Українська Греко-Католицька Церква у цей день відзначає пам’ять єпископа Теодора Ромжі.
Ще один мученик української землі, який не схилив своєї голови перед кривавим молохом комуністичного терору, славний син Закарпаття, великий мученик за віру…
Народився 14 квітня 1911 року в сім’ї службовця у с. Великий Бичків Рахівського району. Після завершення початкової освіти в рідному селі батьки віддають його на навчання до Хустської гімназії. Закінчивши гімназію, 19-річний юнак вступає до Ужгородської духовної семінарії.
„Дух дме, куди хоче…” (Пор. Йо. 3, 8а) І лише праведна душа справжнього святця може пізнати ці непідвладні людському розумові глибинні пориви. З волі настоятелів молодий богослов простує до Вічного Міста, щоби там, у Столиці славних Верховних апостолів Петра і Павла, довершивши пізнання основних філософських та богословських наук, прийняти у 1936 році священичі свячення з рук російського католицького єпископа східного обряду Олександра Євреїнова.
Після повернення додому душпастирює спочатку в с. Березово, поблизу м. Хуста, а потім — як духівник — в Ужгородській духовній семінарії, де одночасно викладає також філософію. Незабаром після смерти єпископа Олександра Стойки (1943), довголітнього ординарія Мукачівської єпархії, Святіший Отець призначає Теодора Ромжу на вакантний єпископський престіл, а вже 24 вересня 1944 року відбувається його хіротонія.
Нелегкий тягар спочив на плечах молодого владики. Адже саме в ці дні Закарпаття з рук фашистських окупантів перейшло під командування радянської влади. Радянські війська продовжували бути визволителями зовсім недовго. Вже незабаром розпочався масовий наступ на Греко-Католицьку Церкву Закарпаття. Як і у випадку инших наших блаженних мучеників цих часів, влада вимагала від єпископа, клиру та вірних здійснити „перехід” чи „возсоєдиненіє” з Російською Православною Церквою, а радше з тим, що залишилося від неї після нещадних репресій з боку безбожницького режиму СРСР. Але ні єпископ, ні його священики, ні миряни не бажали торувати Юдиних стежок.
„Вдарю пастиря — і розбіжаться вівці” (Пор. Мт. 26, 31б та Зах. 13, 7б.), — така зовсім не біблійна думка спала на гадку сталінського ката, „… єпископ Ромжа і його заступник Хіра повинні бути негайно в тій чи іншій формі позбавлені можливості продовжувати тягнути майже півмільйона радянських людей Закарпаття до Риму, їх необхідно негайно позбавити можливості продовжувати творити антидержавну, антипатріотичну справу” (Карпатський край, NN 31-34, 1992. — С. 13. спасіння людських душ! Саме такими словами 1 жовтня 1947 року звертався до свого „захисника” — обкому компартії та вищого начальства уповноважений у справах Російської Православної Церкви у Закарпатській області „товариш” І. Ромер. А вже 27 числа цього ж таки місяця, коли єпископ разом зі своїм супроводом повертався додому після посвячення оновленого в с. Лохово Мукачівського району храму, вантажний „Студебекер”, який віддавна підозріло слідував за ними назирці, на пустинній дорозі, неначе вичекавши момент, на повному ходу врізався в кінну бричку і підім’яв під себе всіх шістьох подорожніх.
Здавалося б, випадковість, якби не поведінка „пасажирів” вантажівки: вмить вискочивши з автомобіля, вони заповзялися добивати потерпілих залізними прутами. На щастя, за яку хвилю-другу над’їхала поштова машина, тож невдахи-садисти вимушені були швидко відступити — вони сіли в „бобик”, що невідступно слідував за „Студебекером” і з поспіхом віддалились. Поштовики відвезли потерпілих до міської лікарні Мукачева та передали їх в дбайливі руки медперсоналу.
Стан владики був чи не найгіршим, адже після наїзду нападники вилили всю свою лють саме на нього. Одначе молитви вірних та жертвенність медперсоналу, до складу якого входило і кілька монахинь переслідуваної Церкви, робили своє — кир Теодор потрохи набирався сили, вже через два дні його стан більше не викликав ніяких побоювань за життя. Але такий поворот подій не був передбачений складеним сценарієм: єпископ повинен був померти!
Допуст Господній — рукою молодої дівчини диявол смертельно жалить владику, отрута миттєво робить свою справу, 1 листопада життя Преосвященного обривається… Але не в муках, а з блаженною посмішкою на устах, не зі стиснутими від відчаю чи ненависти кулаками, а з обвитими вервичкою пальцями — таким було його переставлення. Бог забирав його, і він відчував це. Забирав, щоб дати йому радість святих і тим вчинити незміримо сильнішою силу його заступництва і молитви за своїх вірних.
Блаженний він і блаженні ті, гора віри яких не похитнулася від ударів безбожницької сили під враженням від слова його проповіді і від прикладу його славного життя і мученицької кончини. Блаженні й ми, бо віруємо Христові, торжествуючи славну пам’ять великого свідка Його ізбавительних страждань і спасенного Воскресення! (Пор. Йо. 20, 296.)
Під час пастирського візиту Святішого Отця Івана Павла II в Україну було беатифіковано українських новомучеників.
Празник священномученика єп. Теодора Ромжі призначено святкувати 19 жовтня (за григоріянським стилем 1 листопада). (Див. текст акту беатифікації в: Душпастирська візитація Святішого Отця Івана Павла II, Папи, в Україну 23—27 червня 2001 року, Typis Vaticanis [2001], с. 284.)
Тропар:
Апостолів дорогу доборочесності наслідував, священномучениче Теодоре*, як Пастир добрий, оберігав паству Христову*, душу віддав за неї, безбожними убитий був ти, блаженне, * і відійшов у радість вічну, ранами прекрашений, багатотерпеливе*, вінок слави прийняв ти від Ангця Божого*, Його ж моли за спасіння душ наших.
Кондак:
Як цвіт прагне сонця, так і ти полюбив сонце правди, Христа Бога*, землю карпатську, як Пастир ревний, доброчесної мудрості навчав*, і покору найглибшу життя показав ти*, як камінь віри дорогу безбожну перекрив*, як перлина дорогоцінна терпіння до крові прийняв*, сьогодні із зворушенням почитаючи, взиваємо тебе, священномучениче Теодоре*, молися за наші грішні душі перед Престолом Всевишнього.
о. Роман Тереховський
Фото – https://www.facebook.com/opetro.fostyk/posts/1296464687465391
о. Петро Фостик
