«Найдення мощів Св. Йосафата». Автор о. Роман Лукань, ЧСВВ. Місіонар Пресвятого Серця Ісусового, ч. 11 за листопад 1933, с. 259-264
Св. Йосафат Кунцевич, ЧСВВ народився коло 1580-го р. в Володимирі Волинськім. Батько його Гавриїл і мати Маріяна були незаможні міщани. Дитячі й молодечі літа наш Святий провів у родиннім Володимирі й Вильні. Маючи 24 роки, вступає до василіянського Чину, в св.-троїцькім монастирі в Вильні. Зараз почав жити життям, яким жили святі. Сповняючи ріжні уряди й ріжні обовязки в монастирі, як священик, учитель новиків, ігумен, архимандрит, вівся свято й був справді душею віднови василіянського Чину, який боже Провидіння відновило в XVII-ім віці через митр. Йосифа Рутського й св. Йосафата. Св. Йосафат усе своє життя в василіянськім Чині відзначався великою любовю до Бога, чистотою душі, надзвичайним даром молитви й любовю до нашого обряду, великим духом покути й глибокою покорою, особливо ж великим бажанням спасення душ, синівською любовю до св. католицької Церкви й правдивою апостольською працею злучити свій нарід із Христовою Церквою. Всюди й завсіди боронив св. унії. В її обороні говорив свої гарні проповіді, що ними переконував незєдинених і навертав до кат. Церкви. Боронив унії також у прилюдних диспутах і в своїх писаних творах у тодішній українській мові. Ті писані його твори свідчать, що він із давного нашого письменства, з наших літописів, із нашої церковної історії, особливо ж із наших богослужбових книжок пізнав унію нашої Церкви з Римом направду глибоко й тому боронив її дуже в своїх писаннях, зазначуючи, що унія нашому народови не чужа. Тими доказами, що їх він уміло витягнув із нашої давнини, нашої історії, й живої церковної традиції, – доказами, що мали висшу вартість і більшу принаду від інших, поставив св. Йосафат унію нашої Церкви з Римом на народньо-історичну основу.
В 1617-го р. зістав полоцьким єпископом, опісля й архиєпископом та єпископом витебським і мстиславським і на тім становищі – як вірний Ученик Того, що за свої вівці дав своє життя на хресті, – вмер за свої духовні діти мученичою смертю. Восени 1623-го р., в неділю 12 листопада, вірні вбили свойого Владику й Пастиря. Се сталося в місті Витебську. – Мученича смерть св. Йосафата дала нам надзвичайні успіхи. Тисячі незєдинених навернулися. Справа зєдинення найшла увагу й силу всюди: в Римі, в Варшаві, особливо ж в українських землях. Святого ж Йосафата, досі незнаного, окружає надзвичайна слава, що розходиться широко й далеко. Святі мощі його Господь заховує нетлінними. При них діються численні чуда, під присягою канонічно стверджені. Найвисший учитель Церкви, папа Урбан VIII, проголосив 1643-го р. Йосафата блаженним. Папа, Пій IX, проголосив Його святим 1867-го р. З того часу відбирає Він у всій католицькій Церкві всенародню честь і почитання.
Познайомившися коротко з особою й ділами свойого св. Мученика, в 310-ті роковини мученичої смерти Його годиться нам познайомитися також із мощами св. Йосафата, особливо ж про віднайдення їх. Читаючи життя св. Йосафата, бачимо, що боже Провидіння завсіди мощами Його опікувалося, стерегло їх у ріжних місцях, аж до теї хвилі, поки вони спочили в безпечнім місці в Відні. По жахливій трагічній витебській події вбивники втопили тіло св. Йосафата в найглибшім місці в ріці Двині. Тіло, спадаючи з високої гори через острі каміння, збереглося все, не розшарпалося на шматки. Сповнилися тоді слова Господнього пророка: «Хранит Господь вся кости їх (праведних), ни єдина от них сокрушится» (Пс. XXXIII, 21). По шістьох днях віднайшли св. тіло й врочисто занесли його до витебської катедри св. Михайла. Там девять днів нарід почитав св. мощі. Опісля спроваджено їх до катедральної василіянської церкви св. Софії в Полоцьку. В 1650-тих роках російські війська займили майже всю Литву. Полоцький архиєп. Гавриїл Колєнда (пізніший київський митрополит), утікає з Полоцька враз із мощами св. Йосафата. Чотири роки криється з св. мощами в ріжних місцях в Литві й Білій Русі. Коротко укриває їх у замку в Замості. 1655-го р. захопили його Шведи, але Господь поміг йому щасливо від них утікти враз із св. мощами. Нарешті, по довгих трудах, прибув митрополит із ними до Супрасля й тут від 1657-67 р. спочивали св. мощі в василіянській церкві. Опісля, в вересні 1667-го р., дуже величаво й врочисто спроваджено св. мощі до Полоцька. З усіх міст, містечок і сіл виходив нарід і витав св. Йосафата, як свойого Оборонця й Опікуна, що поміг позбутися Москалв, які між католиками почали вводити схизму й вбивати уніятських священиків. Дорога вела через місто Вильню, де колись св. Йосафат горяче молив Бога й просив св. одности.
В улюбленій василіянській церкві св. Тройці в Вильні спочивали св. мощі 15 днів, опісля кілька днів у катедральній церкві так, що Вильня мала щастя три тижні витати в своїх церквах святе тіло великого Мученика.
З Вильні перевезено св. мощі до Полоцька. Та не довго Полоцьк ними тішився, На початку XVIII-гo віку Москалі займили Витебськ і нищили все, що відносилося до почитання св. Йосафата. Понищивши в Витебську всі образи св. Йосафата, прибув російський цар, Петро, до Полоцька в липні 1705-го р., до василіянської софійської церкви. Розкинувши на землю пресв. Тайни й сповнивши голосну в історії унії різню полоцьких василіян, цар шукав ще мощів св. Йосафата, щоб їх спалити й знищити. Та вони в Полоцьку вже не були. Полоцькі василіяни ще перед приходом рос. царя передали св. мощі переховати литовському канцлєрови, кн. К. Радивилови, який мав своє численне військо. Він примістив їх у замковій каплиці в містечку Білій, на Підляші. 1764-го р. рос. військо знову залляло Підляше й, прийшовши до Білої, домагалося видати собі св. мощі, щоб їх знищити. На щастя більський ігумен, о. Лодієвський, замурував їх у великій тайні в замковій стіні в Білій. І так Господь заховав мощі св. Йосафата. Щойно 3 роки пізніше, себто: 1767-го р., добуто св. мощі й перенесено їх до василіянської церкви в Білій і там їх зложено на престолі для прилюдного почитання. В Білій ще довго безпечно спочивали св. мощі. Як колись Полоцьк, так тоді Біла стала огнищем релігійного життя в Підляші й осередком василіянських місій, особливо за ігумена, о. Т. Щуровського (†1822), визначного бесідника, письменника й поета, найбільшого співця слави св. Йосафата й великого почитателя Його. До василіянської церкви спішили громади прочан, що в своїх потребах просили помочи від св. Мученика. Нові чуда були нагородою побожного народу. Найкрасший овоч побуту св. мощів у Білій – се те, що в Підляші довго втрималася унія, в серцях же народу глибоко закорінилася любов до св. катол. Церкви так, що теї глибокої, сильної віри не могли народови відобрати найстрашніші навіть переслідування. Дух св. Йосафата, що колись давав мученицької сили соткам василіянських мучеників і світських священиків у Білій Русі й Волині, той самий дух кріпив також наших мучеників у Холмщині й Підляші в другій половині ХІХ-гo віку. Ввесь вірний нарід, скріплений силою від мощів св. Йосафата, станув мужно в обороні своєї католицької віри. Та Мскалі робили своє. 1864-го р. вони замкнули василіянський монастир у Білій. Девять років пізніше вони усувають з престолу св. мощі й замуровують їх у церковній пивниці. Мсква доконала свойого. Не могла перепинити канонізації св. Йосафата, то усунула з престолу св. мощі Його й так на них помстилася. Минав довгий час і ми не знали, де поділися святі мощі. Та «хранит Господь вся кости їх, ни єдина от них сокрушится».
Прийшла світова війна 1914-го р. Другого року її, в жовтні 1915-го р., учитель з Ремезовець, Федір Заяць, їхав із Литви до Сербії. Подорозі він повідомив львівських василіян і о. кан. Чапельського, що в Білій бачив старенького чоловіка, що памятає ще добре часи, коли домовину з мощами св. Йосафата Мскалі усунули з престолу до пивниці під церквою й впевнює, що вона там ще й тепер находиться. Тому, що о. протоігумен, Плятонід Філяс, був тоді у Відні, вибрався туди о. Павло Демчук, ЧСВВ. 23 жовтня 1915 р., а 31.X. того року виїхав із Відня до Варшави через Краків і Ченстохову. В четвер 18.XI. прибув до Білої. Другого дня найшов о. Демчук старенького чоловіка, що жив у передмісті Воля, під ч. д. 296. Називався він Омелян Радомінський. Він вказав о. Демчукови замурований вхід до церковної пивниці. Коли в ХІХ-тім віці відновлювано церкву, то батько Радомінського був також у роботі. Коли ж забирали св. тіло з престолу, жандарми вигнали всіх людей з церкви, а малий Радомінський, що приніс був батькови їсти, замість вийти з церкви, вийшов на хори й відти приглядався, що роблено в церкві. Пізніше, кільканацять літ по від’їзді з Білої свящ. Ливчака, за якого усунено з престолу св. мощі, Радомінський стрінувся з Ливчаком у Варшаві й від нього розвідався, що тіло св. Йосафата є в церкві там, де його, поставлено, усунувши з престолу. Ті оповідання Радомінського послужили о. Демчукови за вказівку в шуканні св. мощів.
Перші пошукування почав робити о. Демчук у пятницю, 19.XI., пополудні, в прияві адютанта військового коменданта (католика Баварця) в Білій, Радомінського, міщанина Шидловського, церковного сторожа й ще кількох. Оглянули пивницю, до якої був вхід знадвору. В однім місці пробувано перебити мур, щоб дістатися до інших пивниць, але дарма, бо за муром було повно грузу. Залишено дальшу роботу, бо починало вже вечоріти. Адютант обіцяв дати до роботи кількох полонених, забезпечених у відповідні приряди. Другого дня, в суботу, 20.XI., по 9-ій год. рано зірвано підлогу долівки в церкві. Під сподом було повно грузу. Підчас віднови церкви Мскалі піднесли підлогу майже на 1 метер, даючи квадратові підмурування великости двох метрів і ті квадрати позасипували грузом. Один із таких квадратів опорожнено. На одній стіні показалося щось, наче затинковане склепління. Полуднє доходило, тому перервано роботу. Пополудні перебито стіну з склеплінням. За нею найдено другий простір, значно більший, але вже незасипаний грузом. Коли його освітлено, завважано, що одна бічна стіна якось інакше виглядає, наче недавно її побудовано. Коли й її перебито та освітлено, ось що побачили приявні. Склеплена ніша досить довга (3-4 мт.), підмурована може на 1 м., виложена дошками, а на ній домовина, та сама, що колись була на престолі в церкві, але вже цілком збутвіла й розсипана. Можна було її пізнати по бічних шкляних віконцях, срібних ґальонах, що окружали трумну й золочені різьби, які досить добре заховалися. Але найліпше можна було пізнати по св. мощах, що на боках виставали, хоч їх присипало порохно збутвілого дерева. Старші люди відразу пізнали. Мітра була знищена, лишилося з неї трохи матерії й металева обручка на голові. Багряний сакос ще досить добре захований, омофор гафтований. Лівої руки не було. Рукав отже сакоса був лише звинений і підсунений. На правій руці бракували деякі пальці. На шиї був ланцух. Єпископський хрест лежав на грудях, непричеплений до ланцуха. На правій руці був перстень. Дуже добре заховалися гафтовані сріблом пантофлі на ногах і шовкові шкарпитки. Все те присипало порохно. На лиці й руках тіло було засохле й почорніле. Золочені кусочки різьби, спадаючи на лице, відбили ніс і тіло з уст так, що виставали білі зуби. Прикре й сумне вражіння зробив сей образ. Перші робітники оглянули мощі, опісля о. Демчук, дякуючи св. Мученикови, що позволив себе віднайти.
Оттак віднайдено мощі св. Йосафата. – В вівторок, 23.XI.» відїхав о. Демчук із Білої до Варшави, відти до Відня. – Вдруге він прибув до Білої в липні 1916-го р. Пивницю відмуровано, святі мощі видобуто наверх, перебрано до нової трумни й перепроваджено до давнього реформатського костела. Се було 9 липня, а в середу 11.VII.1916 відпроваджено святі мощі до поїзду в Білій. Похід вели три священики (о. Демчук і два німецькі військові капеляни) без церковних риз. У поході взяла численну участь місцева й позамісцева людність. Один німецький старшина зробив кілька фотогр. знимок: самих мощів у трумні, виставлених у церкві, походу на залізн. двірець і вставлення до поїзду. Трумну несли охотники, зміняючися.
За кілька днів привезено св. мощі в безпечне місце, – до Відня, де їх приміщено в гр.-кат. церкві св. Варвари.
Хоч далеко від рідної землі спочивають мощі св. Йосафата, – почитаймо й любім Його. Се бо Христовий Мученик, великий Святий і наш український Святий. Се великий Апостол св. унії нашого всього народу з Христовою католицькою Церквою й Мученик за неї й могучий Заступник і Опікун нашої Церкви й нашого народу перед Богом. – У 310-ті роковини мученичої смерти Його дякуймо Богови, що заховав мощі нашого Святого. Жертвою своїх молитов, праць і терпінь спомагаймо сердечне діло Його й Христове, а саме: віру й любов до катол. Церкви в своїм народі – св. зєдинення.
© Джерело: Інформацію надав о. Єронім Олег Грім ЧСВВ Jeronim Oleh Hrim
Стаття о. Романа Луканя «Життєписи св. Йосафата в XVII-му віці» у виданні «Календар місіонаря», 1944. Ст. 25-26.
Василіяни-Провінція Найсвятішого Спасителя в Україні – https://www.facebook.com/osbm.in.ua/posts/559852556169788
Фото – https://www.facebook.com/opetro.fostyk/posts/1620495598395630
о. Петро Фостик
