Отець Олександр Богомаз, греко-католицький священник, пережив російську окупацію в Мелітополі, допити, а потім видворення. «Ми не знали, коли прийдуть до нас, надягнуть мішок на голову і заберуть нас звідси», –ділиться він, додаючи також, що бути поруч з вірними, які там залишилися, було для нього честю.
«Католикам усього світу хочу сказати, що Бог є ближчим, ніж ми можемо собі уявити. І також прошу молитися за наш народ, щоб ми всі могли бути свідками не лише руїн: ми хочемо бути свідками того, як Бог відновляє», – це слова 34-річного греко-католицького священника о. Олександра Богомаза, який протягом дев’яти місяців від початку російського вторгнення і до свого видворення служив вірним у місті Мелітополі, окупованому від 26 лютого 2022 року. Про це він розповів в інтерв’ю для ватиканських медіа.
Греко-католицька парафія в Мелітополі була заснована у 2010 році священником словацького походження отцем Петром Креніцким. «Я був одним з перших парафіян, які там почали ходити до церкви, – ділиться отець Олександр, – і потім був першим семінаристом, який пішов з нашої парафії до Київської Трьохсвятительської семінарії УГКЦ. Потім до семінарії пішло ще четверо хлопців. В нас був жвавий розвиток: ми засновували нові громади в Мелітополі, по навколишніх селах. В Мелітополі, де все починалося з одного священника і трьох парафіян, вже на момент 23 лютого 2022 року було п’ять греко-католицьких священників і один римо-католицький».
Душпастирська діяльність, за словами священника, включала працю з дітьми та молоддю. Була Спільнота матерів в молитві і Лицарі Колумба, два Доми милосердя для літніх людей, які були одинокими чи мали інвалідність. Священики дбали також про бездомних. Одним з осередків служіння мелітопольських греко-католицьких священників була також парафія святого пророка Іллі в селі Снігурівка, де отець Креніцкий відбудував стару менонітську церкву, і куди щорічно організовували піші паломництва з Мелітополя. До Мелітополя також щороку приїжджали місіонери від “Школи Марії” (Асоціація шкіл життя), які допомагали священникам.
Вірні нових громад та їхня пам’ять про віру
Більшість членів новостворених греко-католицьких громад, як розповів наш співрозмовник, були колишніми політичними в’язнями із Західної України, депортованими радянською владою на примусові роботи до Сибіру. Після звільнення їм було заборонено повертатися у свої регіони, тому вони оселялися на півдні та сході України. Було також багато людей, які після війни приїхали із західних областей на заробітки. Було також багато людей, які раніше не мали жодного контакту з Церквою і не були охрещені. Загалом, як розповідає отець Богомаз, «це були не дуже великі громади, але згуртовані». «Звичайно, – підкреслює він, – було нелегко, треба було завжди докладати зусиль, але спогади прекрасні, бо я провів там перші сім років мого священничого служіння, і це стало для мене рідним домом. Я родом з Херсонщини, моє село досі в окупації, і Мелітополь став для мене другим рідним містом. Я хотів би туди повернутися, я мрію про це, молюся і вірю, що повернемося».
«Чому ми?»
Як і багато українців, і не тільки, перед російським вторгненням отець Олександр Богомаз не вірив, що буде війна. Але вона почалася. «На початках в мене роїлися питання: Чому? Що буде далі? Чи ми більш грішні за інших? Чому до нас прийшло це зло? І був розпач…», – ділиться він. Однак молодий священник не хотів довго залишатися в цих думках, і разом з іншими священниками парафії почав діяти, щоб відповісти на душпастирські та гуманітарні виклики. Вони продовжували працювати, хоча це був дуже тяжкий час. «Ми не знали, коли можуть прийти і одягнути нам мішок на голову, вивезти нас, не знати, куди, – зазначає він. – Знаємо, що бердянські отці вже більше року в полоні, і ми не знаємо до кінця, що з ними. Бердянськ від Мелітополя приблизно 120 кілометрів. Ми не знали, коли з нами це може статися: кожен день було відчуття тривоги. І ще я запам’ятав, що тяжко було якось відволіктися, щоб просто відпочити. Відпочинок був, можливо, більше в праці, в служінні. Одного ранку, мабуть це було протягом перших тижнів, в хвилині особистого розпачу, я запитував Бога: “Господи, хто я такий? Що я тут роблю?” І у своєму серці я отримав відповідь, що я – священник, і я маю священнодіяти, тобто уділяти таїнства. Тому ми не переставали служити, їздили по селах, відправляли богослужіння, сповідали. По селах ми провадили спільноти катехизації, тобто пасторальну працю ми вели може навіть на 110%. Ми більше працювали, тому що в цьому хоч якась розрада була, бо на загал атмосфера була дуже тяжка».
Молодий священнник ділиться, що десь влітку, коли вже почалися перші допити й обшуки, до нього прийшла думка, яка допомагала йому продовжувати його служіння: «Я усвідомив, що для мене це честь бути з цими людьми в цей час, бо люди були дуже спраглі Божого слова, спраглі таїнств. Багато людей виїхало, але в неділю на службі по кількості людей цього не було помітно, тому що приходили нові сім’ї. І це додавало розради. Хоча зашморг на шиї затягувався деталі більше».
Моменти болю
Найважчим у часі окупації – пригадує священник, – було бачити, як люди через гроші зраджували свою Батьківщину і ставали колаборантами. «Звичайно, важко було бачити, як ці окупанти, що ненавидять землю, на якій я народився і виріс, яку так люблю, як вони її плюндрують, знищують, як вони з людьми, як з худобою спілкуються. Це важко бачити, бо це великий концтабір. Окупація – це величезний концтабір. І те все, що ми чули про Північну Корею і фільми, які дивилися про Радянський Союз, то ось все це там було наочним. Звичайно, допити – це також важко. Було дуже неприємно на блокпостах. Наприклад, в неділю я мав Літургію в Мелітополі, а потім ще в селах, щоб доїхати до них, потрібно було проїжджати великі відстані, треба було проїжджати через блокпости. На деяких блокпостах наді мною дуже знущалися словесно. Це було дуже неприємно. Інколи я відчував себе морально настільки зґвалтованим, а мені треба було їхати на парафії, де люди чекають підбадьорення. Пам’ятаю, що одного разу я приїжджаю на парафію і кажу перед літургією: “Ви чекаєте, щоб я вас підбадьорив, але я вас прошу: підбадьоріть ви мене… Моліться за мене, бо я внутрішньо почуваю себе дуже погано. Будь-ласка, потребую вашої підтримки”. І хочу сказати, що такого рівня взаємної підтримки, який я досвідчив у часі окупації, я ще, можливо, ніколи не бачив: ми один одного цінували, ми там навчилися один одного цінувати. Це було щось неймовірне».
Уроки жорстокої реальності
Багато людей, які пережили важкі страждання, кажуть, що для того, щоб вижити, потрібно зосередитися на сьогоденні, не замислюючись про майбутнє. «Війна навчила мене зосереджуватися на одному дні, – розповідає отець Олександр. – Вже на третій-четвертий місяць роботи я спіймав себе на думці, що я перестав мріяти… Я не кажу, що це добре, бо потім я знову почав мріяти, але тоді потрібно було прожити сьогоднішній день максимально ефективно і продуктивно, адже я не знав, що буде зі мною завтра. Я мав дуже багато розмов з людьми. Бували такі дні, що люди приїжджали на розмови від ранку до вечора, і ввечері я думав: “Боже, день пройшов, а я майже нічого не зробив, увесь день тільки слухав”. Але і це теж було дуже важливим служінням – просто вислухати. Зазвичай, ці всі люди говорили майже те саме, але треба було їх вислухати, а потім самому ще комусь виговоритися, бо стільки всього накопичувалося… Отже, окупація навчила слухати людей, навчила зосереджуватися на сьогоднішньому дню, цінувати людей, присутність людей, ну і відчуття присутності Бога там було неймовірне».
Взаємна підтримка серед священиків
Наш співрозмовник ділиться, що без взаємної підтримки серед священників, а також без приятельських стосунків з представниками інших конфесій, як наприклад, з протестантами, було б набагато важче. Говорячи про греко-католицьких священників, поряд з о. Петром Креніцким він згадує також і о. Леоніда Бізунова, який служив на парафії Різдва Івана Хрестителя у селі Орлове, і якого також видворили. Дуже важливою була допомога отця Владислава Ігнатюка, який виїхав в перший день війни і який впродовж всього року прожив у Запоріжжі й організовував і надсилав у Мелітополь гуманітарну допомогу: ліки, продукти харчування, засоби гігієни. «Також важливим було служіння місіонерів від “Школи Марії”, бо вони могли виїхати, але прийняли рішення залишитися зі мною і добули там свій місійний рік. І також спільнота наших студентів, які дуже допомагали, і парафіяни, які були волонтерами. Отож, все що ми зробили, це завдяки цій великій команді людей», – наголошує душпастир.
Видворення
Вранці 1 грудня 2022 року до отця Олександра Богомаза всьоме прийшли російські військові і допитували його близько трьох годин. Потім його відвезли до Василівки, на один з останніх блокпостів, де повідомили про видворення, звинувативши в “расовій нетерпимості й релігійній нетолерантності”. Перехід через лінію розмежування зайняв понад три години. Фізично це не було важко, але дуже небезпечно, бо над головою літали кулі, і земля була вкрита мінами. Попереду були українські позиції, а за спиною – страждання і, водночас, досвід людської підтримки та Божої присутності. «Коли я переходив через сіру зону, молячись, я промовляв: “Господи, будь ласка, не відійди від мене. Ти так близько поруч. Я боюся тебе втратити. Я розумію, що там – свобода, але я прошу: в тій свободі будь біля мене так, як ти тут, біля мене, в окупації”. Відчуття присутності Бога було неймовірне, це не передати словами».
Нести Ісуса тим, хто пригнічений жорстокістю
Тепер отець Олександр Богомаз здійснює своє служіння як сотрудник у греко-католицькій парафії Архистратига Михаїла при храмі святого Володимира в Запоріжжі, але також часто відвідує військових. «Я розумію, що військові жертвують своїм життям, щоб я повернувся додому, – ділиться священник. – І я говорю не про абстрактних військових, а про конкретних: про моїх близьких друзів, які загинули. Тому мені хочеться бути якомога більше корисним. Кожного разу, коли їжджу в різні тяжкі місця, бачу військових, які настільки травмовані дійсністю війни, що не передати словами ввесь цей жах… війна – це дуже жахливо. Те все, що бачать наші військові, все це зло їх так травмує, що вони іноді навіть не можуть, і навіть не хочуть спілкуватися. І коли я їду туди, я молюся і кажу: “Ісусе, не я йду, а Ти йдеш. Не я служу, а Ти служиш. Не я кажу ‘Мир всім’ в Літургії, а ти кажеш ‘Мир всім’”. І, можливо, саме з військовими я переосмислив і саму Літургію, і багато інших моментів. Тому хочеться бути більш корисним для військових.
34-річний священник старається бути також корисним для молоді і для молодих сімей, тому що сам він виріс у регіоні, де, як він каже, дітей і молодь «не вчили любити Україну, нас не вчили любити Бога», і сміялися з тих, хто ходить до церкви.
Серце, що здатне любити
Один із найбільших викликів для тих, хто зазнає болю і страждання, полягає в тому, щоб не дозволити злу заволодіти своїм серцем. Отець Олександр каже, що уникнути цього йому допомагає Євхаристія і сповідь. «Я священник, тому кожен день я причащаюся, і це мій привілей від Бога, за це я Йому дуже дякую. – ділиться він. – Я часто роздумую: “Боже, я Тобі так дякую, що я священник і кожен день можу приступати до святого Причастя, кожен день можу тримати Тебе в руках і роздавати іншим. Я також дуже багато молюся на вервиці. Цього мене навчив мій парох отець Петро Креніцкий, й тепер і заохочую до цього інших. Пригадую одного військового, який воював біля Бахмуту. Одного разу я їздив у ті краї і привозив фігуру Фатімської Богородиці: ми там проводили короткі чування, молилися, я виголушував науку і розповідав, як молитися на вервиці. І там був той військовий, який раніше ніколи на вервиці не молився, може, хіба тримав в руках, тому що їм часто роздають їх. Пройшов місяць і він мені каже: “Отче, я Вам так дякую, що ви навчили мене молитися на вервиці – це такий скарб. Я не знаю, як воно працює, але воно реально працює”. І я знаю, що воно працює, тому стараюся багато теж молитися на вервиці і читаю Святе Письмо. Отже, це Літургія, вервиця, Святе Письмо – це те, що рятує. А ще я також люблю бігати: коли знаходжу вільний час, то стараюся бігати, і це теж для мене дуже важливо».
Прохання до світу
Звертаючись до читачів та слухачів ватиканських медіа у всьому світі, отець Олександр Богомаз сказав: «Перше, що хочу сказати це те, що Бог є ближче, ніж цього очікуєш і сподіваєшся: я цей досвід пережив, коли проходив сіру зону і не знав, чи прийду живий, чи ні, і також коли сидів в машині з окупантами, які мене везли, і коли я до кінця не знав, що і як буде далі. А друге – прошу дуже молитися за наш народ, щоб ми всі були свідками не тільки руїни. Недавно я був в Гуляйполі, і в мене було таке враження, наче якийсь велетень взяв молот і знищив, просто розбив все місто. І очі так хочуть вчепитися за щось ціле, а не можуть. І я хочу бути свідком того, як Бог відновлює. Ну, мабуть, це: триматися Бога і любити Бога, повірити в це. Бо знаєте, за два роки війни я насправді повірив, що Бог мене любить. Хоч я і був священником, але я зізнаюся, що не до кінця в це вірив, але за цих два роки я повірив в те, що Бог мене любить. І я думаю, що найважливіше – це повірити в те, що Бог любить. Коли я вірю в те, що Бог любить, тоді я не буду боятися, це дає свободу, свободу народжувати дітей, свободу робити добро, свободу жертвувати собою, свободу навіть віддавати своє життя, бо знаю, що Бог мене там зустріне. Повірити в те, що Бог мене любить, дає сили прийняти рішення піти за Ним, довіритись Йому».
Світлана Духович – Ватикан
о. Петро Фостик
