У березні цього року виповнилося 155 років від Дня народження унікального душпастиря, який своїм життям та невтомною працею в найскладнішому періоді Української Греко-Католицької Церкви заслужив на те, щоби справедливо ввійти в ряди найславніших діячів нашої Церкви-мучениці.
Мова йде про владику Григорія Хомишина, який очолив Станіславівську єпархію відразу після Праведного митрополита Андрея Шептицького. Слід в особливий спосіб наголосити, що це була гідна заміна. Впродовж 41 року, фактично у найтяжчий період ХХ ст., владика провадив Станіславівською єпархією та беріг її як справді Добрий пастир.
Ієрейські свячення та священнича діяльність
Григорій Хомишин після закінчення гімназії поступив на Богословський факультет у Львові, а разом з тим розпочав свою священничу формацію у Генеральній духовній семінарії. Зі спогадів сучасників довідуємось, що він мав великі сумніви щодо вибору життєвого стану, а навіть більше мав намір створити власну сім’ю.
Після довгих розмов з о. Єремією Ломницьким, ЧСВВ, який на той час був сповідником у львівському монастирі Св. Онуфрія, Григорій, все таки, обрав неодружений стан, що є справді подиву гідне. Хтось би міг сказати, що цей вибір був задля кар’єрного зросту або втечі від бідності, однак виглядає, що ні. На це вказують наступні аргументи. За часів монархії священники (одружені чи неодружені) отримували добру фінансову підтримку зі сторони уряду, тобто для змоги утримувати родину. Після реформи ордену першими, що розглядались кандидатами на єпископів були оо. Василіяни. Ще одним моментом є те, що через його низьке походження із селянської родини, можливість стати єпископом була малоймовірною. Отож, ніщо інакше як тільки чисті наміри спонукали його до цілковитої посвяти Христу та Його Церкві.
Свячення відбулися 19 травня 1893 року, які уділив владика Юліан Сас-Куїловський, а відтак о. Григорій став третім катедральним сотрудником у Станіславові. Звернувши увагу на талановитого молодого священника, у 1893 році владика відправив його на п’ятирічні богословські студії до Віденського університету поглиблювати знання з богослов’я. При цьому мешкав о. Григорій в отців-августинців академії в колегії «Фрітанеум».
21 лютого 1899 року відбувся захист о. Григорія Хомишина, після якого вже як доктор богослов’я він повернувся до Галичини та розпочав працю катехита при школі Адама Міцкевича та заразом сотрудника в катедрі у Станіславові.
Після недовгої праці був скерований до Коломиї, де завданням постала боротьба з русофільськими поглядами серед населення. Саме в Коломиї Хомишин здобув собі авторитет ревного проповідника.
Опісля, недовго о. Григорій був ректором Львівської духовної семінарії, а вже 16 квітня 1904 року був номінований, а 6 травня хіротонізований на єпископа у Львові. Інтронізація в Станіславові відбулась 19 червня 1904 року. Ось так владика знову повернувся до катедрального собору Воскресіння Христового. Цього разу на довгий 41 рік.
Владика Григорій — активний будівничий
Є одна гарна історія з періоду життя блаженного Григорія, яка трапилася в перші роки після його ієрейських свячень. Її згадує о. Авксентій Бойчук, права рука та близький соратник владики. В цей час провадились ремонтні роботи в головному храмі єпархії. При цьому також був реставрований іконостас. Для царських воріт була зроблена «митра», котра виглядала радше як королівська корона. Бачивши це, о. Хомишин доручив помістити корону на бічний престол Богородиці, а на царські врата вирізьбити справжню наочну владичу митру. Під час його інтронізації на Станіславівську катедру, цей факт згадували, жартуючи, що Хомишин подарував Богородиці корону, а Діва Марія Хомишину — єпископську митру.
Розпочинаючи своє служіння як єпископ, владика Григорій здійснив понад 150 одно- та двотижневих парафіяльних місій, плоди яких ми відчуваємо до сьогодні. Крім цього активно будувались храми (один з таких численних храмів знаходиться в місцевості Маріямпіль Галицького району, на будівництво якого владика Хомишин особисто пожертвував 20 тис. золотих), запрошувались та засновувались нові монаші згромадження, суттєво розвивалась економіка єпархії, доказом чого може свідчити двохмільйонний капітал Станіславівської єпархії в українському Земельному Банку, що на той час діяв у Львові.
Заснування громадських рухів та організацій, таких як «Українська християнська організація» (1925), «Скала» (1934), редакції газет «Нова Зоря» (1926) та «Правда» (1927) та підтримка вже існуючих «Просвіти» та «Рідної Школи» були проявом завзятості та наполегливості під гаслом «рехристиянізація суспільства», які виходили від владики Григорія в часи його перебування у Станіславівській катедрі.
У відозві про пресу з 1931 року владика писав: «Якщо Святе Письмо проповідує якусь правду, але „Times“ напише щось протилежне, то з 510 читачів, 500 вірять „Times“ (…). Вона (преса) може виховувати святих, але також й представляти кримінал. Вона може захищати релігію та мораль, але водночас може висміяти, понизити й змішати з болотом святі речі. Подиву гідне, але вона фактично має владу над людським мисленням».
Станіславівський владика залишив по собі також велику літературну спадщину: численні пастирські послання, відозви, мемуари та, між іншим, такі напрацювання як «Українська проблема», «Парафіяльна місія» та «Набоженьство до Найсвятішого Серця Господа нашого Ісуса Христа». Всі вони вийшли з-під його пера, натхнені молитвами в соборі Воскресіння Христового.
Вірний до кінця
Владика Григорій відзначався великою активністю та ревністю, так, що неодноразово був заарештований радянським урядом. 21 грудня 1945 року єпископ Григорій Хомишин був переведений із внутрішньої тюрми НКДБ до лікарні Лук’янівської тюрми. А 28 грудня 1945 року о 10 год. після восьми місяців фізичних і моральних тортур перестало битися його серце.
Численні свідки підтверджують, що смерть владики Хомишина настала після тривалих побоїв на допитах, де він безстрашно боронив святу католицьку віру. Тіло єпископа похоронили православні сестри на одному з кладовищ неподалік від в’язниці, але на сьогодні конкретне місце поховання не визначено.
Той факт, що тіло спочиває на Київщині, також можна розглядати як знак Провидіння для нашої Церкви, котра сьогодні розгортає на цих землях широку пасторальну діяльність, а з 2005 року Київ є осідком Глави УГКЦ — наші Мученики нас супроводжують!
Єпископ Павло Василик, який особисто не знав владику Хомишина, бо походив із Перемиської єпархії, часто згадував про один сон із років заслання, в якому бачив ангела із розгорнутим листом та текстом на латині: «Доктор єпископ Григорій Хомишин є святим».
Беатифікація нашого владики відбулася 27 червня 2001 року св. папою Іваном Павлом II, на якій проголосили інших численних новомучеників нашої Церкви. Іронічно, та сон владики Павла Василика був підтверджений беатифікаційним процесом Церкви.
«Блаженний Григорій служив своєму народу, Українській Греко-Католицькій Церкві, за яку страждав, терпів осуди, зневаги, ув’язнення і побої, аж до цілковитого виснаження та мученицької смерті… Кров блаженного мученика Григорія кличе нас до рішучої боротьби з безбожництвом, матеріалізмом, сектантством і всім тим, що заповнило духовну порожнечу, яку спричинив комуністичний режим на нашій землі…», — такими словами під час проповіді з нагоди 152-ої річниці від дня народження блаженного священномученика Григорія Хомишина, звернувся до присутніх архиєпископ і митрополит Івано-Франківський владика Володимир Війтишин.
За матеріалами дисертації Ігоря Гінди та о. Володимира Лукашевського
Пресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ
Фото – https://www.facebook.com/opetro.fostyk/posts/1465334347245090
о. Петро Фостик
