29 листопада 1905 року народився отець д-р митрат Микола Денько в селі Босько, біля Сянока. За покликом душі і серця Микола, після закінчення Сяноцької гімназії, вступає в духовну семінарію, яка була в місті Перемишлі. Як здібний учень, він закінчує семінарію на “відмінно”.Після цього його і ще чотирьох семінаристів відмінників, під керівництвом єпископа Йосафата Коциловського, було направлено на підвищення кваліфікації у Ватикан. Тут о. Микола Денько захистив ступінь доктора теології. З часом він одержав три докторати. Теологічне навчання, розпочате ще в Перемишлі, о. Микола продовжив у Римі, в Григоріанському університеті (1926-1931 р.р.). Там же, 16 жовтня 1931 р., був рукоположений.
Після повернення до Перемишля почав працювати в Духовній семінарії викладачем догматики і аскетики. Незважаючи на молодий вік, йому було довірено функції духівника молоді. Ці обов’язки виконував дуже сумлінно і відповідально. У своєму рідному селі Босько заснував сиротинець. У всіх сферах своєї духовної діяльності о. Микола Денько сіяв зерно добра та любові до ближнього.
Період Другої світової війни він пережив у Перемишлі, стараючись зберегти і врятувaти матеріальне і духовне надбання Греко-Католицької Церкви. Отець Микола Денько користувався великим довір’ям тогочасного ординарія. Як пише у своїх спогадах отець мітрат Степан Дзюбина, „початок моєї науки збігся досить щасливо із значними змінами в Перемиській семінарії. По-перше, змінився термін навчання. Досі воно тривало чотири роки, а від 1933 року збільшилося до п’яти. Це. було пов’язане з таким фактом. Якраз тоді приїхали з Риму нові молоді, енергійні викладачі, майже всі вони мали подвійні докторати: теології і філософії. Між ними були отець Іван Кузик (згодом став ректором семінарії), отці Микола Денько, Степан Гриб, Володимир Голинський. Привізши із собою європейську науку із самого Риму, нові викладачі зовсім змінили спосіб навчання в семінарії, на високий рівень піднесли методику викладання. Можна навіть сказати, що рівень навчання в Перемиській семінарії не поступався тоді Львівській. Зокрема, доктор о. Микола Денько на той час мав титул доктора філософії і був ліценціатом з теології„.
Далі отець Степан Дзюбина пише: „Духівником у семінарії ми мали отця доктора Миколу Денька. Усі його дуже любили, бо він був нам і щирим батьком, і вірним товаришем. Отець дуже дбав про всіх своїх вихованців, з ним можна було розмовляти на будь-які теми і завжди мав для кожного з нас добру раду. Він був великим авторитетом для всіх його вихованців, для всіх, хто його знав” . У своїх спогадах мітрат отець Степан Дзюбина згадує і про те, як отець Микола Денько хоронив у Криниці відомого, славного лемківського маляра Никифора Дворняка. Похорон відбувся в рідному обряді, як бажав цього покійний Никифор. Цей чоловік врятував церкву від страшних нелюдів, які хотіли її розібрати. Та, завдячуючи цьому патріоту і поважному християнину, церква стоїть і по сьогоднішній день у м. Криниця.
А ось ще один цікавий спогад отця Степана Дзюбини. Йдеться про те, як він і отець Микола Денько брали участь у ювілейних торжествах з нагоди 50-ліття священства отця Володимира Борівця, що відбулися 25 квітня 1972 року в Щеціні.
„Чим Господеві віддячу за всі його добродійства для мене? „ – наводячи слова Псалму, подякував ювіляр-отець Володимир Борівець за те, що Господь Бог дозволив йому служити в Христовому винограднику повних 50 років, з яких .10 – у сибірських просторах, і зберіг його для подальшої праці в нашій Церкві. На цей ювілей прибуло багато священиків, зокрема мітрат Василь Гриник, як генеральний вікарій, о. мітрат Микола Денько, Теодор Марків, Петро Крик, Володимир Пирчак.
13 березня 1963 р. святкував свій 25-літній ювілей священства отець мітрат Степан Дзюбина. Участь у цьому торжестві брали отці Іван Федевич, Теодор Савка, а також отці мітрати Микола Денько і Василь Гриник. На ювілей з’їхалося дуже багато мирян.
У 1965 році о. Степана Дзюбину приймав Примас Польщі. На прохання отця прелата Василя Гриника, Степана Дзюбину було тоді іменовано почесним каноніком, крилошанином Греко-Католицької Капітули в Перемишлі (декрет від 10 вересня 1965 р.). До складу Капітули входили також отці Микола Денько і Василь Гриник.
22 червня 1946 року частину членів Капітули польська влада примусово депортувала в Радянський Союз. Уникнули вивезення лише троє священиків: хворий о. Пинила, о. Гриник і о. Денько.
На засіданні Капітули 12 серпня 1976 р. мітрат Василь Гриник проінформував присутніх про рішення Примаса Польщі (зроблене, як завжди, на основі спеціальних повноважень Апостольської столиці), іменувати отця мітрата Миколу Денька архідияконом Капітули, отця Івана Федевича – схоларієм Капітули, а о. Степана Дзюбину – капітульним кустосом.
31 грудня 1976 р. крилошани зустрілися знову. На засіданні розглянуто такі справи: легалізацію на пропозицію отця Миколи Денька греко-католицької парафії у Кракові; повернення нашого церковного майна, між іншим того, що його „власниками” стали. отці Кармеліти в Перемишлі. На завершення засідання отець Денько запропонував відбути священичі реколекції за 1977 р. у Лясках, що біля Варшави.
Перегортаючи „сторінки” свого нелегкого буття у післявоєнні роки, отець Дзюбина згадує, що 26 червня 1946 р. деспотично вивезено у Совєтський Союз владику Йосафата Коциловского і єпископа-помічника Григорія Лакоту; отцеві Василю Гринику вдалося втекти з оточеного Військом Польським капітульного будинку. Перескочивши через огорожу, він скрився у наших парафіян, звідки при допомозі отця Миколи Денька переїхав у Краків. Таку допомогу у скрутний час о. Денько подав не одному, а всім, хто зустрічався на його нелегкому життєвому шляху.
У 1975 р. о. мітрат Василь Гриник дуже захворів, був на грані смерті. Лікарі самовіддано боролись за його життя, та не змогли переборoти хворобу. Невдовзі він помер. Похорон відправляли три нові мітрати: отці Денько, Злочавський та Майкович.
Зразу ж після похорону, повідомивши Примаса Стефана Вишинського про смерть дотеперішнього генерального вікарія, члени Капітули під проводом отця Миколи Денька – архідиякона Капітули попросили призначити на його посаду нового вікарія, а також препозита Капітули на місце покійного. У відповідь на це прохання Примас Польщі декретом від 14 червня 1977 року іменує о. Степана Дзюбину генеральним Вікарієм для вірних греко-католицького обряду Польщі, а також препозитом Перемиської Греко-Католицької Капітули.
Після обрання Капітули відбулося її засідання. На ньому було вирішено: почесним крилошанином іменувати отця Ярослава Гребеняка; отцеві Іванові Мартиняку доручено опіку над вихованцями. Під час вакацій наукою співу для нашого обряду мав займатись отець Микола Денько, а наукою пасторальної теології отець Теодор Майкович.
Отець Микола Денько був добре обізнаний з історією заснування наших святинь, зокрема Перемиської Катедри. Тому саме на його твердження зіслався о. Степан Дзюбина, коли вів переговори із польськими владними структурами про повернення rpеко-кaтоликам Перемиської Катедри. Адже о. Микола Денько, який колись розмовляв у Римі відносно цього храму з генералом Кармелітів, міг ствердно сказати, що монахи не мають ніяких претензій до цієї Катедри, знаючи про те, що її купили гpеко-кarолики в цісаря Йосифа ІІ. І вигадки польських Ієрархів про те, що цю святиню будували Кармеліти, не мають ніяких підстав. Це є вагомим твердженням, що отець Микола Денько історію творення і розбудови наших святинь в Перемишлі знав досконально.
В 1987 р. Святіший Отець Папа Іван Павло ІІ відвідує Польщу. Побував він у Варшаві, Кракові, де мав зустріч із нашою делегацією духовенства, яку представляли отці Микола Денько, Теодор Майкович та Степан Дзюбина.
Отець мітрат Микола Денько займав чільне місце в духовних справах і у всіх сферах діяльності нашої Капітули. 1 червня 1981 р. в м. Кракові було скликане засідання Капітули. В ньому брали участь отець мітрат Микола Денько, отці Теодор Майкович, Іван Мартиняк, Ярослав Гребеняк і Степан Дзюбина. Під час голосування над вибором капітульного вікарія було проголосовано за отця Степана Дзюбину.
Наступне засідання Капітули відбулося 9 липня 1981 року у Варшаві за участю отця мітрата Миколи Денька, отців Івана Федевича, Теодора Майковича, Івана Мартиняка, Ярослава Гребеняка і Степана Дзюбини.
На засіданні о. Денько пояснив присутнім причини повторних виборів. Згідно з дорученням Патріарха вони мали відбутися шляхом трьох голосувань. Про їх результати отець Денько повідомив Патріарха Йосифа Сліпого телеграмою такого змісту: „У відповідь на телеграму з дня 15 липня 1981 року іменую Капітульним Перемиським Вікарієм отця Степана Дзюбину до того часу, коли Єпархія не отримає власного Ординарія” .
Осінню 1981 року отці мітрати Микола Денько і Степан Дзюбина мали особисту розмову з Патріархом Йосифом Сліпим. Їхали вони тоді удвох до Риму відзначати золотий ювілей священства отця мітрата Миколи Денька, бо він був висвячений у Римі.
Патріарх сердечно їх привітав урочистим обідом. Під час розмови цікавився душпастирськими справами, обіцяючи допомогти в міру своїх можливостей. Отці Денько і Дзюбина мали також зустріч із Святішим Отцем, разом з ним вони відправили Службу Божу в його приватній каплиці, а потім спільно снідали, під час розмови торкались питання Греко-Католицької Церкви в Польщі та нашого Патріархату. Однак в обох тих питаннях Папа, з огляду на комуністичний режим, небагато міг тоді зробити.
Отець Степан Дзюбина згадує цю зустріч із Святішим Отцем Папою Іваном Павлом ІІ, бо тоді була виникла неординарна, пікантна ситуація. Йдеться про те, що перед розмовою з Папою польський священик, відповідальний за організацію цієї зустрічі, попередив отців Денька і Дзюбину, що під час зустрічі вони не можуть торкатися ніяких справ, пов’язаних з Українською Греко-Католицькою Церквою у Польщі. Це Свідчить про те, що тодішнє польське духовенство вороже ставилось до нашого обряду і зухвало не поважало навіть таких великих постатей і членів делегації.
Отець Дзюбина відзначає у своїх спогадах, що о. Денько брав активну участь у всіх подіях, які відбувались на той час у Перемишлі і на всій території Польщі по відродженню Греко-Католицької Церкви. Так, в 1985 р. до Перемишля приїхав архієпископ Мирослав Марусин. Зразу ж по його приїзді отець Степан Дзюбина скликав засідання Перемиської Капітули. На ньому були присутні: архієпископ Мирослав Марусин, його секретар Славоя Лешко Глудзя, соборні крилошани Іван Мартиняк, Микола Денько, Теодор Майкович, Іван Федевич та Петро Крик.
У 1986 році, 13 березня, знову приїхав до Перемишля преосвященний архієпископ Мирослав Марусин. Було скликане засідання на якому були присутні секретар архієпископа Мирослава Марусина, із соборних крилошан – отці Микола Денько і Іван Мартиняк. Це засідання відбувалось з метою підготовки до святкування ювілею тисячоліття Хрещення України. На цьому ж засіданні отець мітрат Микола Денько, посилаючись на поганий стан свого здоров’я та вік, запропонував передати управу парафії у Кракові іншому священику. Це було взято до уваги. Бо, як згадує отець Дзюбина, невдовзі помирає 14 квітня 1991 році о. Микола Денько один з найзаслуженіших священиків Перемиської єпархії.
Похоронні Богослужіння відбулися в Кракові 17 квітня 1991 року під проводом владики Івана Мартиняка. Похоронну проповідь виголосив отець Степан Дзюбина, подаючи історію життєвого шляху професора Миколи Денька. А відтак тіло покійного спочило в капітульному гробовці у Перемишлі.
Опрацьовано на підставі:
– спомин і приватного архіву, племінниці отця мітрата Миколи Денькa
– Ольги Василівні Ференц-Козак.
– приватного архіву Я. Грицковяна
DEŃKO MIKOŁAJ (UKR. MYKOŁA) (1905-1991), KAPŁAN GRECKOKATOLICKI
Ur. 29 XII w Besku (pow. Sanok). Syn Jana i Rozalii z d. Proć. Szkołę średnią ukończył w Sanoku. Po zgłoszeniu się do Seminarium Duchownego w Przemyślu został skierowany na studia do Rzymu, które ukończył uzyskaniem doktoratu z filozofii i licencjatu z teologii. Święcenia kapłańskie przyjął w Rzymie 16 X 1931. Po powrocie do Przemyśla rozpoczął wykłady w seminarium z języka starocerkiewno-słowiańskiego, liturgiki i śpiewu. Sprawował też funkcję ojca duchowego alumnów. W grudniu 1939 został mianowany kanonikiem kapituły. Okupację spędził w Przemyślu. Na przełomie 1945 i 1946 wyjechał na leczenie (dzięki czemu uniknął deportacji do ZSSR) do Krakowa, gdzie pomagał w greckokatolickiej parafii Świętego Norberta. Władze bezpieczeństwa, podejrzewając, iż plebania jest ośrodkiem ukraińskiego podziemia, 12 V 1947 dokonały aresztowania administratora ks. Stefana Hraba, a następnie przez 2 tygodnie inwigilowały plebanię, po czym zlikwidowały parafię. Ksiądz Deńko uniknął zatrzymania i przez następne 5 lat ukrywał się, pełniąc posługi kapelana w podwarszawskich żeńskich klasztorach rzymskokatolickich (m.in.. u sióstr benedyktynek i samarytanek).
16 XII 1952 ks. Deńko został aresztowany i na podstawie spreparowanych zarzutów oskarżony z art. 85 k.k. WP oraz § 6 dekretu z 13 VI 1946 o „usiłowanie oderwania południowo wschodnich części obszaru Państwa Polskiego oraz współpracę z nacjonalistycznym ruchem ukraińskim w ten sposób, że brał udział w opracowaniu i wysłaniu do Watykanu kłamliwych i oszczerczych sprawozdań”. Razem z nim sądzeni byli: ks. Paweł Puszkarski – prowincjał 00. bazylianów w Polsce, oraz bazylianin ks. Pasyw Szewaha. 31 Xli 1953 WSR w Warszawie skazał ks. Deńkę na 12 lat więzienia, utratę praw publicznych przez okres 5 lat i przepadek całego mienia na rzecz Skarbu Państwa. NSW w Warszawie na posiedzeniu 28 11 1954, po uwzględnieniu rewizji wniesionej przez obrońcę, zmienił kategorię zarzutu z art. 85 k.k. WP na art. 86 § 2 k.k. WP i utrzymał wyrok w mocy, jako uzasadnienie podając, że ks. Deńko razem z ks. Puszkarskim „usiłowali przemocą obalić ustrój Państwa Polskiego, biorąc aktywny i kierowniczy udział w prowadzonej przez Watykan kampanii oszczerstw przeciwko Polsce Ludowej i ZSRR i uczestnicząc w wysyłaniu oszczerczych sprawozdań o rzekomym terrorze religijnym w Polsce i rzekomych prześladowaniach duchowieństwa greckokatolickiego”. Proces duchownych greckokatolickich łączył się z procesem bp. Czesława Kaczmarka z września ł 953 (w którym zeznawał jako więzień m.in. ks. Puszkarski), a w związku z osobą bp. Antoniego Baraniaka miał ewentualnie posłużyć do przyszłej sprawy sądowej prymasa Stefana Wyszyńskiego.
Ks. Deńko był więziony w Warszawie, Sztumie, Rawiczu i Wronkach. Po wyjściu na wolność w listopadzie 1956 przez niemal rok leczył się, a następnie przyjechał do Krakowa, gdzie rozpoczął starania o reaktywowanie parafii greckokatolickiej, zakończone połowicznym sukcesem. Od stycznia 1958 rozpoczął odprawianie nabożeństw greckokatolickich w kaplicy św. Doroty w kościele Świętej Katarzyny (obowiązki te pełnił przez 33 lata). Jednocześnie po kilku latach rozpoczął odprawianie coniedzielnych nabożeństw w Katowicach i okazjonalnie w różnych parafiach greckokatolickich na terenie całej Polski. W 1956 otrzymał tytuł szambelana papieskiego, a w 1967 został mianowany przez metropolitę Józefa Slipy ja mitratem i archidiakonem Kapituły greckokatolickiej diecezji przemyskiej, nie uznawanej przez władze państwowe. Zmarł 14 IV 1991.
Igor Hałagida
о. Петро Фостик
