Про особистий шлях капеланського служіння, яке розвивалося разом з військовим капеланством УГКЦ, про перші дні повномасштабної війни, про найосновніше та найважче в цьому служінні розповідає отець Мирон Горбовий. Він підкреслив, що «цінувати, любити, пам’ятати, не бути байдужими» – це перший крок на шляху нашого визнання жертви українських військових.
«Коли поранені військові бачать, що про них пам’ятають, що люди приходять їх відвідати, щоб просто підтримати, чи щось принести, то вони усвідомлюють, за що жертвують – хто своїм життям, хтось своїм здоров’ям. Бо якщо довкола тебе гарні й світлі люди, які цінують, люблять і шанують, то кожен хоче захистити це добро, щоб його мали також і його діти, родина і знайомі. Ти тоді розумієш, за що ти йдеш, розумієш, що твоя жертва є не марна і є що захищати – оті цінності». Ці думки прозвучали в інтерв’ю для Радіо Ватикану – Vatican News з уст отця Мирона Горбового, капелана Військово-медичного клінічного центру Західного регіону Медичних сил ЗСУ.
Шлях до капеланства
Капеланське служіння отця Мирона розпочалося ще в семінарії, коли 2005 року в рамках катехитичної практики йому запропонували відвідувати військові частини. І хоча перед тим семінарист планував займатися катехизацією подружніх пар, але прийняв пропозицію, бо, за його словами, на той час не було іншої можливості, «і треба було вже десь починати». «Так я почав це служіння, – ділиться він. – І Бог так покерував, що я пов’язав з цим своє життя, хоча я навіть ніколи не очікував, що я буду служити капеланом для військових».
Капеланство було чимось новим не лише для молодого семінариста, але й для самої Церкви в Україні: УГКЦ лише два десятки років до того вийшла з підпілля, а армія була пострадянською; крім того, семінаристів не вчили здійснювати душпастирство для військових, і ті, хто вирішував цим займатися, самі набували навички на власному досвіді. «Церква не мала досвіду праці священиків в силових структурах. Це було щось зовсім новим», – підкреслює капелан додаючи, що той душпастирський досвід, який накопичили капелани з 1990-х чи з 2000-х, передається і втілюється дотепер.
На початках свого капеланського служіння молодий священик зустрічався з деякими труднощами, пов’язаними із залишками радянщини в українському суспільстві та в армії. «Було певне нерозуміння, для чого тут Церква, що вона тут робить, – пригадує священик. – Багатьох людей ми знайомили з тим, ким є священик: що він розуміє військових, що він не прийшов тільки для того, щоб, як відбувалося раніше, бути присутнім лише на урочистих заходах, на прийнятті присяги, коли священик покропив водою і пішов. А наше служіння вже було систематичним: я приїжджав до військових серед тижня чи в суботу або в неділю. Я проводив з ними час: це могла бути катехизація, розмова, чи, зрештою, якісь поїздки, де вони усвідомлювали, що священики – це цілком такі самі люди, як і вони, які мають спільні інтереси, які говорять про різні теми, не тільки про питання релігії».
«Всі збиралися і їхали на війну»
Початок повномасштабної війни спонукав капеланів, які і всіх військових, діяти. «Вже на другий день я відразу відвідав хлопців, які постраждали», – розповідає отець Мирон. Він пригадує свідчення одного з тих військових, які отримали поранення. В четвертій чи п’ятій годині ранку цей військовий щось розвантажував зі складів і раптово почув звук ракети. Він тільки вигукнув «Повітря!», і хлопці – там їх було двоє – встигли прилягти. Капелан підкреслює, що така швидка правильна реакція військових, яку вони мали з досвіду попередніх бойових дій, врятувала їм життя, бо вони пригнулися і хвиля пройшла над ними. «Всі пам’ятають перший день, – каже священик задумливо, всі мобілізувалися, і все, що мали, відразу передавали військовим, бо військові збиралися і від’їжджали відразу на схід і на північ. Ми поїхали ще до хлопців, вони помолилися з нами, ми благословили їх… Всі збиралися і їхали на війну».
Свідчення віри солдатів: «Господи допоможи мені!»
У час війни не лише капелани діляться з військовими своїм свідченням віри, часто буває також навпаки. «Я пригадую розповідь одного воїна, який отримав поранення. Був обстріл, і ракета пролетіла відразу перед ним. Він каже: “Отче, ніхто не вірив, що я вижив, бо ракета була в п’яти-шести метрах від мене”. Коли ракета прилітає, то нічого не лишається, він отримав поранення, але залишився живий. Його колега був позаду нього, і теж отримав поранення, деякі хлопці, на жаль, загинули. Отримавши поранення, він впав, і, лежачи, кричав: “Господи, допоможи мені!”. Той хлопець, що був позаду нього, не вірив в Бога. І коли він був уже в госпіталі, десь через тиждень йому дзвонить той хлопець, питає, як його здоров’я і каже: “Слухай, я пам’ятаю те, що ти кричав тоді після обстрілу”. Він зрозумів, що будучи позаду того хлопця, який вірить в Бога, і він також залишився живий. Цей випадок свідчить, наскільки Бог наших воїнів береже в таких моментах, і ті, що вірять, дякують Йому за це. Це також є свідченням того, що віра насправді є чимось особливим і сильним, на що віруючі військові звертають увагу інших воїнів, які від Бога далекі чи бояться знайти, наблизитись до віри».
Світлана Духович – Ватикан
Джерелo: Військовий капелан: коли воїни відчувають добро, вони готові його захищати. – https://www.vaticannews.va/uk/church/news/2024-01/intervyu-z-vijskovym-kapelanom-otcem-myronom-horbovym.html
Фото – Отець Мирон Горбовий
Джерелo: Українська передача 25.01.2024. – https://www.vaticannews.va/uk/podcast/ukrainian-podcast-list/2024/01/ukrainian-programme-25-01-2024.html
«ЦІНУВАТИ, ЛЮБИТИ, ПАМ’ЯТАТИ, НЕ БУТИ БАЙДУЖИМИ» ІНТЕРВ’Ю З О. МИРОНОМ ГОРБОВИМ – І – https://www.youtube.com/watch?v=u_BcpA419s0
Джерелo: Інформаційний випуск Радіо Ватикану 25.01.2024. – https://www.vaticannews.va/uk/podcast/informatsiynyy-vypusk-radio-vatykanu/2024/01/ukrainian-news-25-01-2024.html
о. Петро Фостик
