОЄ ЖИТТЯ», – ВЛАДИКА ДИМИТРІЙ ГРИГОРАК, ЧСВВ – ЄПАРХ БУЧАЦЬКИЙ. – Джерелo: https://www.youtube.com/watch?v=Jxdax9u-6A4
ЯКІВ ТИМЧУК – МАТЕРІАЛ З ВІКІПЕДІЇ — ВІЛЬНОЇ ЕНЦИКЛОПЕДІЇ. – Джерелo: https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%AF%D0%BA%D1%96%D0%B2_(%D0%A2%D0%B8%D0%BC%D1%87%D1%83%D0%BA)
Владика Яків Тимчук ЧСВВ Підпільний єпископ, єпископ-помічник Івано-Франківської єпархії – Джерелo: https://synod.ugcc.ua/data/vladyka-yakiv-tymchuk-10939/
АКАДЕМІЯ, ПРИУРОЧЕНА ПАМ’ЯТІ IСПОВIДНИКУ ВIРИ ВЛАДИЦІ ЯКОВУ ТИМЧУКУ ЧСВВ. – Джерелo: https://cerkiew.net.pl/inne-informacje/%d0%b0%d0%ba%d0%b0%d0%b4%d0%b5%d0%bc%d1%96%d1%8f-%d0%bf%d1%80%d0%b8%d1%83%d1%80%d0%be%d1%87%d0%b5%d0%bd%d0%b0-%d0%bf%d0%b0%d0%bc%d1%8f%d1%82%d1%96-i%d1%81%d0%bf%d0%be%d0%b2i%d0%b4%d0%bd/
Дорога правди владики Якова Тимчука, ЧСВВ До 100-річчя від дня народження – Джерелo: https://misionar.in.ua/publish/z-zhyttia-chsvv/doroga-pravdi-vladiki-yakova-timchuka-chsvv-do-100-richchya-vid-dnya-narodzhyennya/
Про Iсповiдника вiри Владику Якова Тимчука, ЧСВВ – Ольга Біла Фостик – 17.11.2024. – Джерелo: https://www.youtube.com/watch?v=rQpAappRjSU
БОРОТЬБА ЗА ЛЕГАЛІЗАЦІЮ ЦЕРКВИ – 14 листопада 2019 р. Б. число 44 (1287) НОВА ЗОРЯ ст. 3 – Джерелo: https://novazoria.com.ua/wp-content/uploads/2020/06/%D0%A7%D0%B0%D1%81%D0%BE%D0%BF%D0%B8%D1%812019.%E2%84%96_44.pdf
У ВСЯКІЙ НЕЗРОЗУМІЛІЙ СИТУАЦІЇ – МОЛИСЯ – МІСІОНАР № 12 (317) ГРУДЕНЬ 2019. Ст. 49-53 – Джерелo: https://misionar.in.ua/archive/journals/misionar-12-320/
ХРИСТИЯНСЬКИЙ ГОЛОС – РІК ВИДАННЯ • JAHRGANG 71 ГРУДЕНЬ • DEZEMBER 2019 Nr. 24 (3028) – ст 4, 5. – Джерелo: http://cerkiew.gdansk.domiwka.info/wp-content/uploads/2019/12/2019%D1%80.24.-%D0%A5%D1%80%D0%B8%D1%81%D1%82%D0%B8%D1%8F%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9-%D0%93%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D1%81-30278..pdf
Дорога правди владики Якова Тимчука, ЧСВВ До 100-річчя від дня народження – Джерелo: – https://osbm.in.ua/news/publish/doroga-pravdy-vladyky-yakova-tymchuka-chsvv-do-100-richchya-vid-dnya-narodzhennya/
ДЕНЬ СМЕРТІ ІСПОВІДНИКА ВІРИ УГКЦ ПІДПІЛЬНОГО ЄПИСКОПА-ПОМІЧНИКА ІВАНО-ФРАНКІВСЬКОЇ ЄПАРХІЇ УКРАЇНСЬКОЇ ГРЕКО-КАТОЛИЦЬКОЇ ЦЕРКВИ – КИР ЯКОВА ТИМЧУКА ЧСВВ – Джерелo: https://cerkiew.net.pl/zycie-ugkc/32-%D1%80%D1%96%D1%87%D0%BD%D0%B8%D1%86%D1%8F-%D0%B4%D0%BD%D1%8F-%D1%81%D0%BC%D0%B5%D1%80%D1%82%D1%96-%D1%96%D1%81%D0%BF%D0%BE%D0%B2%D1%96%D0%B4%D0%BD%D0%B8%D0%BA%D0%B0-%D0%B2%D1%96%D1%80%D0%B8-%D1%83/
ДЕНЬ ДОВІЧНИХ ОБIТIВ IСПОВIДИКА ВIРИ ПРЕОСВЯЩЕННІШОГО ВЛАДИКИ ЯКОВА ТИМЧУКА ЧСВВ, – ПІДПІЛЬНИЙ ЄПИСКОП-ПОМІЧНИК СТАНИСЛАВІВСЬКОЇ ЄПАРХІЇ – „82 років тому 13 вересня 1942 року в Крехові Преосвященніший Владика Кир Яків Ярослав Тимчук ЧСВВ склав вічні обіти.” – Джерелo: https://cerkiew.net.pl/z-historii-cerkwi/%d0%b4%d0%b5%d0%bd%d1%8c-%d0%b4%d0%be%d0%b2%d1%96%d1%87%d0%bd%d0%b8%d1%85-%d0%be%d0%b1i%d1%82i%d0%b2-i%d1%81%d0%bf%d0%be%d0%b2i%d0%b4%d0%b8%d0%ba%d0%b0-%d0%b2i%d1%80%d0%b8-%d0%bf%d1%80%d0%b5%d0%be/
ДЕНЬ СВЯЩЕНИЧОГО РУКОПОЛОЖЕННЯ ПРЕОСВЯЩЕННІШОГО ВЛАДИКИ КИР ЯКОВА ТИМЧУКА ЧСВВ, – ПІДПІЛЬНИЙ ЄПИСКОП-ПОМІЧНИК СТАНИСЛАВІВСЬКОЇ ЄПАРХІЇ УКРАЇНСЬКОЇ ГРЕКО-КАТОЛИЦЬКОЇ ЦЕРКВИ. – „80 років тому 3 січня 1943 року відбулись Священичі свячення Преосвященного Владики Кир Яківа Ярослава Тимчука ЧСВВ у м. Ярославі (Польща)” – Джерелo: https://cerkiew.net.pl/z-historii-cerkwi/%d0%b4%d0%b5%d0%bd%d1%8c-%d1%81%d0%b2%d1%8f%d1%89%d0%b5%d0%bd%d0%b8%d1%87%d0%be%d0%b3%d0%be-%d1%80%d1%83%d0%ba%d0%be%d0%bf%d0%be%d0%bb%d0%be%d0%b6%d0%b5%d0%bd%d0%bd%d1%8f-%d0%bf%d1%80%d0%b5%d0%be-21/
ДЕНЬ ПОМИНАННЯ ІСПОВІДНИКА ВІРИ ПРЕОСВЯЩЕННОГО ВЛАДИКИ КИР ЯКОВА ТИМЧУКА ЧСВВ – ПІДПІЛЬНИЙ ЄПИСКОП-ПОМІЧНИК СТАНИСЛАВІВСЬКОЇ ЄПАРХІЇ УГКЦ – „20 грудня 1988 року помер Владика Яків Тимчук ЧСВВ, у м. Чорткові.” – Джерелo: https://cerkiew.net.pl/z-historii-cerkwi/%d0%b4%d0%b5%d0%bd%d1%8c-%d0%bf%d0%be%d0%bc%d0%b8%d0%bd%d0%b0%d0%bd%d0%bd%d1%8f-%d1%96%d1%81%d0%bf%d0%be%d0%b2%d1%96%d0%b4%d0%bd%d0%b8%d0%ba%d0%b0-%d0%b2%d1%96%d1%80%d0%b8-%d0%bf%d1%80%d0%b5%d0%be-3/
ДЕНЬ ПОМИНАННЯ О. ЄРОНІМА ТИМЧУКА, ЧСВВ, СВЯЩЕННИК УГКЦ, ДУШПАСТИР КАТАКОМБНОЇ УГКЦ, РЕКТОР ПІДПІЛЬНОЇ СЕМІНАРІЇ – „25 лютого 1994 року в Коломиї на Івано-Франківщині помер Єронім Тимчук (в світі Євген), ЧСВВ, священник УГКЦ (1931), душпастир катакомбної УГКЦ, ректор підпільної семінарії. Брат єпископа УГКЦ, ЧСВВ Якова Тимчука.” – Джерелo: https://cerkiew.net.pl/z-historii-cerkwi/%d0%b4%d0%b5%d0%bd%d1%8c-%d0%bf%d0%be%d0%bc%d0%b8%d0%bd%d0%b0%d0%bd%d0%bd%d1%8f-%d0%be-%d1%94%d1%80%d0%be%d0%bd%d1%96%d0%bc%d0%b0-%d1%82%d0%b8%d0%bc%d1%87%d1%83%d0%ba%d0%b0-%d1%87%d1%81%d0%b2%d0%b2/
ДЕНЬ ПОМИНАННЯ С. СОЛОМІЇ БІЛОЇ – ЗГРОМАДЖЕННЯ СЕСТЕР СЛУЖЕБНИЦЬ НДМ – „Також велику підпільну місію в цей час провадили Василіяни – о. Яків і о. Єронім Тимчуки.” – Джерелo: https://cerkiew.net.pl/z-historii-cerkwi/%d0%b4%d0%b5%d0%bd%d1%8c-%d0%bf%d0%be%d0%bc%d0%b8%d0%bd%d0%b0%d0%bd%d0%bd%d1%8f-%d1%81-%d1%81%d0%be%d0%bb%d0%be%d0%bc%d1%96%d1%97-%d0%b1%d1%96%d0%bb%d0%be%d1%97-%d0%b7%d0%b3%d1%80%d0%be%d0%bc%d0%b0/
НА СВЯТО ВЕРХОВНИХ АПОСТОЛІВ ПЕТРА І ПАВЛА В СОБОРІ НЕПОРОЧНОГО ЗАЧАТТЯ ПРЕСВЯТОЇ ДІВИ МАРІЇ В МОСКВІ. – Джерелo: https://cerkiew.net.pl/z-historii-cerkwi/35-%d1%80%d0%be%d0%ba%d1%96%d0%b2-%d1%82%d0%be%d0%bc%d1%83-%d0%bd%d0%b0-%d1%81%d0%b2%d1%8f%d1%82%d0%be-%d0%b2%d0%b5%d1%80%d1%85%d0%be%d0%b2%d0%bd%d0%b8%d1%85-%d0%b0%d0%bf%d0%be%d1%81%d1%82%d0%be/
«СВІТЛА ПАМ’ЯТЬ ЦЬОГО ПРИКЛАДНОГО ЧЕНЦЯ-ВАСИЛІЯНИНА ДОВГО ЖИТИМЕ НЕ ТІЛЬКИ В МАНАСТИРСЬКИХ ХРОНІКАХ, АЛЕ Й У СЕРЦЯХ ЙОГО СПІВБРАТІВ, А ПРИКЛАД ЙОГО ЧЕСНОТ ПОТЯГАТИМЕ ГРЯДУЧІ ПОКОЛІННЯ» – Джерелo: https://www.facebook.com/osbm.in.ua/posts/65-%D1%80%D0%BE%D0%BA%D1%96%D0%B2-%D1%82%D0%BE%D0%BC%D1%83-29-%D0%BB%D0%B8%D0%BF%D0%BD%D1%8F-1960-%D1%80%D0%BE%D0%BA%D1%83-%D0%B2-%D0%B6%D0%BE%D0%B2%D0%BA%D0%B2%D1%96-%D0%B2-%D0%BB%D1%96%D0%BA%D0%B0%D1%80%D0%BD%D1%96-%D1%83%D0%BF%D0%BE%D0%BA%D0%BE%D1%97%D0%B2%D1%81%D1%8F-%D0%B2-%D0%B3%D0%BE%D1%81%D0%BF%D0%BE%D0%B4%D1%96-%D1%96%D1%94%D1%80%D0%BE%D0%BC%D0%BE%D0%BD%D0%B0/1188449276643443/
ПРОПОВІДЬ ВЛАДИКИ ДМИТРА ГРИГОРАКА ЧСВВ – 15.11.2018 – Джерелo: https://www.youtube.com/watch?v=GqZPYjajfks
Фашистська бомба на Тернопільщині зруйнувала капличку, однак вціліло скульптурне зображення Матері Божої (фотоісторія) – http://www.t-weekly.org.ua/index.php?option=com_content&view=article&id=8083:2013-03-27-21-58-14&catid=6:2011-01-24-17-19-17&Itemid=5
«Українська греко-католицька церква на Чортківщині у 1939-1991 роках» – Джерелo: https://teren.in.ua/news/krakiv-vydav-knygu-pro-pidpillya-ugkts-na-ternopilshhyni_14952.html
Фото і відео – Джерелo: https://www.facebook.com/olga.fostyk/posts/pfbid02cxngdt4NJ4qwmYvoBW9uZjStpnyYSSZfXU1zk8SXhzzfkHxxULLrrEKdFPMJG2QNl
о. Петро Фостик
