140 років тому 12 липня 1883 року у містечку Угнів на Львівщині помер о. Іван Бірецький, священник УГКЦ (1842), фольклорист, громадський діяч.
Закінчив перемишльську гімназію та Львівську духовну семінарію (1835-1839).
Під час навчання семінарії долучився до діяльности Маркіяна Шашкевича, Івана Вагилевича та Якова Головацького, які ще не завершили своїх студій, особливо заприязнився з Вагилевичем та Головацьким.
Тож вже з семінарських років активно включився в національно-просвітницьку працю.
Затримка із свяченнями після закінчення семінарії відбулась через те, що деякий час не міг знайти подруги та оженитися, про що сам засвідчив у листах (в літературі зустрічається версія, що затримка обумовлена його народницькою позицією).
Душпастирював на українсько-польському етнічному пограниччі у с. Бахір на Сяніччині Перемишльської єпархії УГКЦ (1842-1853), яке було доволі сильно сполонізоване, про що з гіркотою писав в листі Я. Головацькому (1842): «…я ніби в руській парафії, а мої русини такії, що й по-руськи не знають; чи він в дому Божім з дяком заспіває або слова Божого по-руськи послухає!
По-польськи все треба казати! Меже собою ще говорять по-своєму, но щоб ані одного ляха не було, бо тії зараз їх висмівають, і за тоє родичі свої діти мало по-руськи научають; що ще своїм матерним говорить язиком, то старії люде, а молоджага — найбільше по-ляцьки швангроче.
Ані в нас руськой не зачуєш пісні, бо краков’як вже їх місце зайняв…».
Проте молодий священник все ж взявся до просвітницької та громадської праці, організував на парафії школу, завершив спорудження у селі храму, будівництво якого розпочато перед його приходом, побудував церкву в сусідньому Динові.
Відтак був парохом у Верблянах, нині Яворівського району на Львівщині (1853-1856), а з 1856 парохом і деканом в містечку Угнів.
Активно включився в революційні події національного пробудження народів Європи весни 1848 і знову з сумом відзначав: «Всі народи навперебіжки о народність свою ся убігають, всі прав своїх ся домагають, оден лише русин неотважно ся дивить, що з того буде».
Одним з найважливіших завдань часу вважав створення газет рідною мовою з чим звертався до Я. Головацького як людини з поважним досвідом у цій царині.
Одним з перших в Галичині публічно виступив в обороні окремішности русинсько-української нації та її відмінности в мові, звичаях, історії від польської.
Про це він детально описав в листі (статті) редактору польської газети «Рostęp», опублікованому 11.04.1848.
Зокрема о. Іван дорікнув, що газета, яка видається у Львові та вважає себе прогресивною жодним словом не згадує про українців – корінних мешканців цього краю і додав, що згода і дружнє співжиття між українцями та поляками можливі тільки на засадах рівноправности, справедливости та взаємної поваги до національних мов і культур.
Справедливе розв’язання польсько-українського національного протистояння вбачав у поділі Галичини на дві частини з наданням східним територіям національно-культурної автономії.
В цих намірах листовно звернувся про підтримку на Слов’янському з’їзді у Празі (1-12.06.1848) до чеського культурного діяча К.-В. Запа, з яким заприязнився ще від семінарських часів: «Ми хочемо згоди і спокою і щирого побратимства з братами ляськими, як і зо всіми братами словенськими, але они мусять о тім забути, що були колись нашими панами (най Бог нас навсігда хоронить від такого панування) і лишити нам вільне місце аби-сьми могли образоватися на власній народній ниві, хоть ми бідні і убогі, зо всіх словенських братів позаду зосталися, преці не хочемо стратити своєї самостійності, не хочемо бути орудієм до осягнення самолюбних наміреній.
Наміренія братів поляків суть дуже ясні: хотять Польщі в давніх границях від Балтицького до Чорного моря як одноє політическоє тіло з одними інституціями, а ще гірше — з одним урядовим язиком, т. є. хотять панувати не тільки над нами, слабими русинами, але над усіми братьми словенськими».
У 1848 організатор і секретар Окружної руської ради (філії Головної руської ради в провінціях).
Один з організаторів «Собору руських учених» восени 1848, учасник роботи секцій: історії і географії (секретар), шкільництва та слов’янської літератури.
Співзасновник культурно-просвітницького товариства «Галицько-руська матиця».
На всіх парафіях свого служіння закладав товариства тверезости, школи, читальні, хори, займався культурно-просвітницькою працею.
Велетенська заслуга о. Івана в становленні національної фольклористики та етнографії, був першим фаховим збирачем лемківського фольклору.
В цій ділянці праці виробив власну методику записування фольклору, якою згодом скористалися чимало інших дослідників.
Робив це виключно з любови до народу та усвідомлення великої потреби зафіксувати на письмі багату та давню культурну спадщину свого народу.
При цьому зовсім не дбав про власне визнання, славу чи амбіції в науковій спільноті – зібрані ним матеріали нерідко друкувалися без зазначення його участи у їх збиранні та систематизації проте це ніяк не зупиняло ентузіаста народної справи.
Народився у с. Кальниця на Лемківщині, нині в Польщі в священичій сім’ї 1815.
Календар українця – https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=pfbid0N9cayqExesfT7QASgnESXcGQWrHoXufgjcUbf4fmAyMsAM7SyFDrsctYEP84ZKESl&id=100063958414231
Більше про життя і діяльність о. Івана Бірецького, можна дізнатися за посиланнями:
Іван Бірецький – священник УГКЦ, фольклорист, громадський діяч (140 років тому) – http://ukrpohliad.org/blogs/ivan-biretskyj-svyashhennyk-ugkts-folkloryst-gromadskyj-diyach-140-rokiv-tomu.html
о. Петро Фостик
