У цьому випуску нашої рубрики «Ойкономія» продовжимо розмову про штучний інтелект. Цього разу зосередимося не на технологічних можливостях, а передусім на питанні сенсу.
Розвиток штучного інтелекту може стати не тільки економічним чи освітнім викликом, але й глибокою антропологічною кризою, на яку Церква має дати відповідь. Пропонуємо вашій увазі матеріал, підготовлений на основі виступу Метью Гарві Сандерса, генерального директора Longbeard, «Реальність штучного інтелекту та криза сенсу», виголошеного в квітні 2026 року під час весняної зустрічі Конференції католицьких єпископів Англії та Уельсу.
Мова, яка формує уявлення про людину
Кожна епоха має свої ключові слова. У наш час такими словами стали: «мислить», «знає», «навчається», «обирає», «творить». Ми дедалі частіше застосовуємо їх до машин, хоча ще недавно вони стосувалися істот, які мають душу, свободу і відповідальність. У цьому полягає перший глибокий виклик штучного інтелекту: він змінює не лише наші інструменти, але й нашу мову та сприйняття.
Коли ми кажемо, що машина «думає», насправді йдеться про складні обчислення і статистичні зв’язки. Коли говоримо, що вона «знає», маємо на увазі не живе знання, а впорядковані масиви даних. Відповідно кажучи що ШІ «обирає», йдеться не про свободу волі, а про оптимізацію результату. Якщо ці відмінності зникають, людина починає сприймати себе як біологічну машину, яку можна вдосконалювати, програмувати або замінювати. Саме тому перше завдання Церкви в епоху штучного інтелекту – повернути словам їхній правдивий зміст. Машина може обробляти інформацію, але вона не має сумління. Вона може імітувати відповідь, але не стоїть перед Богом як особа, здатна сказати «так» або «ні».
Питання морального компаса
Один із головних викликів сучасної дискусії про штучний інтелект полягає в тому, як зробити так, щоб ці системи діяли відповідно до людських цінностей. Однак виникає питання: з якими саме цінностями? Хто визначає, що є добром, справедливістю чи гідністю? Якщо відповідь на це питання залишиться в руках кількох технологічних корпорацій, їхнє моральне бачення непомітно стане невидимою інфраструктурою цифрового світу.
Саме в цьому контексті доречно згадати енцикліку Папи Лева XIV «Magnifica Humanitas». У пункті 104 Святіший Отець застерігає від спокуси зводити людське життя до набору функцій, які можна відтворити або оптимізувати технічними засобами. Він наголошує, що жодна система не може замінити моральну відповідальність особи та живе суспільне розрізнення, а тому питання цінностей не може бути делеговане самим алгоритмам. Тому недостатньо лише прагнути «моралізувати» машини чи узгодити штучний інтелект із людськими цінностями. Потрібно також відкрито обговорювати етичне бачення, які закладаються в ці системи, і підпорядковувати їх критеріям соціальної справедливості. Інакше мораль штучного інтелекту буде визначена обмеженим колом людей, тоді як спільноти залишаться без права ставити запитання і брати участь у розпізнанні.
Ілюзія особистості
Одним із найгостріших душпастирських викликів стає ілюзія особистості. Сучасні системи штучного інтелекту здатні говорити тепло, пам’ятати деталі попередніх розмов, давати поради, втішати і створювати враження постійної присутності. Саме тому люди дедалі частіше звертаються до них не лише за інформацією, але й за підтримкою, емоційною близькістю і навіть духовною порадою. Проблема в тому, що ШІ можуть почати довіряти так, ніби він є мудрим. Підліток може принести своє сумління не до батьків, священника чи наставника, а до чатбота. Самотня людина може відкривати свою рану не спільноті, а додатку, створеному для утримання уваги. Людина в кризі може отримати не живе розуміння, а середнє значення інтернету.
Християнська традиція нагадує: сумління не можна передати машині. Воно є внутрішнім свідком, місцем зустрічі свободи, істини і Божого голосу. Машина може бути поруч у кімнаті, але не може супроводжувати. Вона може генерувати слова співчуття, але не може любити і співчувати.
Штучний інтелект уже змінює світ праці. Автоматизація торкається не лише фабрик чи транспорту, а й офісів, університетів, юридичних компаній і лікарень. Те, що довго вважалося сферою захищеної інтелектуальної праці, швидко стає простором конкуренції з алгоритмами. Однак найглибший виклик полягає не лише у втраті робочих місць. Протягом останніх двох століть сучасний світ часто відповідав на питання «хто ти?» через інше питання: «що ти робиш?». Людська гідність непомітно прив’язувалася до професії, кар’єри і діяльності загалом. Якщо ж праця, як економічна необхідність, почне зникати або різко змінюватися, багато людей можуть відчути не тільки матеріальну нестабільність, але й внутрішню порожнечу. Світська відповідь часто зводиться до базового доходу і цифрових розваг, нагодувати тіло і відволікти розум, але цього недостатньо. Людина створена для любові, творчості, молитви і служіння.
Людські межі як простір зрілості
У цьому контексті важливим є ще один акцент енцикліки «Magnifica Humanitas». У пунктах 118–120 Папа Лев XIV звертає увагу на те, що сучасна культура часто сприймає будь-яку межу, хворобу, старість, слабкість, страждання чи вразливість, як дефект, який треба усунути. Проте християнська віра бачить у людській обмеженості не лише тягар, а й простір зрілості.
Саме в межах слабкості народжується співчуття. Саме в цьому досвіді людина відкриває потребу в іншому та саме через біль, втрати і невдачі вона вчиться любити не ілюзорно, а через реальну присутність поруч із ближнім. Тому технологія, яка обіцяє усунути всі обмеженості, може ненавмисно усунути і частину того, що робить нас людьми.
Церква не відкидає прогрес. Вона підтримує все, що полегшує страждання і служить життю, але вона застерігає від мрії, в якій людина прагне втекти від власної тілесності, вразливості і потреби в Богові. Якщо майбутнє справді принесе радикальне скорочення людської праці у звичному економічному сенсі, Церква повинна запропонувати нову мову надії, бо якщо машина забирає частину виснажливої праці, це не означає кінця людського покликання. Навпаки, може відкритися простір для глибшого розуміння праці як творчої участі у Божому творінні.
Потрібно розрізняти виснажливу необхідність і справжню працю любові. Машина може взяти на себе рутину, але вона не може виховати дитину, відвідати хворого, створити затишок в домі, чи поклонитися Богові. Вона не може зробити того, що вимагає душі. Тому Церква може стати ковчегом для людини у світі, де старі економічні орієнтири руйнуються. Літургія, парафія, родина, спільнота і служіння стають не додатком до життя, а його центром. У світі надлишку цифрових стимулів саме молитва повертає людині глибину. У світі штучної близькості саме спільнота повертає їй обличчя іншого.
Майбутнє штучного інтелекту не визначене заздалегідь. Воно залежить від того, чи зможемо ми побудувати технології, які служать людині, а не привчають її до залежності та які повертають час для любові, а не поглинають увагу і сумління. Потрібно навчитися користуватися ШІ так, щоб він залишався інструментом, а не господарем. Нехай машини допомагають нести тягар світу, а ми, як християни, маємо знову навчитися нести одне одного. Бо справжня відповідь на кризу сенсу народжується не в алгоритмі, а в серці, здатному любити, служити і шукати Бога.
Олена Комісаренко
Штучний інтелект і криза сенсу – Джерелo: https://www.vaticannews.va/uk/world/news/2026-06/oikonomia-126-shtuchnyj-intelekt-i-kryza-sensu.html
Українська передача 24.06.2026 – Джерелo: https://www.vaticannews.va/uk/podcast/ukrainian-podcast-list/2026/06/ukrainian-programme-24-06-2026.html
ШТУЧНИЙ ІНТЕЛЕКТ І КРИЗА СЕНСУ – Джерелo: https://www.youtube.com/watch?v=IbTJaE0ij_U
о. Петро Фостик
