26 грудня 1899 року прийшов на світ Блаженний священномученика о. Іван Зятик ЧНІ.
Отець Іван Зятик ЧНІ народився й виріс у добрій українській родині, що мешкала в селі Одрехово неподалік від Сянока (нині територія Польщі). Він прийшов на світ в сім’ї убогих селян Степана та Марії Зятиків. Коли Івасеві виповнилося 14 років, помер його батько і з того часу його виховувала матір, а батьківську опіку перейняв старший брат Михайло.
Іван був дуже спокійним і слухняним юнаком. Вже підчас навчання в Одрехівській сільській школі виявляв великі здібності до науки. Привертала увагу також глибока побожність хлопця. Середню освіту здобував у Вищій Сяноцькій Гімназії, де навчався з 1911 до 1919 року; був зразковим у поведінці та навчанні. Хотів стати священиком.
У ті часи, коли кандидати зголошувались до Духовної семінарії, їх долю переважно вирішували добрий музичний слух та голос, бо у східному обряді всі спільні богослуження відбуваються у супроводі співу і гарний голос був однією з необхідних вимог для душпастирського служіння. Хоча в Івася не було музичного слуху і міцного голосу, все ж, як свідчить о. Іван Ортинський СДБ, він мав у собі щось набагато більше, аніж музичні здібності. Він носив у своєму серці слова Христа: „Будьте досконалі, як Отець ваш небесний досконалий є”. У 1919 році Іван Зятик вступив до Перемиської Духовної Семінарії, яку закінчив з відзнакою 30 червня 1923 року. Того ж самого року, після закінчення богословських студій, він отримує єрейські свячення. Здійснилася мрія його дитинства.
Протягом десяти років, від 1925 до 1935 року, отець Зятик виконує обов’язки префекта при Греко-Католицькій Семінарії в Перемишлі. Як свідчать семінаристи, виклади о. Івана були дуже цікавими, виразними, зрозумілими, незважаючи на те, що читав їх латинською мовою. Його любили та шанували як людину глибокої духовності й доброти, як дуже розумного й талановитого вчителя. Усе своє вміння і здібності він присвячує праці для духовного та інтелектуального формування молодих семінаристів – викладає катехитику і спеціальну догматику.
Попри свої обов’язки в семінарії, о. Іван Зятик служить як духівник та катехит в Українській Дівочій Гімназії міста Перемишля. Сапеляк Надія у своїх споминах пише: „Моя мама розповідала, що навчаючись у Перемишлі, вона постійно відвідувала Богослужіння, які очолював о. Іван Зятик. Службу Божу він відправляв дуже тихо, говорив надзвичайно повчальні проповіді, так що на його відправах церква була завжди переповнена, а під час молитви або проповіді панувала ідеальна тиша. А тато згадував, що о. Іван був безкорисливий і дуже побожний. Він хотів, щоб українці були освіченими, тому як духовно, так і матеріально опікувався Гімназією”.
О. Іван Ортинський, СДБ так розповідає про молодого єрея Зятика: „Це була людина великої покори, глибокого внутрішнього життя, надзвичайної доброти та сердечності супроти інших. Він помітно відрізнявся від інших, справляв на довколишніх людей враження своєю зосередженістю… Тепер ми знаємо, що це був вияв та наслідок його постійної злуки з Богом і розмови з Ним… Стрункий, пристойний, зодягнутий в чорну священичу рясу, завжди злегка усміхнений, готовий відповісти кожному, небалакучий, але привітний і ввічливий до кожного, з ким йому доводилося зустрітися. Чорне коротко стрижене волосся надавало йому вигляду дещо строгого, але водночас підкреслювало його юну бадьорість… намагаючись охарактеризувати його таким, яким він вкарбувався в моїй пам’яті, я назвав би його уособленням спокою та ласкавості. На нього ми тоді дивились як на святця, богомільного праведника”.
Вже досить довго в о. Івана визрівало бажання вступити до монастиря і провадити подвижницьке, монаше життя. Канонікам консисторії не дуже подобалося таке рішення і вони всіляко намагалися відрадити його від цього кроку. Незважаючи на це, 15 липня 1935 року о. І. Зятик остаточно вирішив вступити до Чину Найсвятішого Ізбавителя. Він шукав святості та найглибшого з’єднання з Господом, а тому йому було призначено зректися світу і йти за Христом з іще більшою послідовністю та переконанням.
У новіціяті в Голоску, отець, хоч і був набагато старшим за своїх співбратів-новиків та перед тим працював вихователем і професором у Перемиській Семінарії, зовсім не вирізняв себе серед них. Тут він виконував будь-яку працю, яку належало виконувати новику: мив підлогу, прибирав, працював у городі. Для о. Зятика була характерною виняткова покора та терплячість у ставленні до настоятелів та своїх співбратів.
У 1936 році, після одного року новіціяту, о. Івана скеровують до монастиря Матері Божої Неустанної Помочі у Станіславові (Івано-Франківськ). Однак його перебування там було недовгим, бо вже восени наступного 1937 року він переїхав до Львова, де поселився в монастирі св. Климентія на вул. Зибликевича, 56 (нині вул. Івана Франка). Там о. Зятик провадив усю господарську справу монастиря, а під час відсутності протоігумена о. Де Вохта заступав його.
1934 року отці-редемптористи відкрили свою семінарію в Голоску (Львів). 1937 року о. Зятик стає професором догматичного богослов’я та Святого Письма в цій семінарії. Під час німецької окупації в 1941-1944 роках о. Іван тимчасово виконує обов’язки настоятеля Тернопільського монастиря Успення Пресвятої Богородиці, а протягом 1944-1946 років займає уряд настоятеля монастиря Матері Божої Неустанної Помочі в Збоїськах, де під проводом Отців Редемптористів діяла Гімназія-Ювенат. Добрий проповідник, спокійний та цілковито байдужий до всіх мирських справ, він був взірцем священика, особливо щодо молитви. „Коли молився, здавалось, що це молиться ангел – не оглянувся, не подивився в бік, не зважав на те, що хтось зайшов чи вийшов з каплиці”, – так згадують про нього співбрати. Через це Господь наділяв його ласкою та надзвичайним даром на амвоні та в сповідальниці. Улюбленими темами проповідей о. Зятика були Страсті Христові, Євхаристія та життя Пресвятої Богородиці.
Після закінчення Другої світової війни прийшов жахливий для України, Греко-Католицької Церкви і Львівської провінції редемптористів час… Знаючи з Христової притчі, що маючи намір захопити овець, ворог знищує пастиря, керівництво нашої Церкви готувало себе до нових умов переслідування. Перед тим, як провід УГКЦ було ув’язнено, митрополит Йосип Сліпий призначив чотирьох вікаріїв для керівництва Церквою. Двоє з них були редемптористами: єпископ Миколай Чарнецький та протоігумен о. Йосиф Де Вохт.
„Навесні 1946 року більшовики зібрали всіх редемптористів зі Львова, Тернополя, Станіславова і Збоїск та помістили їх до Голоска, одного з монастирів, що належав Згромадженню. Серед них був також о. Зятик. Усі 58 ченців змушені були поміститися там, де місця було ледве на 15. Два роки перебували вони в цьому домі під особливим наглядом. 3-4 рази на тиждень кагебісти приходили, щоб перевірити, чи всі на місці. Вони викликали отців на болючі допити, намовляли до відступництва, обіцяючи високі посади за зраду віри і монашого покликання”,- так описує ті часи отець Михайло Щудло, ЧНІ. В неділю 17 жовтня 1948 року всіх монахів забрали з Голоска і вантажівками відвезли до Студитського монастиря в Уневі.
Невдовзі депортували до Бельгії о. Йосифа Де Вохта, протоігумена редемптористів. Від’їжджаючи, він передав повноваження вікарія УГКЦ та протоігумена Львівської провінції Згромадження редемптористів отцю Івану Зятику – як одному з найстарших і найдосвідченіших співбратів Згромадження. З того часу радянська влада почала особливо за ним стежити. 5 січня 1950 року о. Івана заарештували, а 20 січня того ж року Управління Міністерства державної безпеки видало ордер на його арешт та обшук.
Проти о. Івана Зятика висунули такі звинувачення:
– він є антирадянсько настроєною особою; регулярно підтримує кореспонденцію з арештованими за антирадянську діяльність єпископами Й. Сліпим і Лакотою та священиками Стернюком, Лятишевським, Прокоповим та ін., яких повідомляє про стан Греко-Католицької Церкви в Західній Україні і висилає їм матеріальну поміч.
– як настоятель, мав при монастирі бібліотеку, що містить антирадянську літературу.
Після численних допитів 4 лютого 1950 року отцю висунули ще й таке звинувачення: „Іван Зятик дійсно з 1936 р. є членом Ордену редемптористів і проповідує ідеї Папи Римського про розповсюдження католицької віри серед народів всього світу та об’єднання католиків”.
Майже два роки о. Зятик провів під слідством у Золочівській та Львівській в’язницях. Тільки за період з 4 липня 1950 р. до 16 серпня 1951 р. його допитували 38 разів, а загальне число допитів протягом слідства становить 72. Безнастанні побиття змінили його зовнішній вигляд так, що навіть рідні, яких привезли до в’язниці з метою шантажу, не відразу впізнали отця. Ось як про це свідчить Ярослав Юрчак: „Одного разу приїхали кагебісти до вуйка Степана, маминого брата, в Золочеві, і кажуть до нього: „Собирайся и идем с нами”. Я був в той час також у нього. Вони дивляться на мене і питають, що за один? Вуйко каже: „Сестри син”. „І він нехай збирається, також поїде з нами…” Потім кажуть до мене: „Будеш просити його, говорити йому, щоб він підписав православ’я і сказав, де і що є”. І ми пішли. Коли отця вивели, він виглядав такий збитий, такий знищений, що його неможливо було навіть впізнати. Всі просили його і я кажу: „Стрийку, візьміть і підпишіть”. Та й Микола каже: „Підпиши, а там, як схочеш, так будеш мати, але за то вийдеш, відпустять”. А він каже: „Ні! Цього я не зроблю”. Озвався тоді кагебіст: „Подпишите, или мы их в расход пустим, этих твоих”. Стрийко каже: „Божа воля”. І його забрали”… Незважаючи на важкі тортури, катування не зламали отця Зятика і він не зрадив віри й не піддався насильницькій, безбожній системі.
Остаточний вирок було винесено в Києві 21 листопада 1951 року – о. Івана Зятика засуджено на 10 років позбавлення волі. Характер „злочину” – „сприяння учасникам антирадянської націоналістичної організації та антирадянська агітація” (ст. 20-54-1″а”, 54-10 ч.2 КК УРСР). Своє ув’язнення о. Зятик мав відбувати у виправно-трудовій колонії Озерний Лагер № 7 МВД м. Братська Іркутської області.
Небагато часу залишилось о. Івану, щоб „спокутувати” свої земні провини проти радянської влади. Під час перебування у неволі над ним жахливо знущалися більшовицькі посіпаки. Остання стація хресної дороги єромонаха Івана Зятика відбулася у Велику П’ятницю 1952 р. Очевидці розповідають, що після побиття палицями о. Зятика облили водою й залишили на сибірському морозі. Побої й застуда стали причиною смерті. Згідно з документами МВД СССР, що містяться у справі о. Зятика, смерть настала внаслідок декомпенсованого міокардиту за наявності артеріосклерозу, цирозу печінки, лівостороннього ексудативного плевриту, кахексії… 17 травня 1952 року о. Іван помер у в’язничному шпиталі, завершивши дорогу мучеництва справжнього слуги Христового.
Поховано отця Івана Зятика в Тайшетському районі, Іркутської області в могилі на озері Байкал 373.
З нагоди 2000 Ювілейного Року Церква розпочала беатифікаційний процес о. Івана Зятика, а вже 2 березня 2001 року цей процес завершився на єпархіяльному рівні й справу передали до Апостольської Столиці. 6 квітня 2001 р. богословська комісія ствердила достовірність мучеництва о. Зятика, 23 квітня факт мучеництва підтвердили збори кардиналів, а 24 квітня 2001 року Святійший Отець Іван Павло ІІ підписав декрет про беатифікацію о. Івана Зятика як блаженного мученика за Христову Віру.
Під час Святої Архієрейської Літургії 27 червня 2001 року Божого у Львові Святійший Отець Іван Павло ІІ проголосив Івана Зятика блаженним.
О мій Боже!
З глибини моєї душі
віддаю поклін Твоїй безмежній Величі.
Дякую Тобі за ласки й дари,
що ними Ти наділив Твого вірного
Слугу Блаженного Священномученика Івана Зятика.
Прошу Тебе, прослав його також і на землі.
Благаю Тебе, уділи мені в своєму
Батьківському милосерді ласку (намірення),
про яку Тебе покірно молю.
Амінь.
Спогади про блаженного Івана Зятика – https://www.youtube.com/watch?v=Ac4faJoMU1c
Преображення у Христі #4 | Блаженний Іван Зятик – https://www.youtube.com/watch?v=0ufCo17a_pQ
Священномученик Іван Зятик, редемпторист УГКЦ – https://www.youtube.com/watch?v=pfJLspDPXVY
БІЛА ЯЛИНКА О. ІВАНА ЗЯТИКА – https://zbruc.eu/node/94488
ПРО БЛАЖЕННОГО МУЧЕННИКА О. ІВАНА ЗЯТИКА З С. ДАМ’ЯНОЮ ГАЛУЩАК – https://www.youtube.com/watch?v=fp5C7Ob6–A
о. Петро Фостик
