Архипастир-страждальник відійшов до вічності 27 листопада 1957 року після важкої хвороби серця і судин, набутої за майже десять років тортур, виснажливої праці та нелюдських умов утримання в тюрмах Казахстану.
У спогадах про преосвященного владику Івана Лятишевського О. Кобельська писала: «… Коли покійний лежав на катафалці, хата була обставлена тайняками, які фіксували, хто до неї приходив. Жінки, які були затулені хустками (1 грудня був сильний мороз), говорили, що їм заглядали в обличчя якісь мужчини… Дальше стояла проблема, щоби єпископа не ховали православні священики з Катедри. Хотіли, щоби я пішла відмовляти їх. Я відмовилася від цього, бо чому всюди мала себе наражати, коли була і ближча родина стрийка. Згодом сказала, що піду разом із сестрою покійного й сестрінкою, але вони відмовилися, бо боялися… Попереднього дня в хаті при закритих дверях був відправлений похорон о. Йосипом Гірняком (духівник станиславівського греко-католицькогоєпископа Григорія Хомишина у підпіллі). Біля 12 години ночі приїхав мій шваґер (чоловік сестри) о. Іван Пилипець із Самбора, якого кагебісти привезли ховати мого стрийка. Другого дня рано так само привезли мого вуйка, пароха с. Пнів о. Михайла Сов’яковського (був парохом у с. Перерісль. — В. Р.), і тоді вже ніхто нічого мені не говорив. Прийшов парох Катедри о. Михайло Чернега, ще кілька знайомих священиків — і так відбувся похорон. Зійшлося досить багато людей, хоч 1 грудня був сильний мороз і завірюха. Були визначені малі вулиці, якими мав їхати похорон під наглядом КДБ…»
Таким чином, по смерті владики священники ГКЦ розпочали похоронні обряди, бо саме вони напередодні смерті сповідали та причащали Івана Лятишевського, але у похорон вмішались православні священники. Тоді урочистості на себе взяла Православна Церква. Це була свого роду провокація, яка би мала показати те, що єпископ підписав православ’я. Похорон влаштували показовий з процесією через місто, супроводжувала процесію тогочасна «міліція», яка не дала можливості католикам, які і так себе не видавали, взяти участь у похороні, тому вони окремо таємно провели літургійні приписи щодо похорону.
Помираючи, владика Іван Лятишевський заповів поховати його в родинному гробівці в Богородчанах, однак у той час зробити цього не дозволила влада. Похоронили владику на Івано-Франківському міському цвинтарі, що на вул. Київській.
10 листопада 1995 року Івана Лятишевського реабілітували посмертно. Від 2001 року триває беатифікаційний процес прилучення єпископа Івана до лику блаженних. У 2014 році останки єпископа Івана Лятишевського були перенесені до архикатедрального і митрополичого собору Воскресіння Христового.
На честь єпископа Івана Лятишевського у 2012 році в Івано-Франківську названо вулицю (перейменовано колишню вул. Гімназійну IV).
Більше про життя і діяльність преосвященного Владику Івана Лятишевського Єпископа-помічника Станіславівської єпархії (тепер — Івано-Франківська архиєпархія), можна дізнатися за посиланням:
Владика Іван Лятишевський – https://synod.ugcc.ua/data/vladyka-ivan-lyatyshevskyy-11187/
Останки єпископа Лятишевського перезахоронили у митрополичому соборі Івано-Франківська. – https://vikna.if.ua/news/category/if/2014/05/07/17899/view
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії. – https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%86%D0%B2%D0%B0%D0%BD_(%D0%9B%D1%8F%D1%82%D0%B8%D1%88%D0%B5%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9)
Блаженний священномученик Кир Іван Лятишевський — приятель Пласту
Цього дня відбулася архиєрейська хіротонія о. д-ра Івана Лятишевського – https://novazoria.com.ua/?p=4100
о. Петро Фостик
