110 років тому 17 жовтня 1912 року народився Отець Блаженний Священномученик Олексій Зарицький у с. Більче (Миколаївський район, Львівська область).
Його батько, Василь Зарицький, був дяком у парафіяльній церкві. Мати, Марія, з роду Ісих. Крім Олекси, в сім’ї було ще п’ятеро дітей. Протягом 1922-1931 рр. він навчався у Стрийській державній гімназії, після якої вступив у Львівську Богословську Академію, де навчався до 1934 р. Тут він постановив прийняти целібат.
Піддияконські та дияконські свячення Олексій Зарицький отримав із рук Митрополита Шептицького 28-29 квітня. 7 червня 1936 р. Митрополит уділив йому святої Тайни Священства у соборі Св. Юра у Львові. Після цього о. Олексу скеровують сотрудником на парафію сіл Стинова Нижня і Стинова Вижня. Незабаром його перевели до с. Струтин, що під Золочевом.
Надзвичайно гарні спогади залишив о. Зарицький у серцях струтинських парафіян. Люди любили та шанували о. Зарицького за його покору, щиру побожність, скромність, лагідний характер.
У вересні 1939 р. розпочалася ІІ світова війна. З приходом “визволителів” почався тиск на отця.
Було заборонено навчати дітей релігії. Але о. Зарицький докладав усіх зусиль, щоби посилити релігійний дух дітей. Не маючи змоги працювати з ними в школі та в церкві особисто, отець поділив учнів на групи за місцем проживання, а найкращий учень навчав релігії інших у своїй групі. Крім цього, діти все-таки збиралися в отця Олексія вдома, хоча це й було дуже ризиковано. У Струтині о. Зарицький перебував протягом 1937-1946 рр.
Два роки перед арештом (1946-1947) він був парохом і катехитом у селі Рясна-Руська біля Львова, а також обслуговував парафію с. Рясна-Польська. Як і всіх греко-католицьких священиків, які не погодилися перейти на православ’я, отця заарештували. Сам о. Зарицький зізнавався своїм знайомим, що головним мотивом його арешту була відмова перейти на православ’я, але комуністична влада “пришила” йому політичну 54-ту статтю. 29 травня 1948 р. “Особим Совещанием при МВС СССР” о. Олексія було засуджено до 8 років ув’язнення у виправно-трудових таборах.
Більшу частину ув’язнення отець провів у таборах Кемеровської, Омської, Карагандинської областей. 31 грудня 1954 р. о. Зарицького звільнили, але не дозволили повернутися на Батьківщину, а залишили в Караганді на засланні, де він продовжував правити Служби Божі у приватних будинках, на шахтах № 17,19,47,49,20. Літургії, на які сходилися 60-70 осіб, відправлялися щонеділі та у свята. Це спочатку було можливим завдяки тому, що по селах міліція не так пильно стежила за людьми.
Отець Олексій відправляв також Служби Божі у латинському обряді (для німців та поляків). Дуже добре його пам’ятають німецькі католики, бо часто бувало так, що отець цілий день не їв, не відпочивав, а тільки духовно служив людям: сповідав, хрестив, вінчав, відправляв Богослужіння. Характерною його рисою була любов до ближніх і розуміння їхніх проблем.
26 жовтня 1957 р. о. Олексія Зарицького було реабілітовано військовим трибуналом ПрикВО.
Розпочався останній період його місіонерської діяльності на теренах Самари, Уралу, Оренбурга, Казахстану. Кілька разів він змінював місце проживання. Ніде не прописаний, лише з паспортом при собі, він продовжував місіонерську працю, незважаючи на усвідомлення того, що це закінчиться не інакше, як в’язницею. Протягом 1955-1961 рр. отця кілька разів затримувала міліція, але, дякувати Богу, його тільки попереджували і відпускали.
У квітні 1962 р. о. Зарицький прибув у Караганду. На той час його здоров’я значно погіршилося, давалася взнаки давня хвороба шлунка. Та він не зважав на себе, хотів закінчити душпастирську працю серед тутешніх українців, а потім податися у Таджикистан. Але не судилося здійснити ці задуми. 9 травня цього ж року отця заарештували в Караганді, поблизу 17-ї шахти, де колись діяла українська церква, в якій він відправляв. Як розповідають знайомі о. Зарицького, його зрадив хтось з українців.
30 червня 1962 р. о. Олексія засудили за “бродяжництво” (а насправді – за активну релігійну діяльність) до двох років позбавлення волі у поселенні Долинка Карагандинської області. Тут він працював кравцем. Хоча праця була неважкою, здоров’я його погіршувалося з дня на день. Щодня у таборі помирали 30-40 осіб; узимку їх навіть не закопували, а просто скидали в рови, до яких уночі на поживу збігалися вовки.
Помер 30 жовтня 1963 у таборі Долинка поблизу Караганди. Похований там же, але стараннями общини місцевих католиків, а також родичів та його колишніх прихожан на Західній Україні, двічі перезахоронений. Тепер спочиває на кладовищі у с. Рясне-Руське Львівської області.
“Підтримані Божою благодаттю, вони до кінця пройшли переможним шляхом. Це шлях, який переходить через прощення й примирення; шлях, що веде до Світлої Пасхи після жертви на Голготі,” – сказав про нього та інших мучеників Церкви Іван Павло ІІ.
Обряд беатифікації відбувся 27 червня 2001 у м. Львові під час Святої Літургії у візантійському обряді за участі Івана Павла ІІ.
ВІДЕО. Документальний фільм про блаж. о. Олексія Зарицького – https://www.youtube.com/watch?v=INW00UCZtIg
Апостол Сибіру
В програмі „У Ваших намірах” знайомимось з блаженним Олексієм Зарицьким.
Цей священник за час своєї невпинної праці не надбав собі нічого з матеріальних благ, проте, будучи на межі вбогості, не шкодував і того останнього, що мав, щоби розділити з іншими.
Унікальність долі цього українського душпастиря ще й у тому, що він протягом тривалого часу (спершу примусово, а відтак з доброї волі) провадив своє служіння у степах Караганди, Самари, Оренбургу. За це блаженного Олексія Зарицького охрестили «апостолом Сибіру».
Нині прах блаженного спочиває в Україні, але смерть застала його далеко від рідної землі. Він став першим блаженним Католицької Церкви в Казахстані.
Велику частину свого життя провів отець Олексій Зарицький провів у Іркутській області, Мордовській АРСР та в Казахстані. Йдучи на смертельний ризик, він навіть в засланні таємно служив Літургії в неділі та свята.
http://radiomaria.org.ua/apostol-sibiru-9223?_utl_t=fb
ПРО БЛАЖЕННОГО СВЯЩЕННОМУЧЕНИКА О. ОЛЕКСІЯ ЗАРИЦЬКОГО З С.ДАМ`ЯНОЮ ГАЛУЩАК – https://studio.youtube.com/video/tZY_qXogVO0/edit
Календар українця – https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=495693912572552&id=100063958414231
СКИТАЛЕЦЬ РАДИ ХРИСТА ТА АПОСТОЛ СИБІРУ
110 років тому: 17.10.1912 – у с. Більче на Львівщині народився Олексій Зарицький, священник УГКЦ (1936), целібат, блаженний священномученик. Закінчив державну гімназію у м. Стрий (1931), Львівську духовну семінарію (1936). Душпастирював у селах: Нижня і Верхня Стинава на Стрийщині, Струтин на Золочівщині, Рясне-Руське і Рясне-Польське поблизу Львова. На парохіях організовував громадське життя, допомагав нужденним, розвивав сільську кооперацію, боровся з пияцтвом, дбав про освіту дітей, зростання духовного та національного рівня селян. З приходом більшовиків у вересні 1939 в домівку отця поселили родину з Московії. Проте попри заборону навчати дітей релігії продовжував їх катехизацію в себе вдома і за місцем проживання дітей. 1946 за відмову перейти у московське православ’я ув’язнений на шість місяців у Золочівській тюрмі. Повторно заарештований 1947 і засуджений «за пособничество контрреволюционной банде украинских националистов» на 8 років ув’язнення у виправно-трудових таборах. Перебував у таборах Кемеровської, Омської та Карагандинської областей. Звільнений 1954 без права повернення в Україну, реабілітований 1957. Після реабілітації декілька разів приїздив в Галичину, тричі відвідав батька, проте не погодився на вмовляння батька знайти собі гідну роботу і забезпечити себе необхідним, всеціло офірувавши своє життя на служіння Богу та Україні. Останній раз відвідав важко хворого батька перед своїм арештом; батько помер через два місяці після смерті сина, так і не дізнавшись про його другий арешт і швидку кончину.
У 1957 зумів відвідати Митрополита Йосифа Сліпого у Красноярському краю, який призначив о. Олексія адміністратором українських греко-католиків у Казахстані з осідком у Караганді. Провадив активну місіонерську працю на теренах Самари, Уралу, Оренбурга, Казахстану, відправляв богослужіння у візантійському (для українців і московитів) та у латинському (для німців, естонців і поляків) обрядах. Не маючи постійної приписки, кілька разів змінював місце проживання, впродовж 1955-1961 регулярно затримуваний міліцією. У травні 1962 заарештований у Караганді й за звинуваченням у «бродяжництві», а насправді за священиче служіння, засуджений на два роки позбавлення волі. Помер від гнійного запалення підшлункової залози у в’язничному шпиталі с. Долинка в Казахстані 1963. За ревне душпастирське служіння отримав прізвиська «скиталець ради Христа» та «апостол Сибіру». У 1990 перезахоронений біля церкви Петра і Павла с. Рясне біля Львова. 27 червня 2001 у Львові Папою Іваном Павлом ІІ проголошений блаженним.
Із листа блаженного о. Олексія Зарицького: «Ви, тату, пишете, що тепер треба чесно працювати — це правда. Я на працю дивлюся, як на обов’язок, який поклав Творець Бог на совість кожну людину. Христос був Богом, а помагав у столярній роботі своєму опікуну Йосифу, я працюю чесно, не нарікаю на свою долю, а всі труди і невигоди жертвую доброму Ісусові, котрий одинокий гідний, щоб з Любові до Нього все переносити! Пам’ятаючи, що Він для нас у Велику П’ятницю більше переніс. Життя і так коротке, тому треба кожної хвилини чимось корисним займатись, бо за всі ті хвилини будемо відповідати перед Богом».
Із спогадів колишнього в’язня табору у Караганді Семена Височана: «Ми вже всі знали, коли приходити, кому на стійці стояти, а кому співати. Він накидав єпитрахиль, мав маленький молитвенник. Хлопці на нари сіли і нібито говорили. Наглядач прийшов і пішов, а ми далі правили».
Отець Василь Говера: «Як розповідають парафіяни, отець Олексій був дуже ревним священником. Служив до упадку людських сил, бувало, що міг добу сповідати, хрестити та вінчати людей – без відпочинку та їжі. Був дуже сміливим і відважним проповідником. Досі про нього пам’ятають католики як латинського, так і візантійського обрядів. (…) Священників було мало, тому він постійно перебував у дорозі: від міста до міста, від республіки до республіки отець переїжджав, щоб відвідати підпільні громади та послужити їм».
Петро Дідула, автор документального фільму про Олексія Зарицького: «Гостра реакція на будь-яку форму колабораціонізму – це те, що вирізняло блаженного Олексія, і те, що завжди буде викликом для кожного, хто торкнеться його життя. У Казахстані він міг би уникнути другого ув’язнення, якби погодився на те, щоби його формально влаштували на працю, на яку йому не потрібно було з’являтися. Люди робили би рутинну роботу за нього і відзначали би це у журналі. Завдяки тому він би міг мати офіційне місце приписки (це була нормальна практика для багатьох греко-католицьких священників). Але блаженний Зарицький не пішов навіть на це, в результаті чого отримав другий термін. Оце відчуття абсолютно вільної особи в абсолютно негідних щодо цієї особи обставинах – ось, що залишив мені блаженний Олексій Зарицький».
Фото – https://www.facebook.com/opetro.fostyk/posts/1537515413360316
о. Петро Фостик
