V НЕДІЛЯ ВЕЛИКОГО ПОСТУ – ПРЕПОДОБНОЇ МАРІЇ ЄГИПЕТСЬКОЇ
Ціна терпіння
У Великому пості Церква приводить нас чимраз ближче до Голготи, де наш Божественний Спаситель приніс себе в жертву за людський рід. І сьогоднішнє Євангеліє оповідає нам, як то гурток людей прямує до Єрусалиму, а попереду них іде Ісус. Та дивувались вони, йдучи за Ним, страхалися. Аж тут Ісус узявши знову дванадцятьох, почав їм говорити, що має статися з ним, кажучи:
„Оце йдемо в Єрусалим і Син Чоловічий буде виданий первосвященикам та книжникам, і засудять його на смерть, і видадуть його поганам; і насміхатимуться в нього, плюватимуть на нього, бичуватимуть його й уб’ють, він же по трьох днях воскресне „.
Ісус іде дорогою, яка веде в Єрусалим, тобто дорогою хреста і терпінь, іде до міста, де має прийняти муку і смерть за найвищу ідею визволення і спасіння людства.
В історії людства були вчені, що також голосили гарні ідеї; були різні вмілці, що також спромогалися робити дивні речі, але не було нікого, хто зумів би своєю мукою і смертю спасти, відкупити людський рід. Це міг довершити лиш якийсь Велетень. Власне Христос був таким велетнем, коли навчав, коли робив чуда, коли оздоровляв хворих, воскрешав мертвих. Але найбільшим був Він тоді, коли терпів ва нас. Христові муки, яких він мав прийнятися, це наче поєдинок з батьком ложі, дияволом. Ісус перемагає власне тоді, коли терпить та вмирає. Така вже дивна Божа тактика, що Бог завжди перемагає сповидною поразкою і програною.
Дорогі в Христі! Так і ціле наше життя це дорога засіяна терпіннями, хрестами, включно ів смертю; це дорога, яка веде в небесний Єрусалим, але через туземну Голготу. Щоб однак ми набрали сили і йшли мужньо по цій дорові життя, оживімо в собі свідомість і думку, що перед нами йде Вождь, який дає властиву ціну терпінням і ваохоту до несення наших власних хрестів.
Ми знаємо, що наші терпіння можуть бути не раз карою Божою для нас, як це сталось не так дуже давно на Атлянтійському океані, серед островів т.з. Малих Антилів. Там лежить багатий і прегарний острів Мартиніка. На ньому виднів вульканічна гора Монт Пеліє – Лиса Гора, якої вершок сягає 1350 метрів понад рівень моря. У підніжжі цієї гори знаходиться портове місто Сант П’єр. Під кінець березня 1902 року стало це місто видовищем страшних богохульств. Місцеві масони влаштували у Страсну П’ятницю, 28 березня того ж року, великий бенкет. Перед забавою влаштували вони величавий похід вулицями міста, під час якого несли безрогу, прибиту до хреста. У розваговій залі, на головному столі, серед напитків і м’ясних страв примістили карикатуру Христа, яку по бенкеті серед богохульних осміхів і вигуків, занесли на вулькан-гору та вкинули її до вигаслого кратеру. Вони не страхались Бога, бо „ Бога немає „, кричали. Не страшний їм був вигаслий вулькан, бо вже 50 років минуло від останнього вибуху. Та не минуло кілька тижнів, Прийшло свято Вознесіння Христового, що тоді припало на день восьмого травня. В саме полудне відозвався вулькан: гаряча лява зі швидкістю 150 км. на годину, впродовж кількох хвилин залила місто Сант П’єр, а його мешканці, коло 30 тисяч осіб, майже всі вагинули жахливою смертю. Страшне і нечуване богохульство, якого свідками були мешканці Сант П’єр у Страсну п’ятницю, стало покаране всемогутньою правицею Бога у свято Вознесіння, що є встановлене на пам’ятку тріюмфального повороту Христа-Переможця до неба. Чи це можна назвати тільки припадковим збігом обставин? Чи радше у цьому треба добачувати караючу руку Божу?
Знаємо, що наші терпіння можуть бути також допустом Божим, хоч спричинили нам його люди. Наші терпіння можуть бути також голосом Божим для нас, бо через них Господь нас перестерігає. Вони можуть бути не раз виявом великого Божого милосердя до нас. Ми знаємо, що наші терпіння дуже часто є випробуванням і виявом нашої правдивої віри. В кінці, терпіння наші й хрести є дорогою до небесного Єрусалиму, до щасливої вічности, тому попереду нас іде Христос. Вже сама думка, що Син Божий Ісус сам терпів більше ніж усі люди разом, додає віруючому серцю сили в терпіннях. Доводиться нам важко жити. Та чи нашому Спасителеві було легко? Дошкулює нам недостаток. Та чи Христос був багатий? Люди втомляються тяжкою працею. Та чи Христос не заливався гарячим потом при столярському станку, а згодом, під час апостольської діяльности, хіба не прів Він під палючими променнями південного сонця? Болить людям невдячність інших. Та невже Христос Бог зазнав вдячности від тих, кому Він вчинив добродійство ? Серця багатьох розриває туга за рідною землею. Та чи Христос не був на вигнанні у Єгипті? Кривавиться людське серце на вид зради. Хіба ж Христа не врадив ганебно апостол Юда?
Ось „ідемо в Єрусалим, і Син Чоловічий буде виданий… і засудять його на смерть… і насміхатимуться в нього, бичуватимуть його і вб’ють”.
Чи ж не міг Христос спасти нас одною краплею крови? Хіба ж не міг зробити цього одною молитвою перепросьби? Безсумніву, що так! Бо оскільки океан перевищає краплину, остільки заслуги Христа-Спасителя перевищають нашу провину. Христос витерпів це все лише для того, щоб ми пізнали його нескінченну любов, якої „око не бачило й вухо не чуло, що на думку людині не спало” (1 Кор. 2,9).
Всякий біль і терпіння людські, не виключаючи смерти, затоплені в його болях і в з’єднанні з його терпіннями, мають посвятитися й освятитися. В терпіннях Христових слід нам пізнати й зрозуміти таємницю, якої не розуміє земська людина, а саме, що пониження і злидні й усяке. терпіння, стається відтепер шляхетною річчю в очах Божих: печаттю і знаком його особливішої любови до нас, запорукою, що Бог хоче нас цілковито вподібнити до свого улюбленого Сина. „ Ви плакатимете й ридатимете, світ же радітиме. Журитиметесь, але журба ваша у радощі обернеться „ (Ів. 16,20). Терпіння є брамою, через яку входимо до життя вічного. Добровільне зношення терпінь є доказом нашої відданості Богові та його святій волі. Христос вибрав біль замість радості, не звертаючи уваги на ганьбу (Єв. 12,2). Він вказав, що найсправедлившим і найповнішим щастям людини тут, на землі, є -спільно з Христом терпіти, задля нього бути зневаженим, пониженим, ровіп’ятим, бо в хресті ввесь зміст чесноти, завершення святості.
Але пам’ятаймо: саме тоді, коли вороги думали, що знищили Христа, привалюючи його могилу каменем, Він устає до нового життя. Власне там, де гордість і несправедливість тріюмфуюче піднімає голову, вона внезабарі стає покореною і переможеною. Так і тим, які люблять Бога, все помагає до добра. Люди не раз одні одним готовлять терпіння, хрести. За ними однак, стоїть Бог і довершує своє святе діло. Поза особистими задумами людей, які прагнуть зла, Бог скриває часто свої повні любови заміри.
В кінці, передсказання терпінь Христових кінчається могутнім акордом радости, що Він „третього дня воскресне”. Без сумніву, це передсказання таїнственне, нове, незбагненне. Ніхто зі смертних щось подібного не передсказав! Тільки Христос, Син Божий, мав відвагу й силу щось такого твердити й обіцяти, бо лиш Він був спроможний це здійснити. Цим Христос власне доказує своє Божество і вінчає славою всі свої терпіння. І чим більше вони були понижуючі й жорстокі, тим більше заясніла його велич і сила.
Тож і ми, дорогі брати і сестри, переносімо мужньо й великодушно всі допусти і терпіння життя, бо й для нас запевнене воскресіння. Коли ж страждаємо разом з Христом, разом із Ним будемо прославлені. І ціле наше житгя можна б поділити начебто на три дні: перший це той, який проводимо тут, на землі, та який кінчається смертю. Другий -це той, коли то наше тіло спочиватиме у гробі. І третій це день нашого воскресіння. Перший, як час проби, коли то Господь допускає, щоб ми терпіли, є найкоротший, він триватиме лише момент. Другий також матиме скорий кінець. Але останній, сповнений слави, повний щастя у Царстві Христовому, триватиме без кінця. Тому з християнською терпеливістю і мужністю дожидаймо того третього дня, бо терпіння цього віку годі прирівняти до щастя, приготованого нам у другому житті.
Пам’ятаймо, що коли ми з Христом умираємо для стихій світу, вмертвляючи всі наші землі члени: розпусту, нечистоту, пристрасті, лиху пожадливість, зажерливість…, гнів, лютість, злобу, і коли в нас все в усьому Христос, тоді ми з Христом і воскреснемо, як вибрані Божі, святі і любі, -запевнює нас апостол Павло. Ми не сміємо розгубитись серед пустоти і приман цього світу, ані втратити спокою в час противностей. Бо Боже милосердя наповняє ввесь світ, а перемога Христова є завжди з нами. Христос каже й до нас сьогодні:
„ У світі страждатимете. Але „ бадьоріться! Я бо переміг світ „! (Ів. 16,33). Амінь.
о. Софрон Мудрий ЧСВВ
Чому люди невдоволені своїм життям?
Яків і Йоан, два брати Заведеєві й двоюрідні брати Христа Господа, і Його апостоли, с предметом сьогоднішньої св. Євангелії. Уповаючи на своє близьке споріднення з Ісусом, старались вони одержати від нього перші місця в Його Царстві, чи як вони казали: „Зволь нам…, щоб ми сиділи: один праворуч, другий ліворуч від тебе в твоïй славi” (Мр 10,37). Коли задумаємось так над їхнім проханням, прийдемо до висновку, що тут також зустрічаємось iз двома людьми, які були незадоволенi зi свого становища, зі свого способу життя й тому намагалися його змінити. Вони бажали підшукати собі краще, більш підхоже, корисніше й славніше становище ніж те, що його мали. Якщо думаємо про те й порівняємо їх з собою, то мусимо сказати, що ми трохи подібні до них. Ми також дуже часто є незадоволені з нашого життя, з нашого дому, авта, а меблів; а то й iз нашого мужа, жінки чи а дітей. В таких випадках ми звичайно порівнюємо себе з тими людьми, які мають більше майна ніж ми, або живуть виставніше як ми. Та й тоді питаємо себе: Чому їм так добре, а нам так але? Чому їм не треба працювати так важко як нам? Як то вони можуть брати цілий місяць ферій річно й їхати не тільки по віддалених місцевостях Сполучених Штатів Америки, але також до Европи, чи до інших частин світу. Так ми міркуємо собі, звідкіля в них таке щастя, що можуть дозволити собі на „Кедилек” чи „Континентал” кожного року, а ми мусимо їхати старим, уживаним з „Фордом” чи „Шевролетом”, та й на нього ми мусіли працювати кілька літ, заки спромоглись його купити.
Інакшими словами, ми незадоволені з того, що маємо й хотіли б радше мати те що мас наш сусід, очевидно, багатший і щасливіший як ми, це значить такий, що має великий, виставний дім, авто, а то й два найдорожчої марки, та й становище якогось визначного політика, або принаймні директора банку. Таке міркуючи, ми забуваємо про ту важливу правду, що немає в світі цiлком щасливої людини. Чому? Бо оцi земнi добра, хоч би не знать скільки їх ми надбали, не можуть задоволити нашого ненаситного серця. Згадаймо слова св. Августина, який досадно висказує оцю правду словами:
„Ти сотворив мене для себе й неспокійне моє серце, аж доки не спочине в Тобi, о Боже!”
Й так воно дійсно є. Господь Бог сотворив нас для себе й тому ми прямуємо до Нього, ми нудьгуемо без нього та протягом нашого туземного життя; ми тяготимо до Нього, бо він с нашою остаточною метою й нашою вічною нагородою. Вже в моменти нашого зачаття Він поклав у наше серце шукання за ним, за вiчним, безмежним щастям. Тому нічого дивного, що оцi земнi, скінчені речі й добра ніяк не можуть задоволити нашого серця. Навіть якби ми прийняли те, а воно неможливе, тобто, що існує щось на землі, що могло б дати нам безмежне щастя, наприклад посідання цілої вселенноï, то й у цьому випадку сама гадка, що нам треба буде вмерти й це все, ці радощі покинути, зіпсувала б нам усі радощі все щастя. Ця одинока гадка була б тобі краплиною полину спроможною зіпсувати навіть найкраще вино.
Та в цьому випадку ми взяли нереальний приклад. Бо як уже раніш ми згадали, всi земні речі – це не лише проминаючі, але також дуже обмежені речі, тому не можуть задоволити нашого серця, яке бажає безмежного й вічного добра. А туземні добра, тому що обмежені й проминаючі, не можуть зробити людину повністю щасливою, так що в дійсності немає людини цілком щасливої тут, на землi. Ось наприклад наш сусід, якого щастю й поводженю ми заздримо, якого багатство чи становище ми раді б мати, не має напевно тих дібр, які в нас є і яких ми не доцінюємо. В нього може бути якась важка хвороба, хоч і нам невидна, та всеж таки вона вялить його; а він є за гордий, щоб признатись до того, що терпить. Або, може, він набув своï мастки якимсь не чесним способом і тепер живе в постійному страсі, що це все вийде на яв та й він не лише втратить усе те, що нечесно надбав, але ще й запроторять його у в’язницю, де він мусить каратись довгі роки й перед стидом, що його ждатиме, коли вийде з в’язниці й знову покажеться людям на очі! Або, може, в нього немає щастя в родині, бо діти не є здорові, недорозвинені, або характером непідходячі й тому ввесь час пекло панує в його хаті. Так то кожний має свої клопоти. Тому люди в незадозволені та й самі не знають, чого бажають. Вони незадоволені тим, що мають i хотіли б мати те, що бачать в іншого, міркуючи, що його добра чи здоров’я, чи що небудь іншого вробить їх щасливими. Тому, звертаючись до двох братів Заведеїв, каже Ісус:
„Ви самі не знаєте, про що просите!” (Мр 10,38).
Так само й ми не знаємо, чого шукаємо, коли силкуємось осягнути щастя тут, на землі – бо щастя, тобто повного я дiйсного щастя тут немає. Воно жде на нас після смерти в другому світі. Наше земне життя – це тільки мандрівка, прямування до мети – до Бога, до злуки з Ним, бо тільки в Ньому людина може знайти повне щастя. Тож перестаньмо бажати собі оцих земних проминаючих дібр, перестаньмо шукати тільки за ними й накопичувати їх, бо вони нас не задоволять.
Ось послухайте, що говорить про цi земні речі Христос Спаситель:
„Не збирайте собі скарбів на землі, де міль і хробацтво нiветить, i де злодії підкопують і викрадають. Але збирайте собі скарби на небі, де нi мiль, ані хробацтво не нівечить i де злодії не підкопують і невикрадають” (Mт 6,19с).
Ідучи за порадою Христа, тобто не дбаючи про ту земні багатства, але про добрі діла, ми осягаємо дві речі: найперше зрозумівши, що повного щастя на землi нам не осягнути, перестанемо ста ратись про ті земські скарби й надмірно напружувати нашi снаги, щоб їх осягнути. Крім того, зазнавши втрати, не будемо за ними занадто побиватись і боліти. А здругого боку, творячи добро й збираючи собі добрі діла в Бога, ми поволі будемо переноситися гадкою до Бога, до того скарбу добрих діл, що собі в Нього складаємо, тим-то й не будемо так дуже відчувати злиднів оцiєї долини сліз. Бо нам серед найбільшої біди й болю буде просвічувати гадка, що це життя коротке, воно незабаром скінчиться й ми перейдемо в світ вічного, невгасного сонця, в країну повного спокою й безмежного щастя. Якже таке будемо міркувати то й ця гадка, яка нам тут, на землі, не дав спокою й гірким полином наповняє кожну хвилину щастя, тобто гадка про смерть, перестане бути страшною. Але, навпаки, смерть стане нашою подругою, бо вона визволить нас вiд усіх терпінь оцього життя й приведе до місця вічного щастя. Тож і не диво чому каже нам Христос під кінець тієї поради збирати собі скарби на небі, де вони с певні й де їх ми ніколи втратити не можемо:
„Бо де твій скарб, там буде й твоє серце” (Мт 6,21).
Про цю правду ми вже знаємо а нашого власного досвіду. Бо якщо в нас в якась люба рiч, то ми нею любуємось цілий час, а як утратимо її, то ми нещасні. Так само, як будемо мати наш скарб у Бога в небі, будемо часто серцем при ньому й, утішаючись ним, забудемо про всяку недолю й лихо, що їх доводиться нам переживати.
А як осягнути той скарб на небi, каже нам Христос Господь таке:
„Якщо хочеш увійти в життя, додержуй заповiдi” (Mт 19,17).
Чому? Бо вони об’являють нам волю нашого Творця, який вимагає від нас, щоб ми його слухали і цим заслужили собі в Нього вічне щастя. Господь Бог, який сотворив нас iз надміру любові і який нас так безмежно любить, що не відмовився навіть віддати свого одинокого Сина на смерть, щоб нас рятувати, хоче, щоб ми також виявили Йому нашу людську любов. А тому, що тієї нашої любові Йому ніяким іншим способом ви явити не можемо, як тільки виконуванням Його Божої волі, тому Христос, єдинородний Божий Син каже нам:
„Якщо любите ви мене, то зберігайте моï заповіді” (Йо 14,15). А в нагороду за нашу любов, сам Бог прийде до нас: „Коли хтось мене любить”, каже Христос, „ то й слово моє берегтиме й полюбить його мій Отець, і ми прийдемо до нього й у ньому закладемо житло” (Йо 14,23). Ось як щедро винагороджує Бог тих, що Його люблять! Він не жде, аж доки вони після смерти зможуть прийти до Нього, він сам сходить до них, до їхніх душ i живе в них, приготовляючи їх цим способом і запевнюючи їм їхнє щастя. Тож слухаймо поради нашого Спасителя, збираймо собі скарби добрих діл на небі. А робимо це, коли зберігаємо Божі заповіді, виконуючи цим Його Божу волю. Тим способом не лише словами, але також ділами творимо те, про що просимо в Господній молитві: „Нехай святиться iм’я твоє. Нехай прийде Царство твоє, нехай буде воля твоя, як на небi так і на землі” (Mт 6,9с).
о. д-р М.І. Любачівський
ПОСЛАННЯ АПОСТОЛА ПАВЛА ДО ЄВРЕЇВ 9, 11-14.
Браття, Христос, прийшов як первосвященик майбутніх благ. Він пройшов через більший і досконаліший намет, нерукотворний, тобто не земної будови, і увійшов раз назавжди у святиню не з кров’ю козлів та телят, але з власною кров’ю і найшов вічне відкуплення. Бо як кров волів і козлів та попіл з ялівки освячує, коли окропить нечистих, даючи їм чистоту тіла, скільки більше кров Христа, який Духом вічним приніс себе самого непорочним Богові, очистить нашу совість від мертвих діл для служіння Богові живому.
ЄВАНГЕЛІЄ ВІД МАРКА 10, 32-45.
Одного разу Ісус, взявши дванадцятьох, почав їм говорити, що має з ним статися: – Оце йдемо в Єрусалим, і Син чоловічий буде виданий первосвященикам та книжникам, і засудять його на смерть, і видадуть його поганам, і насміхатимуться з нього, й уб’ють, і по трьох днях він воскресне.
Яків та Іван, сини Заведея, підходять до нього й кажуть йому: – Учителю, хочемо, щоб ти нам зробив те, чого попросимо.
Він їм відповів: – Що хочете, щоб я зробив вам?
– Дай нам, – ті йому кажуть, – щоб ми сиділи один праворуч, другий ліворуч тебе у твоїй славі.
Ісус сказав їм: – Не знаєте, чого просите. Чи можете пити чашу, яку я п’ю, і христитися хрищенням, яким я хрищуся?
Вони йому відповіли: – Можемо.
Ісус сказав їм: – Чашу, яку я п’ю, питимете, і хрищенням, яким я хрищуся, христитиметесь. Сидіти ж праворуч мене чи ліворуч – не моє дати вам, а кому приготовано.
Почули про те десятеро й обурились на Якова та Івана.Тоді Ісус прикликав їх і сказав їм: – Ви знаєте, що ті, яких вважають князями народів, верховодять ними, і їхні вельможі утискають їх. Не так воно хай буде між вами, але хто з-між вас хоче стати великим, хай буде вам слугою, і хто з-між вас хоче бути першим, хай буде рабом усіх. Бо Син чоловічий не прийшов на те, щоб йому служили, лише щоб служити й віддати своє життя як викуп за багатьох.
Євр. 9, 11–14. „Власною кров’ю, – увійшов раз назавжди у святиню і знайшов вічне відкуплення”
Ми дуже рідко цінуємо себе і своє життя, інших людей, яких Бог дає нам на нашій життєвій дорозі, ті події, які стаються. Можливо, ми не навчені цінувати те, що ми маємо в житті, не вміємо відчути важливості цього. Кожен із нас, ми самі та наші ближні, дуже цінні для Бога і в очах Божих. За кожного з нас Бог віддав своє життя, пролив свою кров.
Якщо ми куплені такою дорогою ціною – безцінною кров’ю Христа – то це свідчення великої нашої цінності. Тому коли ми не маємо в собі певності, пам’ятаймо, що Бог завжди має певність за нас, якщо віддав за нас своє життя і пролив свою кров, отже ми важливі для Нього.
Мр. 10, 32-45. „Син Чоловічий буде виданий первосвященикам та книжникам, і засудять Його на смерть, і видадуть Його поганам; і насміхатимуться з Нього, плюватимуть на Нього, бичуватимуть Його й уб’ють, Він же по трьох днях воскресне”.
Коли вдивляємося в життя нашого Спасителя, то бачимо, що воно містить різні моменти. Були приємні: Благовіщення, Народження, Його Переображення, Воскресення. Але також було багато моментів важких: коли Його заарештували, бичували, плювали на Нього, насміхалися з Нього… І це все було в житті Ісуса Христа, нашого Господа.
Подібно і в нашому житті – як каже апостол: „Хто з Христом страждав, той з Христом воскресне”, – ми ніколи не зможемо обминути того, через що пройшов Господь. У народі кажуть: „Христос терпів і нам велів”. Так само, як Спаситель пройшов через зраду, глум, біль, зневагу і навіть був убитий, так і кожному з нас доводиться переживати щось із того, про що говорить це Євангеліє.
Можливо, не раз ми відчуваємо від інших несправедливе ставлення, зазнаємо приниження, неприйняття, відкинення – але пам’ятаймо, це не є щось таке, чого б не мало бути в нашому житті. Ми часто вважаємо, що таких моментів не мало б існувати, але й це Бог допускає в нашому житті – значить, недаремно.
І коли вміємо те все прийняти, як з рук Божих, і з Ісусом Христом пройти всі випробування, то так, як із Христом страждаємо, так і з Христом воскреснемо.
Владика Венедикт (Алексійчук)
ЖИТІЄ ПРЕПОДОБНОЇ МАТЕРІ НАШОЇ МАРІЇ ЄГИПЕТСЬКОЇ
В одному палестинському монастирі, а монастирі ті славилися дуже строгим життям монахів, жив старець, єромонах на ім’я Зосима. І ось на старості літ стала його непокоїти думка, чи є ще хто на світі, хто, посвятившись пустельному життю, дійшов у постах та умертвленнях до більшої досконалости, ніж він? Та думка – це наче б початок гордости, однак вона не полишала його ні вдень, ні вночі, і хто знає, чи не довела б його до гріха, якщо б не Боже милосердя, яке не полишає нас у хвилини спокус і випробувань. І так Зосима зустрів одного чужого монаха, а той йому порадив, щоб пішов до надйорданських монастирів подивитися, як живуть там монахи.
Послухав поради Зосима, пішов над Йордан, попросився до одного з монастирів і там через кілька днів пересвідчився, що його пости, молитви та інші умертвлення були нічим у порівнянні з життям отих відлюдників, серед яких довелося йому тепер жити. І так, каючись, наслідував він прикладам інших і зажив життям правдиво ангельським. У цих надйорданських монастирях був звичай, що монахи в перші дні Великого посту залишали монастир, ішли в пустелю і кожен проводив там Великий піст так, що один про другого нічого не знав. До монастиря, який залишалися доглядати двоє або троє монахів, усі поверталися перед Квітною неділею. Тож і Зосима разом з іншими пішов у пустелю, і двадцять днів ішов та йшов перед собою. Аж якось, саме в обідній час, коли закінчив співати псалми шостого часа, побачив перед собою нагого чоловіка, що втікав, тіло якого почорніло і висохло від сонячної спеки і зимових дощів, а голову вкривало довге волосся. Як ми сказали, чоловік той утікав від Зосими, а той, не в змозі своїми старечими ногами його наздогнати, став голосно кричати: „Слуго Божий, чому втікаєш від мене, грішного старця? Хто б ти не був, це я молю тебе Іменем Бога, якому ти служиш і живеш тут, зупинись і вділи мені твоє благословення!
Тоді утікач заховався за ровом і сказав так: „Отче Зосимо, якщо хочеш, щоб я, грішна жінка, говорила з тобою, кинь мені свого плаща, щоб я могла накритися ним” Зосима здивувався, коли почув, що чоловік той кличе його на ім’я, і скинув свій плащ, і тоді стала перед ним невіста, до ніг якої припав старець і просив благословення. Але вона сама припала до його ніг і сказала:
„Не ти, а я маю просити в тебе благословення, ти ж бо священик і вже стільки літ служиш перед престолом Господнім!”
А коли Зосима і далі наполягав на своєму проханні, невіста та поблагословила його Іменем Божим, після чого обоє стали молитися. В часі тої молитви Зосима побачив, що невісту в молитві було піднесено над землею, і прийшла йому думка, чи не обман це диявольський? Але думка зразу ж відступила, коли він побачив, як молільниця ознаменувала себе знаком святого хреста. Закінчивши молитву, Зосима попросив її розповісти про своє життя і свої подвиги. І вона почала йому розповідати:
„Давні це вже літа! Я народилася в Єгипті. Та лиш мені минуло дванадцять літ, як я втекла від своїх батьків до Олександрії, і тут стала вести життя грішне і мерзенне. Не було гріха, яким би я не зневажила Бога, а тисячі душ через мене впали у згубу. Так жила я сімнадцять літ. Та якось я побачила, як багато людей сідає на корабель, аби добратися до Єрусалиму і там поклонитися чесному дереву святого Хреста, на якому вмер Спаситель. Я вирішила також їхати, та не для богомілля, а для того, щоб у Єрусалимі далі вести грішне, плюгаве життя. А під час плавання на кораблі моїм гріхам уже не було ані кінця, ані міри. Так приїхали ми до Єрусалиму. , Цікавости, я також хотіла побачити Господній Хрест, тому зайшла до церковного притвору. Але до самої церкви увійти не могла. Якась невидима сила відпихала мене назад. Так повторювалося рази чотири. То тоді я усвідомила, що це мої гріхи, моє мерзенне життя вчинило мене негідною бачити святий Хрест. Невимовний жаль охопив мене, я стала плакати і бити себе в груди. Нараз підвела погляд і побачила на стіні притвору образ Пресвятої Богородиці. Я припала перед ним на коліна і стала молитися:
„Пренепорочна Діво, образе всякої чистоти і невинности, я знаю, що Ти гидуєш такою грішницею, як я! Але Ти, о Мати, є єдиним прибіжищем грішних, тож помилуй мене! Чим більші гріхи мої, тим більше молитиму Тебе, щоб випросила для мене ласку у свого Сина. Дозволь мені глянути на святий Хрест Господній, а я все своє життя хочу каятися у своїх гріхах і злобі, я втечу від світу, піду туди, куди Ти мені скажеш іти! „Після молитви мені стало легше на серці, і я разом з іншими ввійшла до церкви, аж до місця, де могла припасти на коліна перед животворящим Хрестом Господнім. Тут у гарячих сльозах я повторила свою обітницю, що решту життя хочу посвятити покаянню, і в жалю та з плачем я повернулася до образу Пречистої і тут молилася з глибини душевної і просила поради, куди мені йти. Враз я виразно почула голос: „Іди за Йордан, і там знайдеш спокій!” А коли я, не гаючись ані хвилі, підкорилася Божій волі, при виході з церкви якась милосердна душа, бачачи моє сльозами залите лице, дала мені три срібняки, зі словами:
„Молися, мати, за мене”. А ті гроші я купила хліба і пішла над Йордан. Тут молилася цілу ніч, умила водою своє лице і вецкві святого Йоана Хрестителя приступила до таїнства сповіді, а опісля до святого причастя. У молитві минув день і ніч, – а наступного дня я переправилася через Йордан і пішла в пустелю. Було мені тоді 29 lat. З того часу в пустелі я прожила 47 літ і до нині не бачила нікого з людей. 17продовж 17 літ мене страшно мучили спокуси. Перед очима постійно стояли розкоші грішного життя, диявол тягнув мене назад, до нього, в уста втискалися безсоромні пісні. У тих спокусах я кидалася на землю, сльозами вмивала пісок пустелі, а молитвою моєю були короткі слова: „Господи, помилуй мене!”
Від тих спокус пам’ять покидала мене, і я не знала, не тямила більше нічого, окрім одного, що присягла перед образом Пречистої каятися до смерти і ніколи не грішити. І Богородиця не покинула мене; спокуси відійшли, я цілком віддалася волі Отця небесного; голод, спрага, холод і спека – все це мені байдуже, як байдужі всі потреби тіла, бо знаю, що не самим хлібом чоловік живе ”.
Зосима, почувши, що вона переплітає оповідання своє словами Святого Письма, спитав її, чи читає вона Святе Письмо, але Марія відповіла, що не вміє ані читати, ані писати, Святого Письма ніколи не бачила, а що знає – цим завдячує лиш ласці Божій . Пізнав тепер Зосима, як служать Богу невчені та святі слуги Його і голосно став дякувати Богові, що привів його на це місце. А свята каяниця просила його лиш про дві речі: перше, щоб нікому не розповідав про неї, як довго житиме; а друге, щоб наступного року в часі Великого посту не полишав монастиря, а щойно в Страсний четвер приніс їй святе причастя і чекав її над берегом Йордану. Після тих слів вона попросила у нього благословення, і потім відійшла так швидко, що Зосима не зміг її вже ні про що спитати.
Минув рік. З початком Великого посту Зосима не зміг, як звичайно, йти в пустелю, бо занедужав на пропасницю. А в Страсний четвер узяв Пресвяті Дари і пішов на берег Йордану. Минали довгі години; старець занепокоївся, бо думав, що, може, свята чекала на нього і відійшла в пустелю; а опісля зажурився, бо спало йому на думку, що нема на чому переправитися на другий берег ріки. Враз Зосима побачив, що свята, з руками складеними навхрест, сухою ногою іде по хвилях ріки просто до нього. Тут припала вона на коліна, попросила, щоб старець промовив з нею молитви і Символ віри і з найбільшим смиренням прийняла святе причастя, а потім вголос промовила: „Нині відпусти рабу Твою, Господи, бо очі мої бачили спасіння Твоє!”
Вони довго молилися разом, а потім свята сказала до старця: „Отче Зосиме, наступного року прийди на те місце, де вперше зустрів мене” Попросивши благословення, вона перехрестила ріку та знову, як її посуші, перейшла по хвилях на другий берег і за мить Зосима вже її не бачив. Благословляючи Господа, Зосима повернувся до монастиря, та жаль йому було, що не запитав в неї ім’я. Наступного року святий старець пішов у пустелю, туди, де вперше зустрів святу, і побачив, що лежить вона нежива зі складеними на грудях руками. Став Зосима на коліна і почав голосно молитися Богові, який покликав до своєї слави велику каяницю. А коли встав після молитви, побачив на піску написані слова:
„Отче Зосиме, поховай тіло грішної раби Марії, віддай землю землі”.
Сповнивши цей християнський обов’язок, преподобний Зосима повернувся до монастиря і розповів браттям усе, що бачив та чув, і всі славили Господа і святу Марію каяницю. Померла вона близько 450 р. Преподобний Зосима, проживши в глибокій святості і смиренні близько 104 років, помер на руках братів, а Церква Христова вшановує його пам’ять 4 квітня. У четвер п’ятої неділі Великого посту на утрені (яку зазвичай правиться в середу увечері) на каноні преподобного Андрея Критського співається також канон в честь Марії Єгипетської.
Тропар:
Перше блуду всякого сповнена, а відтак невістою Христовою через покаяння стала ти, і, ангельське життя наслідуючи, бісів зброєю хреста погубила єси, тому й явилась ти невістою Царя, Маріє славна.
Кондак:
Мороку гріха позбавившись, покаяння світлом озоривши серце своє, славна, прийшла ти до Христа і Його всенепорочну і святу Матір як молитвеницю милостиву привела єси , тому й прогрішень прощення осягла ти і з ангелами завжди радуєшся
І. Я. Луцик, „Житія святих, пам’ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає”. Львів, Видавництво „Свічадо”, 2013
„Зі служби на рухомі свята – Неділя 5 посту”
Тропар (г. 1):
Хоч камінь запечатали юдеї* і воїни стерегли пречисте тіло твоє,* воскрес Ти, тридневний Спасе,* даруючи світові життя.* Ради цього сили небесні взивали до Тебе, Життєдавче:* Слава воскресінню твоєму, Христе,* слава царству твоєму,* слава промислові твоєму,* єдиний Чоловіколюбець.
I преподобній (г. 8):
У Тобі, мати, дбайливо зберігся образ,* бо, прийнявши хрест, Ти пішла слідом за Христом* і ділом навчала Ти погорджувати тілом, бо воно проминає,* а дбати про душу – єство безсмертне.* Тим-то з ангелами разом радується,* преподобна Маріє, дух твій.
Слава: Кондак преподобній (г. 3):
Перше блудами всякими сповнена,* як Христова невіста через покаяння днесь явилася,* ангельське життя наслідуючи, демонів оружжям хреста Ти убиваєш.* Ради цього як невіста царева Ти явилася, Маріє преславна.
I нині: Богородичний (г. 3):
Діва днесь предстоїть у церкві* і з ликами святих невидимо за нас молиться Богу.* Ангели з архиєреями поклоняються,* апостоли з пророками ликують,* бо ради нас молить Богородиця превічного Бога.
Прокімен (г. 1):
Будь, Господи, милість твоя на нас, бо уповали ми на Тебе (Пс. 32,22).
Стих: Радуйтеся, праведні, у Господі, правим належить похвала (Пс. 32,1).
Прокімен преподобній (г. 4):
Дивний Бог у святих своїх, Бог Ізраїлів (Пс. 67,36)
Алилуя (г. 1): Бог, що дає відплату мені і покорив народи мені (Пс. 17,48).
Стих: Ти, що величаєш спасення царя і твориш милість помазаникові своєму Давидові і сімені його до віку (Пс. 17,51).
Замість Достойно, співаємо:
Тобою радується, Благодатная, всяка твар, ангельський собор і чоловічеський рід, освященний храме і раю словесний, дівственна похвало, що із Неї Бог воплотився і младенцем став – перед віками сущий Бог наш. Лоно бо Твоє престолом сотворив і утробу Твою просторішою небес учинив. Тобою радується, Благодатная, всяка твар, слава Тобі.
Причасний:
Хваліте Господа з небес, хваліте його в вишніх (Пс. 148,1). Алилуя, тричі.
Другий: В пам’ять вічну буде праведник, злих слухів не убоїться (Пс. 111,6-7). Алилуя, тричі.
Священик: Христос, що воскрес із мертвих, істинний Бог наш, молитвами пречистої своєї Матері, святих, славних і всехвальних апостолів, святого отця нашого Св. Василія Великого, архиєп. Кесарії Кападокійської, святого якого є храм і святого прп. Іларіона Нового. Св. Стефана, чудотворця, і всіх святих, помилує і спасе нас, як благий і чоловіколюбець.
Літургія Василія Великого.
Фото – https://www.facebook.com/opetro.fostyk/posts/1400139887097870
о. Петро Фостик
