Народився 3 вересня 1836 в родині пароха села Дошниця, що в Західній Лемківщині, отця Антона Сембратовича та Анни Вислоцької, також з священичої родини.
Мав сестру Теклю (†1912, Пациків) та молодшого брата Людвіга (24.12.1837-†01.05.1892)- майбутнього генерал-майора австрійської армії.
Теологію закінчив у Римі, висвячений 1 листопада 1860. З 1863 — префект Львівської духовної семінарії, з 1868 — професор догматики у Львівському університеті, з 1878 архипресвітер митрополичої капітули.
28 лютого 1879 іменований єпископом-помічником львівським з титулярним престолом в Юліополісі для митрополита Йосифа Сембратовича, 20 квітня 1879 відбулася єпископська хіротонія, з 1882 — львівським адміністратором.
У 1885 — митрополитом галицьким, архієпископом львівським та єпископом кам’янецьким УГКЦ.
29 листопада 1895 Папа Лев XIII іменував Сильвестра Сембратовича кардиналом з титулом Санто Стефано аль Монте Челіо (Санто Стефано Ротондо).
1870 разом з отцем Юліяном Пелешем заснував богословський журнал «Рускій Сіонъ»; з о. Ю.Пелешем і о. О.Лепким склав для народу «Изборникъ благопотребныхъ церковныхъ чиновъ и службъ» (1870) та видав перший молитовник народною мовою (1879).
Сембратович скликав 1891 провінціальний синод у Львові, 1884 заснував дівочий інститут під управою Сестер Василіянок і 1889 збудував нову духовну семінарію у Львові, заснував священиче Товариство св. Павла, що провадило місії і видавало релігійні книги. Також Товариство святого апостола Петра, що допомагало бідним парафіям.
Заходами Сембратовича 1885 створено нову греко-католицьку єпархію у Станиславові; зреформовано й активізовано Василіян; 1892 засновано нове згромадження Сестер Служебниць і 1897 проведена реформа Сестер Василіянок.
У москвофілів неодноразово виникали конфлікти з вищими церковними властями Галичини.
У кінці життя Сембратович приєднався до угодовецької так званої «нової ери», але пізніше відійшов від політики.
Помер 4 серпня 1898 року (61 рік) Львів, Королівство Галичини і Володимирії, Австро-Угорська імперія.
Відзнаки
Орден Залізної Корони І ступеня (1893)
Таємний цісарський радник
Примітки
Telegramy «Kuriera lwowskiego» Wiedeń // Kurier Lwowski, 1893, nr 98. — S. 5.
Джерела
Аркуша О. Г. Сембратович Сильвестр // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2012. — Т. 9 : Прил — С. — С. 521. — 944 с. : іл. — ISBN 978-966-00-1290-5.
Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж—Нью-Йорк : Молоде життя, 1955—1995.
Посилання
Сембратович Сильвестр // Універсальний словник-енциклопедія. — 4-те вид. — К. : Тека, 2006.
Сембратович Сильвестр // Українська мала енциклопедія : 16 кн. : у 8 т. / проф. Є. Онацький. — Накладом Адміністратури УАПЦ в Аргентині. — Буенос-Айрес, 1964. — Т. 7, кн. XIII : Літери Риз — Се. — С. 1715. — 1000 екз.
Sylwester Cardinal Sembratowicz (Sembratovyc) // The Hierarchy of the Catholic Church. (англ.)
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії. – https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%B8%D0%BB%D1%8C%D0%B2%D0%B5%D1%81%D1%82%D1%80_(%D0%A1%D0%B5%D0%BC%D0%B1%D1%80%D0%B0%D1%82%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87)
Видатні постаті Української Церкви Митрополит Сильвестр Сембратович – http://www.archivioradiovaticana.va/storico/2017/09/03/%D0%B2%D0%B8%D0%B4%D0%B0%D1%82%D0%BD%D1%96_%D0%BF%D0%BE%D1%81%D1%82%D0%B0%D1%82%D1%96_%D1%83%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%BE%D1%97_%D1%86%D0%B5%D1%80%D0%BA%D0%B2%D0%B8_(32)_%D0%BC%D0%B8%D1%82%D1%80%D0%BE%D0%BF%D0%BE%D0%BB%D0%B8%D1%82_%D1%81%D0%B8%D0%BB%D1%8C%D0%B2%D0%B5%D1%81%D1%82%D1%80/uk-1334397
ПРО МИТРОПОЛИТА СИЛЬВЕСТРА СЕМБРАТОВИЧА РОЗПОВІДАЄ БР. ЯКІВ ШУМИЛО, ЧСВВ: – https://www.youtube.com/watch?v=A1d0NAgYxKY
КАРДИНАЛ СИЛЬВЕСТР СЕМБРАТОВИЧ
Сильвестр Сембратович народився 3 вересня 1836р. у сім’ї пароха Дошниці (Лемківщина). Студіював богослов’я і філософію у колегії папи Урбана VIII у Римі, був висвячений 1860 р., там же склав докторат. Після короткого перебування на посадах помічника пароха у селах Лемківщини став капеланом і управителем монастиря василіянок у Словіті (1862-1863). З 1863р. – префект духовної семінарії у Львові. У 1865-1869 рр. – доцент, з 1869 р. – професор теології Львівського університету, декан богословського факультету у 1872-1873 і 1878-1879 рр. З 1877 р. – крилошанин, з 1878 р. – архипресвітер митрополичої капітули, з 1879р. – єпископ Юліополітанський і суфраган митрополита Йосифа Сембратовича (свого дядька). 1882 р. замінив його на митрополичому престолі. Інтронізований 1885 р. З 1894 р. – кардинал. Віце-маршал Галицького сейму у 1883-1897рр., член Палати Вельмож австрійського парламенту у 1885-1898 рр. Його брат Теофіл Сембратович став генералом австрійської контррозвідники.
С.Сембратович був одним з перших українських католицьких космополітів, або, як їх називали тоді, «ультрамонтани». На його погляд, українська нація мала існувати як спільнота насамперед конфесійна, греко-католицька, про що з ним, професором теології Львівського університету, завзято сперечався Франко в свої студентські літа. Свої ідеї майбутній митрополит пробував пропагувати на шпальтах заснованого ним «Руського Сіону» (1877) – першого богословського місячника українською мовою в Галичині. Але ще у 1870-80-і роки в амбівалентності Греко-Католицької Церкви галичани більше шанували східний обряд, ніж вірність престолові св. Петра. Символом москвофільської партії була тоді сутана греко-католицького священика, як це не парадоксально звучить сьогодні. Тож своїм світоглядом новий митрополит випереджав свій час на 20-30 років, і це автоматично забезпечувало непорозуміння з його оточенням.
Корнило Устимянович. «Лазуїти». Карикатура. «Зеркало», 1882. – №11С.Сембратович став адміністратором митрополичого престолу після скандального судового процесу 1882р. у Львові проти прихильників православ’я, тобто у винятково напруженій ситуації та ще й завдяки протекції польських політиків. Але був він надто інтеліґентний і занадто коректний, через що не вмів домогтися послуху від вірних. На прикладі багатьох наших сучасників знаємо сьогодні, як може сприяти політикові його зовнішність. Натомість карикатурний образ єзуїта, мальований у сатиричних часописах «Зеркало» і «Страхопуд» – довготелесого чахлика в окулярах – ймовірно, копіювався з високої й худої постаті С.Сембратовича.
Тож зауваживши нерішучість С.Сембратовича, австрійський уряд і Папа Лев XIII завагалися, проте інтронізація таки відбулася, хоч і запізнилася на три роки. Митрополит одразу взяв активну участь у передвиборній кампанії до австрійського парламенту. «Митрополичому комітетові», що діяв у тісному порозумінні з намісником Галичини Пилипом Залєським і польським виборчим комітетом, вдалося провести у парламент три кандидатури, в той час як спільному москвофільсько-народовському комітетові – аж одну. Проте «митрополичі» депутати були екстремально пасивні, в парламенті майже не з’являлися, і був це перший удар по репутації С.Сембратовича. Зазнала краху й заснована ним газета «Мир» (1885-1887), що пропагувала гасло польсько-української співпраці на католицьких засадах. Намісник та граф Альфред Потоцький, що були її спонсорами, невдовзі розчарувалися і припинили її фінансування. Тому вже у 1885р. митрополит діяв в атмосфері глухої ненависті і презирства до своєї особи з боку своїх вірних.
Тим часом дозрівало чергове польсько-українське порозуміння — «Нова ера» (1890-1894). Цього разу митрополит Сильвестр відмовився від пропозиції очолити політичну акцію, відповівши невдоволеному намісникові гр. К.Бадені, що серед русинів є вже достатньо зрілих світських діячів. Зрештою, до такої позиції його спонукали як «ультрамонтанський» світогляд, так нещодавній невдалий політичний досвід. Набагато пізніше логіку митрополита пояснив канадський історик Іван Павло Химка: «Вкладаючи стільки енергії в національний рух, Церква, кінець кінцем, опинилася в небезпечному становищі, її стали розглядати як інструмент світського руху. Церква почала втрачати самобутність. Зусилля духовенства, спрямовані на розвиток національного руху, стали брати гору над виконанням суто духовних обов’язків. Часто священики вважали себе більше громадськими діячами, ніж служителями Бога. Підупалий престиж релігії серед світської інтелігенції та селянства привели єрархію наприкінці 90-тих років ХІХ століття до усвідомлення цього факту». Тим не менше митрополит Сильвестр не раз із запалом виступав на підтримку угоди з польським істеблішментом на католицьких засадах з трибуни Галицького сейму.
Зрозуміло, що така рішуча постава не додала популярності С.Сембратовичеві особливо серед москвофілів. Прикро читати звіти про засідання митрополичої капітули, яка майже повністю знаходилася під їхнім контролем. Отці Олексій Торонський і Олександр Степанович – народовці, які співчували митрополитові, здебільшого відмовчувалися і сиділи, немов би води в рот набравши, натомість тон задавали його про-православні опоненти Антоній Петрушевич (кустос капітули) та Теофіл Павликів (парох основної Успенської парафії, утім, обоє були досвідчені парламентарії). Митрополит пасував, і виходило так, що не його підлеглі виправдовувалися перед ним, а навпаки, він виправдовувався перед своїми підлеглими. «Мені стало жаль його, – писав о. Олександр Стефанович, крилошанин Львівської капітули О.Барвінському 20 березня 1893р., – видно, той чоловік розуміє нашу ситуацію і наш правдивий стан, і хотів би щось зробити, та немає ні одного чоловіка коло себе, котрий би його попирав. Коли вже зачато завзято боронити «старшої» партії (так називали москвофілів, — ред.), митрополит зачав м’якнути, і далі й не знав вже, що робити».
Тож під час «нової ери» москвофіли влаштовували йому гучні обструкції, найгучніша – напад на нього студентів у на Віденському двірці 1893р., коли його зустріли криками «зрадник» і тухлими яйцями. Митрополит відповідав тим, що видавав куренди (окружні послання), які забороняли духовенству передплачувати та читати москвофільську пресу. Утім, москвофіли змінювали назви своїх видань, тому це не давало результату.
Натомість українці-народовці («народовці» – польське слово; у дослівному перекладі – «націоналісти»; у міжвоєнний період у Польщі так називали прихильників національно-демократичного напрямку польської політики) теж не завжди розуміли митрополита, тож він почувався самотнім.
Все ж незважаючи на глуху стіну непорозумінь і навіть зневаги з боку своїх вірних, митрополит впевнено провадив свою церкву на шлях вестернізації, і дбав про покращення її загального стану. Саме на час адміністрування С.Сембратовича митрополією відбулася реформа ордену василіян (1882), 1884 р. митрополит заснував дівочий інститут під управою сестер василіянок, 1889 р. збудував нову греко-католицьку семінарію у Львові, заснував товариство св. Павла, що займалося місійною працею, товариство св. Петра, що допомагало бідним парафіям, санкціонував 1892 р. заснування згромадження сестер служебниць і реформу сестер василіянок 1897 р. Саме С.Сембратович домігся від уряду реалізації урядом давньої обіцянки утворення нової єпархії з центром у Станіславові (1885) і скликав у 1891 р. синод своєї Церкви (попередній синод відбувся ще 1720 р.). У 1896 р. разом з Олександром Барвінським ініціював створення Католицького русько-народного союзу – першого українського політичного угруповання на духовних засадах католицизму.
У 1897 р. у кардинала виявили рака. Згідно з легендою, на смертному одрі «полякуючий» С.Сембратович мав сказати: «я каюся і знаю, що милосердний Бог мені простить [тобто співпрацю з польськими політиками у галузі нейтралізації прихильників православ’я і панславізму], але чи простить мені мій народ і мій клир?». Поширення цієї москвофільської легенди і проникнення її до наукових публікацій демонструє правдиву «зачарованість на Схід» (як сказав би Ярослав Галан) її поширювачів.
Кардинал Сильвестр Сембратович помер 4 вересня 1898р. Цікаво зауважити, що в Галичині таки постав йому пам’ятник – у с. Підлюте біля Перегінська, куди митрополит любив приїздити улітку. Його поставив німець Шмідт, власник маєтків у Сколівському повіті.
https://pamjat.net.ua/literature/kardynal_sylvestr_sembratovych/212_kardynal-sylvestr-sembratovych
ФОТО – https://www.facebook.com/opetro.fostyk/posts/1256052034839990
о. Петро Фостик
