5 травня 1936 року у селі Гумниська Буського району Львівської області народився Юліан Вороновський – єпископ Української Греко-Католицької Церкви; з 17 квітня 1994 року – єпископ Самбірсько-Дрогобицький.
Владика Юліан Вороновський – останній архиєрей УГКЦ, котрого висвятили у часі радянського переслідування духовенства. Ще будучи священником, виконував роль координатора забороненої релігійної організації. Не боявся ані «прослушок», ані періодичних засідок. У 1986 році очільник УГКЦ в Україні Володимир Стернюк поклав на його рамена складну місію: у випадку ймовірної хвилі релігійних репресій владика Юліан мав залишатися єдиним таємним стражем християнської віри серед церковних ієрархів. Тож сан ченця Вороновського довгий час зоставався засекреченим. А чин його хіротонії (єпископських свячень) відбувся таємно, у тісній львівській квартирі. Про це інформує «Високий замок».
У «катакомбній церкві» архимандрита Вороновського називали «малим Юрцьом» (навіть коли вже був владикою). За вказівкою Архиєпископа Стернюка «Юрцьо» роками приховував свій церковний уряд не лише від релігійної громади, колег чи друзів, а й навіть від старшого брата Василя, з яким потай священнодіяв у різних кутках України. За вказівкою архиєпископа Стернюка, «Юрцьо» не брав участі у відкритих богослужіннях і маніфестаціях. За вказівкою Стернюка прирік себе на добровільне перебування у тіні навіть тоді, коли інші священнослужителі й діячі, вже на зорі Незалежності, відкрито з’являлись на народних демонстраціях (таким чином домагались позитивного реноме у суспільстві своєю проукраїнською позицією).
Із молодих літ, коли юнаком допомагав різним єпископам, владика Юліан виробив у собі звичку ні з ким не фотографуватись. Знаючи, що за ним стежать працівники органів, боявся зашкодити знайомим чи монастирській братії, котрою опікувався. «Владика Юліан був руками й ногами, очима й вухами підпільної Церкви. Був ланцюгом, який зв’язував усіх докупи. Надзвичайно відповідальний, цілеспрямований… Як молився Юліан Вороновський, не умів молитися ніхто. Його ставлення до молитви, богослужінь та сміливість були великим прикладом для всіх», – казав єпископ Йосиф Мілян.
Таких, як владика, величають ісповідниками віри. Його таврували за сприяння у перекладі богослужебних книг Климента Шептицького українською мовою. Переслідували через те, що опікувався старенькими священниками й монахами, у яких не було коштів на проживання (отримували мізерні десять рублів пенсії). Залякували, бо мав сміливість через о. Івана Котіва, колишнього секретаря митрополита Шептицького (котрий мешкав у Литві) діставати вкрай необхідну літературу та кошти для існування Церкви.
Коли Юліана Вороновського звільнили з посади начальника відділу проєктно-конструкторського інституту у м. Львові, єпископ тішився можливістю скромно молитись на самоті, тяжко працюючи у нічні зміни кочегаром (хоч і боявся розправи КДБ, котра траплялась зі священнослужителями-кочегарами).
«Владика працював у нашій опалювальній. Коли ми його просили на службу чи сповідь, споряджався, як майстер на виклик. Завжди приходив у спецодязі, брав з собою усі ключі, щоб ненароком на когось з нас не упала ніяка підозра. Коли ж відправляв Службу Божу, то з іншого боку богослужебного столу обов’язково розставляв посуд, аби в разі неочікуваного візиту зробити вигляд, наче щось святкуємо», — Марія Гах.
Якось, після чергового виклику до КДБ, о. Юліан Вороновський прийшов на виклади до молодих монахів-студитів. Студенти таємних чернечих студій зауважили сум у його очах, а сам він раптово обмовився: «Діти, мені обіцяли за вас голову скрутити». Очевидно, в ту пору владика Юліан щось сильно переживав. Регулярно ходив на розмови до Львівського КДБ. Ніхто не знає який діалог тоді відбувся між слідчими та священнослужителем, і чим ця ситуація обернулась для нього. Утім, ні викладів для молоді, ні іншої підпільної діяльності Юліан Вороновський не припинив.
Його за життя не розуміли свої ж. Єпископ без будь-яких амбіцій, а з великим бажанням послужити найменшим, часто залишався для оточення наївним простаком. Займаючись відродженням української релігійної освіти у Галичині, мріяв жити під одним дахом із семінаристами, а не в окремій резиденції. Коли владиці делегували право єпископа-ординарія у Самбірсько-Дрогобицькій єпархії, він зі сльозами на очах покидав стіни старого піонерського табору, де мешкав разом зі студентами. Бо не хотів відпускати хлопців, котрими опікувався.
Можливість священнодіяти як єпископ Юліан Вороновський отримав вже у часі, коли Українська Церква відроджувалася з катакомб. Кажуть, у Галичині не було жодного села, яке би він не відвідав. Бо щонеділі виїжджав на будівництво храму або з особистим пастирським візитом до простого люду, що потребував духовного наставника. Ба більше! Єпископ старався подбати навіть про покійних українських вояків, тож їхав на інший край землі, щоб освятити забуті могили борців за волю України. «Одного разу ми приїхали до Києва молитись. Прибувши на місце, перед воротами Святої Софії поставили простий стіл, накрили його обрусом. І раптом до нас нагрянули чекісти з метою перервати молитву, відібрати той стіл. Було страшно, але владика підняв очі до неба… Зненацька жіночки, що були поблизу площі, накинулись на тих чекістів з криками… Того дня кадебісти змушені були відступити», – пригадує о. Петро Салагуб.
Саме завдяки клопотанням єпископа Юліана Україна сьогодні має своїх святих покровителів. Серед українців, котрим Іван Павло ІІ 2001 року офіційно надав статус блаженних, є три кандидатури, що досліджувались з ініціативи владики Вороновського: Яким Сеньківський, Северіян Бараник та Віталій Байрак. Сьогодні пам’ять Дрогобицьких мучеників вшановує Католицька церква, однак колись у справу їхньої канонізації фактично ніхто не вірив (окрім Владики Вороновського).
За великі труди владиці віддячили численними нагородами: державними орденами різних рангів, вченими званнями та папськими відзнаками. Утім, він мріяв жити убого. Маючи ватиканське фінансування, ніколи не посідав жодних маєтків, не їздив розкішними авто, до того ж відмовлявся навіть від пошиття нових підрясників (коли ті, хто опікувався єпископом, пропонували йому обновити гардероб, він завжди відповідав: «А що, той не може бути?»). Він не говорив високопарних слів, відмовлявся згадувати власні заслуги, бо за мету ставив собі потребу служити Богові та простому, зболеному радянщиною українському народові, що у часі його пастирської праці часто жив на межі бідності.
На схилі літ, коли люди зазвичай шукають пристановища, владика Юліан Вороновський добровільно склав власне зречення з уряду. Замість того, щоб шукати сатисфакції власних здобутків, намагатись змусити весь світ крутитись навколо себе чи вхопитись за впливове крісло, Владика відрікся всього – і доживав своє земне життя як монах, з вервицею в руках. Такий прецендент був, мабуть, останнім уроком для наступних поколінь єпископів, котрі стали поважними ієрархами вже в часі вільної України. «Він ніколи не тримався за владу, не дбав про себе», – зазначив під час чину його похорону Глава УГКЦ Святослав Шевчук.
Автор: Ілларіон Паньків
Департамент інформації УГКЦ за матеріалами – https://velychlviv.com
Фото – https://www.facebook.com/opetro.fostyk/posts/1174891082956086
о. Петро Фостик
