З нагоди шістдесятиліття від появи першої енцикліки святого Папи Павла VI «Ecclesiam suam», пропонуємо її короткий огляд, який стосується Церкви, її взаємин із світом та сучасною культурою.
Цьогоріч минає шістдесят років від дня, коли 6 серпня 1964 року з’явилася перша енцикліка Папи Павла VI «Ecclesiam suam». Як писав святий Папа, її послання ґрунтується на трьох думках: необхідності для Церкви поглибити власне самоусвідомлення, зрозуміти метод мудрого оновлення Церкви після ІІ Ватиканського Собору, а третя думка стосується «взаємин, які Церква сьогодні повинна встановити зі світом, який її оточує, в якому вона живе і трудиться».
Небезпека світськості та необхідність зустрічі з культурою
«Всім відомо, – читаємо в енцикліці, – що Церква є занурена в людство, є його частиною, з нього отримує своїх людей, черпає дорогоцінні скарби культури, зазнає його історичних перипетій, сприяє його розквіту. Так само добре відомо, що людство в цей час переживає великі трансформації, потрясіння і розвиток, які глибоко змінюють не тільки його зовнішній спосіб життя, але й спосіб мислення».
За словами Папи, все це, немов морські хвилі, огортає та стрясає саму Церкву: «уми людей, які їй довіряють, перебувають під сильним впливом клімату цього світу, так що небезпека майже запаморочення, спантеличення, розгубленості може похитнути саму її стійкість і спонукати до прийняття найдивніших думок, так, ніби Церква повинна була б відректися від себе самої і прийняти нові, немислимі для неї форми існування». Застерігаючи від небезпеки стати надто світськими, Святіший Отець зазначає, що першим плодом поглибленого самоусвідомлення Церкви є «оновлене відкриття її життєдайного зв’язку з Христом».
Відтак йдеться про необхідність зустрічі між християнством і сучасною культурою, яка породжує для Церкви постійну проблемну й дуже трудомістку ситуацію. «З одного боку, християнське життя, як його захищає і популяризує Церква, повинно постійно і наполегливо стерегтися від усього, що може ввести в оману, осквернити або задушити його, немов намагаючись захистити себе від зараження помилками і злом; з іншого боку, – читаємо в енцикліці, – християнське життя повинно не тільки пристосовуватися до форм думки і звичаїв, які пропонує і нав’язує йому тимчасове середовище, коли вони сумісні з суттєвими вимогами його релігійної і моральної програми, але воно повинно прагнути наблизитися до них, очистити їх, облагородити, їх оживити і освятити».
Контури реформи й оновлення Церкви
Вже в своїй першій енцикліці Папа Павло VI звертає увагу на загрозу релятивізму, «який все виправдовує і кваліфікує як рівноцінне», загрожуючи абсолютному характеру християнських принципів. Тому він уточнює контури реформи Церкви, зазначаючи, що вона «не може стосуватися ні істотної концепції, ні фундаментальних структур Католицької Церкви, адже слово реформа було б неправильно використано, якби його вживали в цьому сенсі. Святіший Отець застерігає перед зачаруванням ідеєю оновити структуру Церкви «харизматичними засобами» чи думкою про те, що реформа полягає у пристосуванні до світу. «Захоплення світським життям сьогодні дуже сильне, – пише Наступник апостола Петра. – Конформізм багатьом здається неминучим і єдино правильним. Ті, хто не вкорінені у вірі та практиці церковного права, легко думають, що настав час пристосуватися до профанної концепції життя, як до найкращої, як до тієї, яку християнин може і повинен зробити своєю власною».
Далі Папа Павло VI піднімає тему оновлення, пояснюючи, що досконалість не полягає в «нерухомості форм, в які Церква впродовж століть одягала себе», а ні в тому, щоб зробити себе непіддатливою до «підходів та зіставлення з прийнятними формами звичаю та характеру нашого часу». Більше того, оновлення є програмним орієнтиром для Церкви. Йдеться про повернення її «відродженої молодості», але не стільки «через зміну її зовнішніх законів», скільки через «внутрішнє спрямування її духу на послух Христові», а отже, на дотримання тих законів, «які Церква, в намірі йти дорогою Христа, для себе встановлює». Зокрема, у тексті ми знаходимо два особливі наголоси щодо «духу убогості» і «любові до ближнього».
Діалог та обов’язок євангелізації
Відтак у енцикліці «Ecclesiam suam» йдеться про особливості діалогу зі світом. «Якщо Церква набуває дедалі чіткішого самоусвідомлення і якщо вона прагне формувати себе за зразком, який пропонує їй Христос, то це означає, що Церква глибоко відрізняється від людського середовища, в якому вона живе або до якого наближається», – читаємо у третій главі. Однак ця відмінність не означає відокремленням байдужістю, страхом чи презирством до світу, адже коли Церква відмежовує себе від людства, то не чинить дароване Богом милосердя як привілей винятково для себе, а вчиняє власне спасіння «предметом інтересу і любові для всіх, хто їй близький», і для всіх, до кого вона наближається. Таким чином, для Папи Павла VI діалог є «обов’язком євангелізації» і саме тому Церква повинна вступати в діалог зі світом, в якому вона живе. «Церква стає словом; Церква стає посланням; Церква стає розмовою», – пише він.
В енцикліці місія Ісуса визначається як «форма стосунків», «діалог спасіння», той діалог, який нікого не зобов’язував прийняти його. «Це було колосальне прохання любові, якe, хоч і покладало величезну відповідальність на тих, кому воно було адресоване, все ж залишало їм свободу відповісти на нього або відкинути його», – пише Наступник апостола Петра.
За його словами, діалог передбачає стан душі того, хто відчуває, що більше не може відокремити власне спасіння від прагнення спасіння інших. Діалог «не є гордовитим, не є уїдливим, не є образливим. Його авторитет полягає в істині, яку він висловлює, в любові, яку він поширює, в прикладі, який подає; він не є наказом, він не є нав’язуванням. Він мирний; він уникає насильницьких шляхів; він терпеливий; він щедрий». Це «союз істини з благодійністю, розуму з любов’ю».
Спасіння, яке розпочинається з поваги та розуміння іншого
Пишучи про близькість Церкви до світу, Папа Павло VI зауважує, що світ «не спасеться ззовні». Подібно до Слова Божого, що стало людиною, ми повинні «ототожнити себе до певної міри з формами життя тих, до кого хочемо донести послання Христа», треба говорити «без дистанції привілейованості» чи «заслон незрозумілої мови». «Ще перед тим, як говорити, необхідно прислухатися до голосу, а точніше до серця людини, розуміти його і, наскільки це можливо, поважати його», – читаємо в енцикліці «Ecclesiam suam».
Водночас Папа застерігає, що прагнення наблизитися до людини не повинно призводити до ослаблення та применшення істини. «Наш діалог не може бути слабкістю щодо нашої відданості вірі. Апостолят не може йти на двозначні компроміси щодо принципів мислення і дій, які повинні визначати наше християнське віровизнання. – пише він. – Іредентизм і синкретизм – це, по суті, форми скептицизму щодо сили і змісту Слова Божого, яке ми бажаємо проповідувати. Тільки той, хто повністю вірний вченню Христа, може бути ефективним апостолом».
Згубний вплив атеїзму
Папа Павло VI ділить адресатів місіонерського діалогу на три «кола». Зокрема, перше – це «всі люди доброї волі», бо «ніхто не є чужий серцю Церкви», ніхто не є байдужий її служінню. «Ніхто для неї не є ворогом, хто сам не хоче ним бути».
«Знаємо, однак, – веде далі Папа, представляючи тему атеїзму, – що в цьому безмежному колі є багато, на жаль, дуже багато тих, які не сповідують жодної релігії; більше того, знаємо, що багато хто, в дуже різних формах, визнає себе атеїстом. І ми знаємо, що є люди, які відкрито сповідують своє безбожництво і пропагують його як програму людського виховання і політичної поведінки, в наївному, але фатальному переконанні звільнити людину від старих і помилкових уявлень про життя і світ, щоб замінити їх, як вони кажуть, науковою концепцією, що відповідає вимогам сучасного прогресу». За словами Папи, теорія, на якій ґрунтується заперечення Бога, є фундаментально хибною, «не відповідає кінцевим і неминучим вимогам думки і позбавляє раціональний порядок світу його автентичної і плідної основи».
Папа Павло VI прямо вказує на комунізм і на те, що він переслідує християн, нагадуючи про християнське зобов’язання засуджувати ідеологічні системи, «які заперечують Бога і пригнічують Церкву». Він не забуває про «Церкву мовчання», яка промовляє «лише своїми стражданнями».
Діалог з іншими релігіями
Друге коло – це люди, «які передусім поклоняються єдиному і найвищому Богові». «Очевидно, що ми не можемо розділяти ці різні релігійні вираження, – читаємо в«Ecclesiam suam», – і не можемо залишатися байдужими, так, ніби всі вони по-своєму рівноцінні». Пригадуючи про віру в унікальність спасіння у Христі, Папа Павло VI зазначає, однак, що не потрібно відмовлятись від «шанобливого визнання духовних і моральних цінностей різних нехристиянських релігійних сповідань», а тому бажає «просувати і захищати разом з ними ідеали, які можуть бути спільними в царині релігійної свободи, людського братерства, доброї культури, соціального доброчинства і громадянського порядку».
Зобов’язання відновити єдине Тіло Христове
Третє «коло» пов’язане із діалогом з християнами інших конфесій. «Попри безліч розбіжностей, що стосуються традиції, духовності, канонічних приписів, богослужіння, – пояснює Папа, – Ми прагнемо вивчити, як задовольнити законні бажання братів-християн, які все ще роз’єднані з нами. Ніщо не може бути більш бажаним для нас, ніж обійняти їх в досконалому союзі віри й любові». Він визнає, однак, що не в його владі «йти на компроміс між цілісністю віри і вимогами любові», однак Католицька Церква «взяла на себе ініціативу відновити єдине Христове тіло», і тому вона не перестане «діяти з усією терпеливістю і дбайливістю».
Говорячи про труднощі на шляху єдності між Церквами, він вказує на деякі погляди людей, які стверджують, що якби першість Єпископа Риму було усунуто, то об’єднання розділених Церков стало б легшим. «Ми хочемо, – звертається Наступник апостола Петра, – закликати розділених братів розглянути непослідовність такої гіпотези; і не тільки тому, що без Папи Католицька Церква перестала б бути Католицькою, але й тому, що без верховного, ефективного і вирішального душпастирського служіння Петра в Церкві Христовій зруйнувалася б єдність, і марними були б спроби її відновлення за допомогою критеріїв, що підміняють автентичні, критерії, встановлені самим Христом».
Відтак ми читаємо, що вимір першості не має на меті «верховенство духовної гордості та людського панування», а «першість служіння» і служіння любові, що виражається у одному з титулів Папи – «слуга слуг Божих».
о. Яків Шумило, ЧСВВ – Ватикан
о. Петро Фостик
