Лейтмотивом інтерв’ю української співачки Марії Бурмаки для ватиканських медіа стали слова «Не бійся жити». Для неї це не лише назва однієї з її пісень, а й життєве кредо, яке допомагає переживати війну, втрати й підтримувати інших. Символічно, що під час свого першого візиту до Риму і собору Святого Петра вона знову почула слова «Не бійся» – заклик, який часто повторював Іван Павло II і який став для неї особливим знаком та духовною підтримкою.
«У своїй країні я маю значення. Я знаю, що моє життя і те, що я роблю, важливе. Так само може сказати хірург, лікар, учитель у школі: я є частиною свого народу, і я залишаюся зараз зі своїм народом», – зазначає в інтервʼю для Радіо Ватикану-Vatican News українська співачка, авторка пісень, музикант, радіо- і телеведуча, громадська активістка Марія Бурмака. Народна артистка України нещодавно побувала в Римі, де взяла участь у концерті з нагоди Дня матері, що відбувся при прокатедральному соборі Святої Софії.
В інтерв’ю співачка розповіла про початок свого творчого шляху, участь у фестивалі Червона рута напередодні відновлення незалежності України та про те, як війна змінила її життя і творчість. Вона розповіла про Харків, родину, пісні, написані під час війни та поділилася глибоким болем через втрату брата-військового. Ми говорили також про значення митців у важкі часи, про силу людської підтримки та про те, чому українці, попри небезпеку, залишаються жити й працювати у своїй країні.
Пані Маріє, ми дуже раді вітати Вас у нашій студії. Для нас це велика честь, і я хочу висловити Вам вдячність за Вашу творчість. Насамперед тому, що люди, які в цей надзвичайно важкий період продовжують творити, є великою підтримкою для всіх, для всієї країни і, мабуть, для майбутніх поколінь. Творчі люди переосмислюють усе те, чим живе країна. І це, на мою думку, – дуже великий внесок у майбутнє.
Я хочу привітатися з усіма і сказати, що саме сьогодні збувається моя мрія, бо я вперше в Римі, вперше у Ватикані і, очевидно, вперше в українській редакції Радіо Ватикану. Сьогоднішній день був для мене дуже яскравим і насиченим. Для мене дуже важливо, що Ви сказали, адже я все своє життя писала пісні про те, що мене хвилювало. У 1989–1990 роках – участь у фестивалі “Червона рута”, де я співала пісні на вірші Олександра Олеся. До здобуття Україною незалежності залишалося ще два роки, і я вже співала досить сміливі пісні. Вперше на концертах лауреатів “Червоної рути” розгорнули синьо-жовті прапори. Вперше на “Червоній руті” у 1989 році прозвучав гімн України “Ще не вмерла Україна” у виконанні Василя Жданкіна, Віктора Морозова і Едуарда Драча. Все своє життя я пишу те, що відчуваю. Це пісні громадянського спрямування, пісні про війну – першу з яких я написала в 2014 році, “Поцілуй мене на прощання” – а також пісні про кохання та дитячі пісні, яких у мене дуже багато. Для мене важливим був і момент сьогоднішнього візиту до собору Святого Петра у Ватикані, де мені розповіли, що Іван Павла ІІ часто закликав: “Не бійся”. Колись я написала пісню “Не бійся жити”. Для мене це гасло всього мого життя. Ця пісня мене підтримує. Я вважаю, що треба жити своє життя достойно, не боятися йти вперед, казати правду та захищати слабших. Для мене це також знак: саме сьогодні я вперше побувала у такому святому місці, у такому святому храмі, і це ще раз життя нагадує мені: не бійся.
Ви співали українською ще до відновлення незалежності України. Тоді це справді вимагало мужності. Чи пам’ятаєте Ви свої переживання? Що Вас спонукало до цього? Що було Вашою основою?
Ви знаєте, багатьох людей насправді дивує те, що я родом із Харкова. Я народилася в Харкові, закінчила там школу й університет. Мої батьки прищепили мені любов до всього українського. І не тільки любов, а й усвідомлення того, що моє завдання, моя місія – захищати це українське. Батьки познайомилися в симфонічному оркестрі Харківського університету, коли ще були студентами. Коли я народилася, татові було 22 роки, мамі – 21. Тато навчався на історичному факультеті, вивчав історію України. Він був дуже допитливим і почав розуміти, що відбувалося. Мав доступ до архівів. Саме тато розповів мені про будинок “Слово” у Харкові. Саме батько показав мені місце, де, ймовірно, могла бути могила Хвильового. Згодом цю могилу знайшли, і тепер там є пам’ятник Миколі Хвильовому. Саме батько розповідав мені про Театр Курбаса. Ми говорили українською мовою, і на нас звертали увагу, дивувалися, що “такі поважні люди спілкуються українською”. І на “Червону руту” я поїхала абсолютно свідомо, співаючи пісні на вірші Олександра Олеся. Бо тато ще тоді сказав мені, що ми українці й нас убивають за те, що ми українці. Так і було: репресували українських письменників і поетів. Було “Розстріляне відродження”, ще до того – будинок “Слово”. Це все історія України, історія Харкова. Тому я приїхала на “Червону руту”, і мої пісні мали певне, цілком очевидне спрямування. Але є ще один момент: коли тобі 20 років, то тобі, в принципі, не страшно. Я, звісно, не з лякливих людей. Але в такому юному віці, коли ти бачиш несправедливість, коли тобі здається, що Україна має бути вільною, коли Україна має таких героїв, таких письменників – Олену Телігу, Василя Стуса, Ольжича, Олександра Олеся, усе “Розстріляне відродження”, такий театр, таку літературу, – і коли українців нищили стільки століть, то саме це надавало сили для боротьби. Українців продовжують нищити й зараз. І тепер я також намагаюся йти цим шляхом, писати про те, що мене хвилює. Саме так і народжуються пісні, які я виконую на концертах.
Чи могли б Ви розказати про те, як відбувалася Ваша творча діяльність на початку повномасштабної війни? Чи Ви відразу змогли почати творити, чи Вам потрібен був певний час?
Першу свою пісню про війну я написала ще у 2014 році, тому що тоді фактично з Майдану добровольці йшли на фронт. І ще до повномасштабного вторгнення вже були написані героїчні сторінки людьми, серед яких – і мої знайомі, які загинули, наприклад, під Дебальцевим або в Іловайському котлі. Це все було ще до 2022 року. У 2022 році, коли почалася повномасштабна війна, я, звичайно, дуже добре пам’ятаю той день. Я прокидаюся – і в мене просто розривається телефон від дзвінків, бо одразу почали бомбити. Перші моменти, звичайно, були страшні, але тоді ще був якийсь такий внутрішній азарт. Тоді було дуже багато різних історій: про те, як якась жінка банкою огірків поцілила в дрон, або як шукали мітки диверсантів. У нас була довга комендантська година – п’ятниця, субота, неділя, ніхто не мав виходити на вулицю, бо ловили диверсійні групи. І в один із таких моментів я вирішила відкрити вікно, виставити колонки, і в мікрофон співати гімн України. Ці кадри навіть потрапили до BBC, і потім у мене було включення в ранковій програмі BBC. Ну і взагалі багато було таких моментів. Але після звільнення Бучі стало зрозуміло, що там відбулося, ми всі усвідомили, що це злочин проти людства, проти гуманізму. Тому якийсь час я не могла писати пісні, тому що це дійсно був шок. Це був момент, коли серце й душа були просто у відчаї. Але потім, через певний час, я написала пісню “Повернись живим”. Це сталося десь у травні. Я зробила до неї відео з фотографіями військових, серед яких дуже багато тих, хто пішов служити: письменник Артем Полежака, письменник Артем Чех – тобто багато людей, які були абсолютно далекими від військової справи. І в тому відео я також помістила фотографію свого брата, який пішов добровольцем і потрапив до 43-ї бригади імені гетьмана Тараса Трясила. Мій брат був артилеристом. Тому ця пісня для мене дуже дорога. Забігаючи наперед, скажу, що мого брата не стало 4 січня 2024 року. Він двічі був поранений, двічі лежав у госпіталі. Він повернувся з фронту, але буквально через кілька місяців його не стало. Похований він на Алеї Героїв у Бортничах у Києві. На похорон приїжджав його командир, говорив дуже важливі слова для всієї нашої сім’ї. Він подарував прапор бригади його старшій доньці Людмилі. І вже потім я написала пісню, яка називається “Братику”. Це теж пісня про війну. Але я поки що не можу співати її на концертах – вона для мене дуже щемлива. Проте дуже часто цю пісню ставлять тоді, коли проводжають героїв “на щиті”. І це для мене теж дуже важливо. Тому всі пісні, які я пишу, – вони або про війну, або про кохання, або дитячі. Але це все одно пісні нашого часу, пісні про те, що відбувається зараз. Бо я, наприклад, і зараз продовжую писати дитячі пісні, тому що треба співати щось дітям. Але треба розуміти, що це теж пісні, які сьогодні часто співають дітям навіть в укриттях.
Окрім того, що творчі люди відтворюють усе те, що відбувається навколо, перепускаючи через свою душу, але ще їхня велика заслуга в тому, що вони підносять усе на вищий рівень і надають цьому сенсу. Як у Вас це відбувається? Що Вам допомагає? От Ви згадували Бучу і Вашу сімейну трагедію. Коли є горе, біда, великі страждання – і в якийсь момент Вам як творчій людині потрібно знайти слова, щоб це висловити, і надати цьому форми, яка буде зрозумілою…
Ви знаєте, я можу говорити тільки про себе, тому що природа моєї творчості саме така, що є пісні, які я просто не могла не написати, але які я навіть не можу співати, бо в мене підступає клубок до горла. Наприклад, пісня “Братику”. Але зараз дуже багато біди і горя у всіх, і момент розділити це горе з кимось – дуже важливий. Ви знаєте, в Києві у мене є багато знайомих, і мене запрошують на різні заходи. Наприклад, у моєму районі Києва, на Татарці – це біля багатостраждальної Лук’янівки, – мешкає Віта Харчук, у якої загинув син. Він був дуже молодий, із полку “Азов”. Вона робить усе, щоб зберегти пам’ять про нього. Я з нею зустрічаюся в церкві. Вона якось побачила мене на Вербну неділю, і каже: “Збираються батьки, у яких діти загинули”. Я її часто бачила на районі. І що вона робить? Вона постійно купує великі бігборди, де пише: “З Днем народження тебе, синочку”. “Я пам’ятаю тебе”. Три такі бігборди постійно стоять у районі. Біля церкви вона висадила молоді дерева в пам’ять про Віталія Харчука і теж встановила відповідні написи. Вона кілька разів запрошувала мене на зібрання матерів і батьків. І коли вона мені вперше подзвонила, сказала: “Ти не думай, там не сумно. Ми не плачемо, ми просто хочемо бути разом”. І це дуже важливий момент. Тут дуже важливо, щоб у людей було відчуття розуміння і такту. Бо вислів “пів світу скаче, пів світу плаче” для України дуже характерний. Іноді треба подумати перед тим, як виставляти на показ свої веселощі, розуміючи, що хтось у цей момент може глибоко страждати. Це не означає, що не треба радіти – адже у Святому Письмі найчастіше звучить “не бійся” і “радуйся”. Але іноді показні веселощі недоречні, коли поруч хтось переживає горе. Це моя позиція. Треба жити гідно, розуміти тих, хто поруч. І мені здається, це має розуміти кожна вихована, розумна, інтелігентна людина. Що стосується творчості – я пишу те, що мені болить. І коли я виходжу на концерт, я хочу, щоб люди пережили різні емоції: десь поспівпереживали разом зі мною, десь відчули моє розуміння, десь посміялися, десь згадали свій день народження, десь разом із дітьми співали “Можна бути песиком, можна бути котиком”. Але стосовно пісні “Братику” … коли не стало мого брата – і мені й досі дуже болить – я зрозуміла, що я просто нічого іншого не можу написати. І тоді я просто сіла й написала цю пісню. Вона особлива. Потім було знято відео. Я там співаю і розповідаю в кадрі своєму дуже близькому другові – це Богдан Бенюк, народний артист України. Він також хрещений батько моєї доньки, мій друг уже багато років, геніальний актор. У відео я попросила його, щоб він просто вислухав мене: я співаю, а він мовчки слухає. Це дуже сильний момент. І от зараз я інколи дивлюся в небо і кажу: “Слава, (мого брата звали Святослав) твоя пісня допомагає”. Бо мені надсилають відео з поховань, де звучить ця пісня. Навіть у TikTok, де люди викладають відео, можна знайти дуже багато записів під цю пісню – як вони згадують своїх братів. І, можливо, це і є її головна функція. І якщо ця пісня комусь допомагає – то це і є моя головна місія. Бо кожна людина по-своєму переживає горе. Я не можу сказати, що я завжди справляюся – іноді я теж не даю собі ради. Мені теж потрібна підтримка, як і кожній людині. Але люди дивляться на мене, і часто очікують від мене емоційної, моральної, іноді навіть матеріальної підтримки. Знаєте, я на концертах часто роблю невеликі аукціони, бо до мене звертаються за допомогою. І хоча я не завжди маю можливість допомогти особисто, ми збираємо кошти – для різних бригад, з якими я приятелюю. Це теж спосіб допомоги. Але якщо іноді хтось бачить, що мені потрібна підтримка, то мені справді вона теж потрібна. Люди мають бути уважні одне до одного. Іноді нам здається, що людина сильна і в неї все виходить, але варто лише уважніше подивитися в очі – і можна зрозуміти, що їй, можливо, потрібні просто тепло і дружня підтримка. Людина часто про це не скаже, бо ми зазвичай не просимо про допомогу. Але нам в церкві кажуть: “Будьмо уважні” – і це саме про це.
Якими словами Ви могли би розповісти іноземцям про те, як живуть українці під час цієї повномасштабної війни, що триває вже п’ятий рік?
Ви знаєте, я не знаю, чи багато людей у світі розуміють взагалі, що відбувається в Україні, і чи можуть давати якісь поради або оцінки. Тому що Україна – це країна, яка зараз стікає кров’ю. Для багатьох людей в різних країнах світу, наприклад, в США або навіть в Італії, важко уявити собі, що ми щодня живемо з розумінням, що наступний день може не настати, – це реальність. І для багатьох він справді не настає. Уявити собі, що летить ракета вагою три тонни в будинок, а в цьому будинку є діти… Іноді навіть не встигаєш спуститися в укриття, і я бачила з вікна, як летять дві ракети… І це такий первісний жах, який народжується в душі. І все це бачать діти. Усі маленькі діти вже знають, що таке тривога. Вони знають, що треба бігти, що треба ховатися, і вони бояться. І уявіть собі рівень стресу, в якому живе країна, яка при цьому ще функціонує. Велика частина людей втратила свої домівки. Багато людей виїхали за кордон, а тут іде війна, і людям просто нікуди повертатися. Є міста, які стерті з лиця землі – їх просто немає. Дуже багато людей загинуло, дуже багато поранених, людей, які втратили кінцівки. І це торкається кожної сім’ї. І водночас Україна живе. На День матері дарують квіти, комунальники працюють, висаджують тюльпани. І ти іноді дивишся і думаєш: яка ж це краса. Але все одно розумієш, що невідомо, що буде далі. І все одно ці сирени…Тому я думаю, що в мене буде парадоксальний висновок. Як на мене, навіть у цей час, Україна – найкраща країна у світі. Принаймні для мене. І мені інколи хочеться обіймати всіх людей, які це переживають разом зі мною. Коли я бачу з вікна розбомблену Лук’янівку – це зовсім недалеко від мене – і бачу, як люди все одно біжать на роботу, все одно продають квіти біля метро, як учителі продовжують працювати…Було навіть відео, як вчителька біля метро сіла й проводить контрольну роботу онлайн, бо метро закрите. Під час тривоги вона не може бути в школі, тому відкриває комп’ютер і проводить урок із дітьми онлайн. І тоді розумієш, що в своїй масі люди – прекрасні. Ми інколи думаємо про погані вчинки людей, але українці сьогодні – це відчуття плеча, відчуття взаємної допомоги перед лицем страшної небезпеки. Україна змінилася кардинально. Країна розбомблена. Взимку не було тепла – бомбили електростанції, теплові станції. Що буде наступного року – незрозуміло. Діти бояться йти до школи. Українці сплять у метро, тому що тривоги фактично щоденні. І кожного дня людина розуміє, що може настати момент, коли доведеться прощатися з життям.
Я Вам поставлю запитання, яке мені часто ставлять тут, за кордоном: Чому люди не виїжджають? Чому сім’ї з дітьми залишаються в містах, які постійно зазнають обстрілів?
Не можуть виїхати всі. Я не говоритиму про себе – скажу про свого однокласника і друга з Харкова, з яким я товаришую з двох років, із дитячого садочка. Це хірург, зараз директор лікарні Кирило Пархоменко, який мені сказав: “Не можуть виїхати всі. Ми, хірурги, не можемо виїхати: ми давали клятву Гіппократа”. І він зі своїм сином оперує поранених. І це не високі слова – це так і є. Не можуть виїхати всі. Жодна країна Європи, жодна країна світу не витримає напливу всіх. І країна, для того, щоб вона не померла, вона повинна жити. А якщо вона має жити, то мають бути люди, які лікують, мають бути комунальники, які ремонтують електрику й тепломережі, має бути поліція, яка стежить за порядком, мають бути працівники метрополітену, куди люди спускаються під час тривог, і мають бути такі люди, як я, які можуть сказати якісь підтримуючі, життєстверджуючі речі і навіть виступити з концертом, щоб люди просто поспівали разом і усміхнулися. Це теж дуже багато. Таким чином у своїй країні я маю значення. Я знаю, що моє життя і те, що я роблю, важливе. Так само може сказати хірург, лікар, учитель у школі: моє життя для моєї країни важливе, я є частиною свого народу, я залишаюся зараз зі своїм народом. Це дуже важливий момент.
Я Вам дуже дякую за Ваш час і за Вашу щедрість, бо це щедрість – ділитися не тільки творчістю, але й усім тим, що людина переживає. Можливо, Ви би хотіли розповісти про якийсь особливий момент Вашого перебування в Римі?
В моєму житті інколи стаються дива. І сьогодні сталося таке диво: в соборі Святого Петра ми стали в невелику чергу, щоб попросити благословення у священника. Ми попросили благословення для себе, для України, для наших рідних і для наших дітей. І це те, що зараз особисто мене зігріло. Мені чомусь здається, що потрапити в Рим, у цей найбільший храм у світі, і отримати благословення – це дуже важливо. Священник поклав мені руку на чоло, і я відчула себе зовсім маленькою дитиною. І мені так хочеться вірити, що це благословення матиме значення, бо кожен із нас вірить, що війна не назавжди і що колись це все-таки, зрештою, закінчиться.
Фото з особистого архіву співачки Марії Бурмаки
Світлана Духович – Ватикан
Марія Бурмака: якщо моя пісня комусь допомагає – то це і є моя головна місія – Джерелo: https://www.vaticannews.va/uk/world/news/2026-05/mariya-burmaka-yaksho-moya-pisnya-komus-dopomahaye-moya-misiya.html
Українська передача 21.05.2026 – Джерелo: https://www.vaticannews.va/uk/podcast/ukrainian-podcast-list/2026/05/ukrainian-programme-21-05-2026.html
Марія Бурмака Братику – Джерелo: https://www.youtube.com/watch?v=IXTJVLEVhNk
ЯКЩО МОЯ ПІСНЯ КОМУСЬ ДОПОМАГАЄ – ТО ЦЕ І Є МОЯ ГОЛОВНА МІСІЯ – ІНТЕРВ’Ю УКРАЇНСЬКОЇ СПІВАЧКИ МАРІЇ БУРМАКИ – (I). – Джерелo: https://www.youtube.com/watch?v=LokMLlLw1pE
Фото і відео – Джерелo: https://www.facebook.com/olga.fostyk/posts/pfbid0jW6cMNrNLYW8SmEKKyUH6nmPXUwDeqcuffptLLQZsVcjsWWyxNo3GGWsVh9XdpR5l
о. Петро Фостик
