15 лютого Католицька Церква, окрім Стрітення Господнього, відзначає й Всесвітній день богопосвячених осіб, започаткований у 1997 році папою Іваном Павлом ІІ. Це – день тих, хто обрав покликання служити Богу, священиків, монахів і монахинь.
Про свій досвід такого покликання у програмі «Відкрита Церква» розповіли о. Йосафат Ковалюк, монах Чину святого Василія Великого (ЧСВВ) та с. Ксенофонта Дика із згромадження Сестер Пресвятої Родини.
Богопосвячення як особливе покликання в житті
«Наш отець, Блаженніший Святослав, казав: монашество – це легені Церкви», – говорить о. Йосафат, монах ЧСВВ. – Через своє духовне і молитовне служіння воно дає можливість дихати і Церкві, і суспільству».
«Кожна богопосвячена особа є своєрідним світлом – для людини, Церкви і суспільсва, – каже с. Ксенофонта. – Так, це маленький вогник, але він дарує світло – темряву не згасити, але у ній можна засвітити світло. Кожна людина своїм життям дає комусь відвагу, крила, підтримку, сенси… А коли богопосвячена особа живе Богом – по-справжньому, люди це бачать і хочуть наслідувати це, вони бачать світло, яке є у цій людині. Дуже важливо, коли люди у монахові, у священикові бачать те Боже світло….»
Про особливий дар – покликання до богопосвяченого життя, Блаженніший Святослав говорить так, зокрема у спілкуванні з молоддю: https://dyvensvit.org/top/1021716/
«Ми всі обдаровані, лишень хтось має одні дари, а хтось – інші. Завданням життєвого покликання є ці дари розвинути. Бо дар подібний до насіння, яке Святий Дух посіяв у душі. Пізнати своє покликання – це пізнати правду про себе: хто я, задля чого я живу? Ми кажемо, що пізнання правди про себе і є покликанням, бо коли я хочу знати правду про себе – спілкуюся з тим, Хто мене сотворив. Своє покликання можна збагнути в контексті діалогу, розмови. Неможливо розпізнати своє покликання, закрившись в собі – ти загубишся».
Сьогодні, як кажуть єпископи і священики Католицької Церкви, у світі є криза таких покликань, і це – прояв загальної кризи віри і викликів секулярного суспільства. Натомість, в Україні такі покликання є і вони мають відгук – і у церковних спільнотах та монаших згромадженнях, і, власне, у самому суспільстві, у близьких і рідних людей, які обирають цей шлях.
На сьогодні в УГКЦ діють різні чоловічі і жіночі монаші згромадження, кожне з яких має свою історію. В Україні і поза її межами є 11 чоловічих і 20 жіночих згромаджень УГКЦ. Сестра Ксенофонта каже: таке розмаїття – велике багатство для Церкви, тому що кожен чин, згромадження чи монастир виникав з певної потреби Церкви і світу.
Більше про монаші спільноти УГКЦ – тут:
http://www.christusimperat.org/uk/node/15433
http://www.papalvisit.org.ua/ukr/ugcc_chyny.php
Сестра Ксенофонта і отець Йосафат розповідають свої історії на шляху до монашества. Більшою чи меншою мірою, це історії боротьби із стереотипами – щодо того, чим є монаше життя насправді. Важливо розуміти, що для багатьох вірян, чиї діти на початку 90-х вирішили посвятити себе Церкві, першою емоцією був страх за них як прояв великої травми ХХ століття і щодо українців, і щодо УГКЦ. Окрім іншого, працювали й радянські стереотипи – мовляв, «монастир – повністю закритий заклад», «монахи – темні люди» тощо. Ці уявлення – частина радянської пропаганди, повного викривлення реальності. А про те, чим було монашество насправді, свідчить життя великих постатей УГКЦ ХХ століття, які були причетними до всього, що відбувалося у суспільному житті, які мали блискучу освіту, були мислителями, філософами, богословами світового рівня. Йдеться не лише про братів Шептицьких, а й те гроно священнослужителів, яке з’явилося у часи розквіту УГКЦ на початку ХХ століття, складні насправді часи для Української держави і Церкви, але які дали неймовірні зразки віри для усього світу. Йдеться, зокрема, про новомучеників УГКЦ, які постраждали в часи комуністичних переслідувань у 1935-1973 роках і загинули за віру, про о. Омеляна Ковча, який загинув у таборі Майданек, про тисячі священиків і монахів, які не відмовилися від своєї віри і поїхали на заслання і за своїми вірними до Сибіру та Казахстану.
Як розпізнати покликання до богопосвячення
Покликання – як голос Божий у серці, але розпізнати і переконатися, що це саме Його голос можна тільки у молитві, у спілкування зі священиками чи монахами. Тому цей шлях – від бажання до складання обітів – є досить довгим.
«Такий поклик – дуже важливий у житті, і його потрібно правильно розпізнати, не сплутати з чимось іншим, – каже сестра Ксенофонта. – Тому є досить довгий час приготування до прийняття обітів: кандидатура – близько року, новіціат – приблизно два роки, тимчасові обіти – близько п’яти років. І вже тоді можливе прийняття обітів вічних…»
Сестра Ксенофонта каже: для світських осіб, які відчувають такий поклик, можливо зголоситися пожити при якомусь монастирі, щоб побачити це життя зсередини. Окрім іншого, монахині різних згромаджень проводять реколекції, і це також є можливістю ознайомитися з певними речами й розпізнати своє покликання.
«Якщо говорити про покликання, то на думку спадає, що це – запрошення, голос Божий, який кличе, і людина чує Його у своєму серці. Цей голос кличе до певної місії і завдання, – каже о. Йосафат. – Якщо говорити про богопосвячене життя, то Господь кличе людину стати послідовником Ісуса Христа, нести людям Євангеліє, любов і милосердя, які проповідував Христос». Це покликання комусь важче розпізнати, комусь легше. Але є певні обставини і умови, які дозволяють це зробити напевно – це молитва, це спілкування зі священиком чи монахами, участь у житті парафії… Все це, рано чи пізно, дасть відповідь – моє це чи ні».
Про стереотипи і хибні уявлення про монаше життя
Більшість таких уявлень кореняться у радянських часах атеїзму, проте у масовій свідомості вони, певною мірою, залишилися. Для розвіювання цих метастаз достатньо поцікавитися історією УГКЦ часів митрополита Андрея Шептицького. Церква завжди служила і служить там, де є потреба, і так, як цього потребує суспільство. І монаші спільноти – частина цього служіння.
Щодо сучасного становища – то у людей, які обрали цей шлях немає обмежень ні щодо навчання чи праці, ні щодо особистих уподобань чи хоббі. Сестри-монахині захищають наукові дисертації – як, наприклад, редемптористка Альфонса Карапата, перша із сестер-українок, яка захистила докторську дисертацію на Близькому Сході. Брати-монахи займаються блогерством, грають у футбол, пишуть пісні, створюють образи тощо. Тобто можливості для реалізації у науці, мистецтві чи громадській діяльності залишаються відкритими у цьому головному покликанні. Звісно, є певні обмеження, окреслені правилами та уставом кожного згромадження, які регламентують молитовний і духовний триб життя.
«Кожна спільнота має свій молитовний дух, свій характер, – ділиться с. Ксенофонта. – Навчаючись у Римі, я мала можливість жити в римо-католицькій спільноті, де був супровід отців-єзуїтів, а на вихідні їздила на катехизацію до сестер-домініканок, за сто кілометрів від Риму – ця спільнота була більш консервативною. І, знаєте, кожна із цих спільнот мала своє духовне багатство, свою глибину молитви. І у цьому розмаїтті я зрозуміла: моя спільнота – Сестер Пресвятої Родини, має свою красу, своє життя і святість перед Богом. Розмаїття – великий дар Божий… »
Департамент інформації УГКЦ
о. Петро Фостик
