У цьому випуску нашої рубрики „Ойономія. Християнський погляд на економічне життя” звернемося до августинівського бачення „Міста Божого” як до двох любовей, що творять два міста і проходять крізь усю людську історію.
У сьогоднішньому випуску ознайомимося з трактатом святого Августина «De civitate Dei» (Про Боже місто), в якому Отець Церкви роздумує про історію людства як співіснування «Божого міста» та «Земного міста». Він розпочинає свій твір з біблійного образу: «славне говориться» про Місто Боже. Проте дуже швидко стає зрозуміло, що його цікавить не архітектура, не політична столиця і не модель християнської держави. Він хоче показати походження, розвиток і кінець двох міст – Божого і земного. Вже на початку другої великої частини твору автор стверджує, що йдеться про дві спільноти, які в теперішньому віці «змішані та переплетені» між собою. Словом, обидва міста проходять крізь одну й ту саму історію, живуть поруч, перетинаються, конфліктують і часто зовні виглядають не так легко розрізненими.
Дві любові, що творять два міста
Найвідоміший підхід Августина міститься в XIV книзі. Вона розкриває те, що дві любові створили два міста. Земне місто постає з любові до себе, аж до несприйняття Бога; небесне – з любові до Бога, аж до забуття себе. Для Августина тут ключовим є саме слово «любов». Не політичний режим, не етнічне походження, не навіть формальна належність до певної релігійної спільноти творять місто в остаточному сенсі, а те, що серце людини ставить на найвище місце. Місто – це форма спільності, яка виростає з порядку любові, тому історія для нього є духовною драмою людських прихильностей.
Августин відразу розгортає цей контраст. Земне місто «хвалиться собою», небесне – «Господом». Одне шукає слави від людей, інше має за найбільшу славу самого Бога як свідка сумління. В одному правителі і народи, які вони підкорюють, спонукувані любов’ю до панування; в іншому – правителі й підлеглі служать одне одному в любові: одні дбаючи, інші слухаючись. Цей момент показує, що Августин не уявляє Боже місто як безформну духовність. Воно теж має порядок, владу, послух, спільне життя, але цей порядок народжується не з гордості, а з любові, не з панування, а зі служіння.
Земне місто
Було б великою помилкою читати Августина занадто спрощено, ніби земне місто – це просто «нехристияни», а Боже місто – «хороші віруючі». У De civitate Dei все набагато глибше. Земне місто – це духовний лад, у якому створене добро стає остаточним добром. Людина поклоняється не Творцеві, а творінню, не підноситься до Бога, а замикається в собі. Саме тому Августин може критикувати не лише поганську релігію, а й саму римську пристрасть до слави, величі та панування. Його цікавить внутрішній принцип життя бо там, де людина живе любов’ю до себе як до останньої інстанції, там починає формуватися земне місто.
Через це Боже місто є спільнотою тих, хто справді спрямований до Бога. Воно має свою історію, своїх громадян, свої обітниці, але його глибина не вичерпується соціологією. Августин мислить у категоріях паломництва і остаточного призначення. Небесне місто вже присутнє в історії, але ще не з’явилося в повноті. Воно йде крізь віки, користуючись речами цього світу, але не роблячи їх своїм остаточним домом.
Паломництво небесного міста
Одна з найкрасивіших і найточніших думок Августина полягає в тому, що небесне місто тепер перебуває в стані паломництва. Воно живе серед земних народів, користується мовами, законами, звичаями й установами цього віку настільки, наскільки це не шкодить благочестю і вірі. Воно не нехтує земним миром. Навпаки, воно прагне і береже його, бо в умовах історії саме мир дозволяє людині жити, працювати, виховувати дітей, молитися і шукати Бога, але небесне місто не плутає земний мир із остаточним миром. Воно користується нижчим добром заради вищого.
Августин не закликає християн нехтувати громадянським життям. Він не пропонує знищити земну політику, але дуже чітко розставляє ієрархію: земне є важливим, проте не остаточним. Боже місто не відмовляється від історії, але й не вкладає у неї всю надію. Саме тому християнин може бути активно присутнім у суспільстві і водночас не прославляти жодного земного порядку.
Мир як спокій порядку
У XIX книзі De civitate Dei Августин помістив один із найвідоміших своїх висловів, що полягає в тому що мир є «спокоєм порядку». Це означає, що мир для нього не є лише відсутністю війни. Мир є станом, у якому речі, особи, стосунки й любов займають належне їм місце. Звідси він вибудовує цілу низку визначень:
* мир тіла – це впорядковане співвідношення його частин;
* мир душі – впорядковане спокійне життя бажань;
* мир між людиною і Богом – впорядкований послух віри вічному законові;
* мир між людьми – впорядкована згода;
* мир небесного міста – досконала й гармонійна насолода Богом і одне одним у Бозі.
Це один із тих фрагментів, де Августин найточніше показує, що Боже місто є спільнотою досконалого порядку любові. В цьому сенсі земне місто теж має свій мир, але він нижчий і крихкіший. Воно може прагнути політичної стабільності, громадянської згоди, військової безпеки чи правового ладу. Августин не заперечує, що все це є справжніми благами, але вони не можуть бути останнім горизонтом людини. Лише небесне місто має мир, який уже не може бути порушений, бо він коріниться в самому Богові, тому земний може співіснувати з гріхом, а небесний є плодом повного зцілення любові.
Августин пише De civitate Dei на тлі падіння Риму, але його відповідь значно ширша за політичну думку. Він хоче показати, що історія не керується сліпою долею, а має глибокий напрям. Боже місто в Августина є водночас історичним і есхатологічним, воно вже має своїх громадян у часі, але його повна форма ще попереду. Воно вже присутнє, але ще не завершене.
Мета Божого міста– вічне блаженство
Остання книга De civitate Dei присвячена кінцеві Божого міста, тобто вічному щастю святих. Тут Августин уже говорить не про паломництво, а про сповнення. Це місто вічне і його блаженство не припиниться, тому його громадяни житимуть у повноті відновленого життя. Важливо, що для Августина це досконале добро, в якому вже немає смерті, втрати, суперечності чи внутрішньої розірваності. Там буде те, що він називає істинним і повним щастям і саме тому Місто Боже є обітницею остаточного призначення людини.
Отже, згідно з Августином, Боже місто – це спільнота, створена любов’ю до Бога, паломницька в теперішньому віці, змішана в історії із земним містом, що користується земним миром, не обожнюючи його, і спрямована до вічного миру, який є досконалою насолодою Богом і одне одним у Бозі. А земне місто – це спільнота, сформована любов’ю до себе, жадобою слави і панування, прагненням знайти остаточне добро в межах створеного світу.
Олена Комісаренко
Місто Боже у святого Августина: дві любові, два міста, одна історія – Джерелo: https://www.vaticannews.va/uk/world/news/2026-04/oikonomia-121-de-civitatis-dei.html
Українська передача 29.04.2026 – Джерелo: https://www.vaticannews.va/uk/podcast/ukrainian-podcast-list/2026/04/ukrainian-programme-29-04-2026.html
ДВІ ЛЮБОВІ, ДВА МІСТА, ОДНА ІСТОРІЯ – МІСТО БОЖЕ У СВЯТОГО АВГУСТИНА – Джерелo: https://www.youtube.com/watch?v=afURXS3NbIM
Фото і відео – Джерелo: https://www.facebook.com/olga.fostyk/posts/pfbid027BkQYPcPjSQ62wGfSXYSwkWEXfLUEVqz518DagHYMQYHtvmKp8SRQanFWvjRnhjtl
о. Петро Фостик
